Поділитись:

Диявол носить форму російського солдата: як катували на Київщині (фото, відео)

Четвер, 07 квітня 2022, 09:24

Ввечері 2-го квітня українські військові звільнили всю Київську область від російських окупантів. Утім велику радість від цієї новини швидко змінив великий біль. Буквально за 2 години після повідомлення Міноборони Україна і світ побачили перші фото зі звільнених територій. Чорні, мов вугілля, багатоповерхівки та котеджі, які раніше були омріяним житлом. Сплющені танками, подекуди разом із водіями, машини. Рознесені бронею паркани. Розстріляні чоловіки із зав'язаними руками на вулицях. Закопані або просто прикриті дошками на подвір'ях діти. Спалені до невпізнаваності цілі сім'ї на трасі. Братські могили. 

Про російський терор на Київщині – у репортажі Української Правди.

Десятки тих, хто вирішив евакуюватися з пекла, але не доїхав, не добіг, не доніс свою дитину до розбитого мосту в Ірпені, до українського блокпосту в Бучі. Сотні тих, кому більше немає до кого звернутись словом «мамо».

Після відступу з Київщини руки російських солдатів більше ніколи не будуть чистими. 

Російська культура більше ніколи не буде лише про Достоєвського, Пушкіна, Большой театр і Петергоф.

2-го квітня Росія остаточно увійшла в новітню історію як країна ґвалтівників, вбивць і мародерів. І цього разу світової стурбованості як форми реакції на її дії буде замало. Бо непокаране зло, особливо таке жорстоке, має властивість множитися.

На другий день після звільнення Київщини Українська правда поїхала в місто Буча та село Мотижин, щоб на свої очі побачити все те, що стоїть за найболючішими фотографіями.  

І як би моторошно не виглядали розбомблені та обстріляні «Градами» міста, найстрашніше – це дивитися в очі людям. Особливо – закатованим.

Мотижин. «Отам у ямі лежать мої родичі»

Після місячної окупації Мотижин, де живе тисяча людей, зустрічає українські автівки помахами рук та посмішками.

Люди виходять з дворів, зупиняють велосипеди та уповільнюють крок, щоб помахати жовтим автобусам, на яких журналісти з усього світу їдуть дивитися на їхнє горе – потрощені будинки та вбитих односельчан.

 
 
Усі фото: Дмитро Ларін, УП
 
Спалені будинки в Мотижині на галявині, де стояла російська техніка
 
Війна прийшла в Мотижин 27 лютого. За словами місцевих, росіяни заїхали в село величезною колоною техніки. 

– Зайшло 130 танків на вулицю, а зверху сиділи російські солдати, – пригадує Любов Луес, що працює вихователькою в тутешньому дитсадку і саме прийшла давати поліцейським свідчення про розстріли своєї родини. 

27-го лютого її чоловік взяв до рук мисливську зброю… і почав стріляти по тих самих танках. Окупанти відкрили вогонь у відповідь і сильно його поранили. 

– Прибігла наша тероборона, каже, що треба його якось везти на лікарню. Поїхало їх троє: мій ранений чоловік, син і водій. Сину вони попали у скроню, розстріляли, а водію – в шию. 6 днів вони так стояли на дорозі. 

Потім сваха каже, що треба ж якось їх забрати. Сват взяв машину, прицепа і повіз їх під «Градами». Ми змогли їх похоронити, – ділиться Любов. 

Не всі змогли поховати своїх рідних на цій війні. 

У Мотижині росіяни разом з технікою спершу поселилися неподалік місцевого лісу, розповідає УП поліцейський, що працює на місці. Це простора галявина, на якій стоїть кілька нині спалених і пошкоджених будинків. 

А коли окупантів накрили обстрілами українські військові, вони відвели свої танки в сторону й окопалися між сосен. 

 
У цьому лісі окопалися російські окупанти 
 
 
Залишки речей росіян біля бліндажа
 

Буквально за 200 метрів від свого бліндажа росіяни трактором вирили могилу. Одну на чотирьох.

Імена трьох трагічно загиблих уже відомі – це голова села Ольга Сухенко, її чоловік Ігор та син Олександр, які свідомо залишилися в Мотижині, щоб допомагати людям. Ольга 14 років керувала цим селом.

Окупанти викрали її з власного дому 23-го березня – спочатку вивезли родинне авто, а потім саму Ольгу та її чоловіка. 

Сину Олександру, як писала в соцмережах його дівчина Дар'я, росіяни спершу навіть здалися людяними й пообіцяли повернути батьків живими. А потім… приїхали і за самим хлопцем. Про їхню долю нічого не було відомо до самого звільнення села.

Сліди своєї «людяності» окупанти залишили на всіх загиблих у формі розбитих облич, туго перемотаних тканиною голів, братської незасипаної могили. Поліцейські, що працюють на місці, підтверджують – усіх жорстоко катували.

 
 
 
 
 
 
 
 
Окрім журналістів, це бачить і чує ще одна людина – тесть Ольги Сухенко, Ігор. Навприсядки, подалі від могили, він закриває голову руками і дивиться вниз.  

– Отам у ямі лежать мої родичі, – каже він тихо, не піднімаючи голови. – Вони не були військовими, вони не несли ніякої загрози. За що їх вбили? За те, що вони українці! Це споконвічна задача росіян – щоб не було українців. Вони віками це робили і знову почали.

Коли великі держави заходу не хочуть, щоб у їхніх містах було… таке, то хай дадуть нам більше зброї, захисту. Ми самі, воюємо своїми руками і вмираємо ми, не вони.

Окрім трьох членів родини Сухенків та ще однієї, поки що не встановленої особи в їхній могилі, окупанти закатували в Мотижині чоловіка років 40-50. Його знайшли в порожньому глибокому люці поблизу лісу без верхнього одягу та з довгою жовтою мотузкою на шиї. 

Ще одну людину, дівчину, яку могли вбити росіяни, продовжують шукати. 

Буча. «Ці – страшніші за німців»

Коли художники візьмуться за змалювання подій російсько-української війни, серед їхніх робіт неодмінно буде битва на вулиці Вокзальна в Бучі, березневі фотографії з якої облетіли всі українські та зарубіжні ЗМІ.

На них десятки російських танків, КАМАЗів та іншої техніки догорає між приватних будинків на вузькій вулиці. 27-го лютого там їх добряче накрила українська артилерія. 

 
 
 
 
 
 
 
Російська техніка на вулиці Вокзальній уже встигла заіржавіти
 
– Доченька, воно так рвалося, що я оглохла! – ледь не криком розказує Ганна Володимирівна, що живе на Вокзальній. 

Її зелений паркан з профнастилу всіяний дірками, розміром з перепелине яйце. Але будинок, на відміну від більшості сусідів, зокрема найближчих, у яких розірваний дах, стоїть. Уся сім'я (чоловік, син) живі.

Майже всю окупацію вони пересиділи в хаті, бо в підвалі було надто холодно. У місті й досі не з'явилося світло, газ і вода – їжу продовжують готувати на багатті. Взагалі не ловить мобільний інтернет. 

Тому й про звільнення Бучі та всієї Київщини місцеві дізналися не з новин, а з вулиць – почали виходити з підвалів і дворів, коли над головою просто перестало бахкати. Пізніше побачили українських військових.

– Трупів кругом було дуже багато, – розказує Ганна Володимирівна. – Я не ходжу, бо по здоров'ю не можу, а дід скрізь ходив дивився… Он між зеленим і червоненьким домом (киває в бік сусідів, яким зірвало дах – УП) два трупи лежить, я вже не знаю скільки! Вони вже посиніли.

Втім більшість тіл загиблих на третій день звільнення міста з вулиць уже прибрали. Поодинокі тіла ще залишилися на узбіччях. 

 
 
 
 
 
 
 
Знищені будинки, житлові квартали та автівки в Бучі
 

Наостанок Ганна Володимирівна розповідає, що має вже цілих 80 років. Народилася 18-го вересня 1941-го, за день до того, як німці взяли Київ. Сама їх не пам'ятає, але зіставляючи почуті розповіді та нинішній місяць в окупації каже, що ці – страшніші за німців.

– Я після війни навіть не подивлюся в ту сторону, де вона сущєствує та росія, – ледь стримується, щоб не плюнути стара жінка. – Хай кажуть, що це все правітєлі… А народ що? "Вєлікая Росія", "вєлікая Росія", а народ то гамно. Це моє заключення.  

Буча. Катівня у дитячому таборі

Одну зі своїх позицій у Бучі росіяни звели на території дитячого табору «Променистий» неподалік міського парку. Так поряд з дитячими написами «Даша, 2018 рік, 3 зміна» з'явилися зелені коробки з-під сухпайків «Армии России» та георгіївські стрічки.

У «Променистому» окупанти вирили кілька окопів для техніки, облаштували вогневі позиції з мішків і пеньків, де-не-де заставили бежевими матрацами нові металопластикові вікна.

Туди ж пригнали три вкрадені машини, серед яких як старенький Ланос, так і дорогий Мерседес з білим шкіряним салоном, й обписали їх білими літерами V. 

 
 
 
 
Сліди окупантів у дитячому таборі "Променистий"
 
За одним зі спальних корпусів розбили імпровізовану їдальню, туалет та умивальник – там досі стоїть стіл, обвуглений чайник та дзеркало з оранжевою пластиковою мильницею. 

А за пару метрів, у підвалі сусіднього корпусу, зробили катівню. Справжню катівню. Після звільнення міста правоохоронці знайшли в ній понівечені тіла 5 чоловіків. 

 
 
 
 
Так виглядає підвал, де росіяни катували мирних жителів Бучі
 

– Вони так лежать десь тиждень, – каже поліцейський, що тримає прожектор у підвалі, куди по черзі, переступаючи через розсипані макарони та "рисовую кашу" з сухпайка РФ, спускаються журналісти.

За його словами, виходить, що людей розстріляли за кілька днів до відступу з міста. До того над ними знущалися.

Руки кількох з них туго, аж до впивання у шкіру, зв'язані білими кабельними стяжками. В одного щонайменше три кульових поранення – обличчя, коліно і серце. Іншого довго били тупим предметом, ймовірно прикладом, по голові.

Біля стіни, забризканої кров'ю, поліцейські виклали зібрані в підвалі гільзи – 21 штука. Це приблизно по 4 постріли на кожного. 

 
 
 
 
 
 
 
Дитячий табір тепер більше нагадує концтабір
 

Це чиїсь сини, кохані чоловіки, можливо, турботливі тати чи дідусі. З куртки чоловіка з посивілою бородою трохи пізніше дістануть гаманець з фотографією 8-10-річної довговолосої дівчинки. 

– Якщо в них нема родичів, документів, то поїдуть у братську могилу, – пояснюють двоє місцевих, Артем і Владислав, що ховають загиблих на чорному авто з написом "Груз 200". 

 
З початком війни Артем вивіз родину на Полтавщину, а сам повернувся в Бучу
 

До війни Артем був художником, а Владислав – м'ясником. 

За місяць окупації, під кулями та артобстрілами, вони вивезли та поховали приблизно 300 людей – усіх у братській могилі біля церкви Андрія Первозванного. Похованнями біля під'їздів займалися самі сусіди. 

За різними оцінками, у Бучі загинули щонайменше 400 мирних жителів.

– Мужчіни 50-70 років вдоль дороги лежали з простреленими головами. По дворах лежали молоді – теж розстріляні в голову, із зав'язаними руками, – розповідає про місячну окупацію Бучі Артем. 

За його спостереженнями, у місті працювали чеченці, буряти та "російське командування". Працювали адресно – за списками шукали військових, зокрема колишніх АТОшників.

– Я був у квартирі чоловіка з Академії внутрішніх справ, за якою мене попросили доглянути, то вони мене поставили до стінки, двічі передьоргнули (автомат – УП). 

Один з них знайшов документи і каже: "О, он, все, работаем". Питають: "Тобі в ногу чи в голову?". Я кажу: "Дай хоч перехрещуся!" А потім інший кричить: "Не, не он". Просто фотку власника квартири знайшли. 

***

Одного дня місцева влада Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки та інших міст скаже усім, хто встиг виїхати, довгоочікуване: "Ви можете повертатися додому".

І, купивши квиток з Берліна, Варшави чи Львова, люди мчатимуть туди, де до 24-го лютого був дім. Мчатимуть навіть ті, у кого дому вже фізично нема. Зокрема щоб розшукати, відкопати з братських могил, подвір'їв і дитячих майданчиків своїх близьких. 

Передмістя Києва надовго буде глибоко зранене війною.

А з ним і всі ми.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
22 травня 2022
18:00
17:45