Боляче бути некорисним: про своє місце у війні

Війна об’єднала українців, як ніколи не було до того. Ми своєю єдністю, стійкістю і хоробрістю здивували увесь світ, і можливо, навіть трішки самих себе. Наші воїни роблять неймовірні речі, а тил сприяє цьому всіма своїми силами. Але психологи застерігають, що  багато хто з нас може відчувати вину, сором чи пригнічення через те, що нам здається, ніби ми робимо замало.

У перші дні війни я теж не знав, куди себе краще приткнути, щоб бути максимально корисним. Допоки мене не переконали, що я маю займатися тим, чим і має займатися журналіст – працювати в інформаційному полі, на інформаційному фронті, який також має важливе значення.

І на цьому інформаційному фронті можна натрапити на різне: від «зради» до «перемоги».  Від того, як українці голіруч зупиняють російські танки, до того як мужики у бебі-боксах чи в жіночому вбранні намагаються непомітно для прикордонників виїхати з України. Й емоції ці новини викликають, відповідно, теж полярні: від гордості й захвату до зневаги й огиди.

Трішки відчуваю по собі, чую від багатьох друзів, читаю пости від знаменитостей про те, як їм боляче і важко відчувати, що вони роблять недостатньо для перемоги. Знають навіть таких колег, які рвуться в саме пекло… це заслуговує на величезну повагу, але… фотоапаратом багато ворогів не вб’єш, тому для перемоги потрібно трішки остудити голову і подумати, як можна бути насправді максимально корисним, без героїчної, але безглуздої самопожертви.

Поспілкувався на ці теми з психологами, прочитав і послухав інших експертів, тож спробую на основі цього вивести декілька порад, яких сам намагаюся дотримуватися.

1. Бережіть себе.  Не можна ризикувати життям просто так. Насправді немає нічого героїчного у тому, щоб просто фізично бути у зоні бойових дій, якщо ви не військовий. Цивільні там тільки заважають, ворог використовує їх як живий щит, що значно ускладнює роботу ЗСУ. Тож якщо ви не військовий і опинилися у зоні бойових дій – тікайте звідти, якщо це можливо. З окупованого населеного пункту евакуювати цивільних буває вкрай складно: пам’ятаємо трагедію Маріуполя, Волновахи, Бучі й Ірпеня.

2. Бережіть своїх рідних. Якщо є можливість, заберіть своїх дідусів, бабусь, батьків, дітей, котиків і собачок із потенційно небезпечної зони. До слова, така зона – це й північні райони Волинської та Рівненської областей, адже загроза наступу з боку Білорусі зберігається.

3. Повістка – не вирок. До мене, як журналіста, звернувся один чоловік, який поскаржився, що йому прийшла повістка, не дивлячись на те, що він не служив: «Напишіть щось». Це мене обурило, адже я не розумію, як нормальний чоловік у час національно-визвольної війни може ховатися за спідницею мами або дружини. Але розумію переживання мам і дружин, тож спробую пояснити, що повістка не означає, що мобілізованого обов’язково відправлять у «гарячу» точку. Для цього є професійні військові й добровольці. Але в армії зараз чимало роботи, не пов’язаної з участю у бойових діях. Тож призивати можуть водіїв, щоб щось перевозити, вантажників, щоб вантажити боєприпаси, трактористів, щоб копати оборонні рови, поварів, щоб куховарити й так далі. Тому повістку у такий час взагалі слід сприймати за честь служити Народові України, адже знаю, що багатьом добровольцям відмовляють у «воєнкоматах», бо в їхніх спеціальностях потреби немає.

4. Навчений – значить озброєний. Інший бік медалі – ура-патріотизм. Я пройшов навчання з цивільного захисту, організоване Луцькою міською радою. Перед тим проходив схоже навчання, організоване добровольцями з «Азову». До речі, і те й інше навчання досить хороше і змістовне, дякую організаторам. Однак, це лише теорія і її замало для того, щоб йти у бій. А я бачу неймовірний запал в очах тих юнаків і юначок, які проходять на такі навчання. В мене немає жодного сумніву, що всі вони візьмуться за зброю, якщо раптом ворог прийде на Волинь. Однак без практичних занять поводження зі зброєю це може бути дуже небезпечно. Як для себе, так і для своїх побратимів поруч. Тож якщо ви наважилися долучатися до тероборони чи добровольчих батальйонів, братися за зброю у разі найгіршого сценарію – необхідно пройти військовий вишкіл. Його, до речі, також регулярно організовують у Луцьку.

5. Волонтерити можна по-різному. В перші ж дні війни я шукав, де б була потрібна додаткова пара робочих рук. Пишаюсь лучанами, тому, що виявилось, що рук у волонтерських центрах міста було набагато більше, ніж потрібно! Тому нагадую про ще один фронт волонтерства, де зайвих рук ніколи не буває – інформаційний. Напрямків роботи чимало: від груп по блокуванню ворожих каналів, до груп впливу на громадську думку за кордоном, в тому числі – на росії. «Воювати» в інформаційному полі можна, не встаючи з дивану.

6. «За кордоном» – не значить «Не з Україною». Бачу, що найбільш морально важко тим, хто опинився за кордоном ще до війни, або тим, хто змушений був виїхати. Намагаюсь підтримати таких друзів всіма можливими способами й пояснити, що, будучи за кордоном, вони можуть бути значно кориснішими, аніж якби вони були в Україні фізично. Вони організовують мітинги з вимогою посилити санкції проти росії й закрити небо над Україною, дають інтерв’ю місцевим ЗМІ, розповідаючи про події в Україні, збирають гуманітарну допомогу і передають її сюди, шукають для біженців житло та роботу тощо. Це величезний вклад в перемогу і їхнє перебування за кордоном навпаки створює для них ці можливості, яких в Україні вони просто не мали б. А тим, хто вважає себе «героєм» тільки тому, що фізично лишився в Україні, при цьому нічого не робить і засуджує активних українців за кордоном – прочитайте ще раз пункт №1.

7. Кожен повинен займатися своєю справою. Тут процитую покійного Кузьму Скрябіна: «Не кожен може добре воювати. І часом краще буде, ніж бронежилет, від зомбоящика країну захищати розумне слово через Інтернет». До прикладу, лучанина Монатіка «захейтили» за пост про те, що він вимушений був виїхати з України. Але за кордоном він займатиметься благодійними концертами, кошти з яких спрямовуватиме на допомогу Україні. І, як на мене, це значно більший вклад у перемогу, аби він просто пішов рядовим з автоматом у руках на фронт. Музиканти Святослав Вакарчук та Андрій Хливнюк пішли в тероборону, Олександр Положинський взагалі пішов у резерв ЗСУ ще до початку війни. Але правду сказав Павло Зібров – не буде толку з артистів, які бігають з автоматом, їхня сила в іншому. Вони здатні підіймати бойовий дух армії й всього народу своїми черговими шедевральними творами про цю національно-визвольну війну. Це місце і ніша людей творчості у цій війні. І, долучившись до лав тероборони чи ЗСУ, вони там підтримуватимуть належний настрій наших оборонців.

Кожен з нас може і повинен знайти свою нішу і не применшувати її роль,  і тим більше – не применшувати роль іншого. Навіть звичайна няня у садочку сьогодні робить свій вклад у перемогу, адже вона, можливо, доглядає дитину Героя, допоки він боронить мирне небо над цим садочком.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою Ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.