Вчуся ненавидіти

Я все життя знаю слово «ненавиджу». 

Здебільшого вживала його до смаженої цибулі, необхідності прибирати під ліжком, до радянського кіно, джинсів з низькою посадкою чи запаху ванілі в салоні авто. 

Ненавиджу собі – і все. Буденно і без наслідків. Бо це ж просто – не їсти смажену цибулю, якщо вона не ок. Вийти з авто і вдихнути якийсь інший запах, коли нудить від ванілі. Купити нові джинси. 

За останні п'ять днів ненавидіти стало складно. 

Коли бачиш тіла мирних людей, розкидані у мирному місті просто посеред дороги. Тіла людей, які собі вийшли за водою, і так ніколи не донесли її додому.

Коли дивишся на медиків, які панічно просять колег принести маленький дефібрилятор для маленького дитячого тіла, а потім зрештою вимикають навіть його, і відходять убік, щоб поплакати. 

Коли відчуваєш страх від невинних звуків, що долетіли з вулиці, і соромишся цього страху більше, ніж всього іншого. 

Коли знаєш, що озброєні до зубів усім, крім гідності, вороги цілять у пологові і житлові будинки. 

Коли розумієш – раптово і болісно – що твоє життя і світ навколо ніколи не будуть, як раніше...

... з'являється зовсім інша ненависть. Зла. Палюча. Концентрована. 

Вона дозволяє тішитися тілам кінчених російських мудил, які стають добривом для української землі, бо прийшла весна – час саджати. Вона дозволяє мріяти про смерть ворогів так само щиро, як колись мріялося побачити безмежний океан. Вона дозволяє бажати матерям, дружинам і дітям тих, хто сьогодні вбиває українців, зрештою отримати в пакеті залишки свого асвабадітєля, а потім довго збирати їх докупи, і так і поховати у закритій труні. 

Ця інша ненависть складна. Вона вимагає дії у відповідь. Вимагає піти до волонтерів і принести їм щось, що врятує захисника України. Вимагає кинути гроші на жменьку набоїв, які колись рознесуть голови російським солдатам. Вимагає навчитися зупиняти кров, накладати джгут і збирати калаш. Вимагає взяти до рук зброю і вистрелити з неї у правильному напрямку.

Так ненавидіти складно.

Але хіба ми колись боялися труднощів?

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій.Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою Ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.