Відома луцька волонтерка розповіла, про що мріють бабусі (інтерв'ю)

^{Фото – з фейсбук-сторінки Анастасії Рудик}

Зворушлива історія про самотню бабусю у Кримному Старовижівського району гучно пройшлася волинським фейсбуком. 85-річна жінка живе посеред поля, у її хаті холодно майже так само, як і надворі, тому бабця не стуляє очей, сидячи біля груби, щоб не згас вогонь. 

Історію цієї жінки волинянам розповіли двоє волонтерів – Анастасія Рудик та Олександр Слобода. Вони вже майже рік ведуть ютуб-проект «Рожева душа», де розповідають історії людей, яким потрібна допомога. За кілька днів відео набрало більше, ніж 20 тисяч переглядів, а самотній бабусі зібрали 80 тисяч гривень допомоги. 

Сама Анастасія волонтерить вже четвертий рік. Спершу вона займалася тим, що здійснювала мрії людей, і розповідала про це у своєму Інстаграмі. Каже, назва «Рожева душа» пішла ще звідти – дівчина шалено любила рожевий колір. Тепер це своєрідний бренд, під яким вона та її однодумці роблять добро. 

У короткій розмові із журналістами сайту новин Луцька «Конкурент» волонтерка розповіла, як покинула бізнес і почала робити добро, а також чому важливо розказувати про це світові. 

 

— Анастасіє, коли я беруся розповідати такі історії, як ваша, то роблю це для того, аби донести до читачів, що волонтерство – це легко, і що кожен може робити добро для тих, хто поруч. 

— Я би сказала, що волонтерство – це не так вже й легко, коли ти організатор. Але долучитися до чиєїсь доброї справи справді просто. І це може зробити кожна людина. Навіть банальний лайк або репост допису про допомогу – це вже допомога. Тому що ти можеш не мати грошей, але пошириш інформацію, і хтось із твого оточення долучиться фінансово, фізично або технічно. 

— Коли стартував ваш благодійний проект «Рожева душа» у Ютубі?

— Вже скоро буде рік. Це не особисто мій проект. Ми робимо його з відеографом Олександром Слободою – ділимо всі радості і горе. Хейт приймаємо на двох, підтримку теж. Перші випуски ми допомагали людям за власний кошт. Не збирали грошей взагалі. В цій останній історії про самотню бабусю вирішили відкрити збір коштів, оскільки сума для неї виходила досить пристойна, і самі би ми не потягнули. 

Почалося все з того, що я про своє волонтерство розповідала в Інстаграмі, а Саша долучався до мого проекту здійснення мрій, щоб робити відеозвіти – ролики для соцмереж і для людей, які допомагали подарунками. Потім прийшла ідея робити все тільки на Ютубі. Ми вже почали не просто здійснювати мрії, а й шукати якісь незвичайні історії. Щоб це було цікаво дивитися. Щоб показувати людям, наскільки класно допомагати. Тому що мені здається, важливо формувати у нас культуру волонтерства. 

— Чи ви займаєтеся в житті, поза волонтерством?

— Ще донедавна я активно вела свій бізнес – мала кав'ярню. Там робила все – була і прибиральницею, і директоркою, як то кажуть. І баристою працювала. Але зараз волонтерство займає майже весь мій час, крім часу для себе і для сім'ї. Я здала кав'ярню в оренду, і вже не так сильно займаюся роботою. 

— Як почалися відеоісторії?

— Для першої такої історії ми здійснили мрію бабусі, якій 95 років. Вона живе в будинку пристарілих в Територіальному центрі в селі Тростянець. Завжди в першу чергу допомагала стареньким. Чомусь мені дуже відгукувалися ті історії. З будинками пристарілих працювала, здійснювала мрії і так далі. Потім почали звертатися діти з дитячих будинків – я і їх мрії почала здійснювати. 

Коли ми почали думати, що знімати для Ютубу, в мене якраз тривав проект здійснення мрій у Тростянці. Одна жінка написала про свої мрії, розповіла про життя, про те, як була ув'язнена у Сибіру. Історія до мурашок. Ми вирішили, що це буде наш перший випуск. Так і здійснили її мрію – звозили її на могилу до рідних, у рідне село. Це була дуже небанальна мрія. 

— А про що зазвичай мріють бабусі?

— Мрії бувають такі часом, що хочеться плакати. Старші люди часто кажуть, що просто хочуть спокійно вмерти. Спочатку я взагалі не розуміла цього. 

Однак, багато з них хочуть побачити своїх дітей, знайти рідних, близьких, які їх покинули. І от була в нас історія, коли в Тростянці дідусь хотів побачити своїх синів. Я їх знайшла за допомогою підписників. Один був за кордоном, а один таки приїхав на зустріч із батьком. Це було дуже емоційно. Через трохи цей дідусь помер, а в мене залишилося відчуття виконаного обов'язку. Навіть таку складну мрію вдалося здійснити. Бо інколи, навіть якщо знайти дітей, не всі хочуть бачитися, не всі можуть приїхати. Кажуть, що їм це не цікаво і кладуть слухавки. 

Але частіше бабусі просять хустки, домашнє варення, домашні пироги, ікони...

 

— Що для вас найлегше у цій справі?

— Чесно, мені все легко, тому що я цим живу, я від цього кайфую. Це для мене не робота, не каторга. Бувають моменти, коли важко. Важко вислуховувати хейт. Ти наче розповідаєш людям хорошу історію, а вони пишуть всякі погані речі про ту бабусю. Мовляв, колись її корова в чийсь город зайшла, починають лити негатив на владу. Мені важко читати і сприймати цей негатив. Тому що в мене нема місії когось обсудити чи шукати істину. Я не буду приходити до сільського голови і сваритися, чого він не допомагає тій бабусі. В нього є свої причини і проблеми. А в мене місія допомогти, і я не хочу розбиратися, чого це не зробив хтось інший. Значить, така воля Бога, і саме я мала допомогти цій бабусі.

І ось коли пишуть «чого ми маємо скидати гроші і долучатися? хай влада робить», я не розумію, чому я маю це вислуховувати. Якщо людина не хоче допомагати, то хай проходить повз, для чого це писати?

 

— Як ви шукаєте ці історії? Вам про них хтось розказує, чи ви цілеспрямовано розпитуєте в людей?

— Не розпитуємо. Це якось саме собою виходить. До мене щодня звертаються близько 10 людей з різних питань допомоги. Вони збирають гроші на лікування, хтось просить їжу, комусь треба одяг. Пишуть багато. І серед цих історій я виділяю тих, кому можу допомогти. Є історії, які мені не відгукуються. Тоді я відмовляю людям. Можливо, вони думають, що я погана, але я не відчуваю сили в собі допомогти. 

Є інші історії. Коли здається, що це неможливо, але я настільки відчуваю внутрішню силу, що йду до кінця. І от навіть остання історія про це. Після відвідин бабусі у Кримному ми написали величезний фронт робіт, які потрібно виконати. І в мого напарника Саші почалася паніка, що ми стільки не зберемо і з усім не впораємося. А я відчувала, що треба збирати гроші на всі ці роботи, і чуйка мене не підвела. Ми зібрали 80 тисяч гривень за один день, і цього вистачить навіть, щоб зробити бабусі світло на сонячних панелях. Розумієте, я відчувала, що в нас вийде. 

Про останню історію нам розказали друзі, батьки яких допомагали цій бабусі у Кримному продуктами та чим могли. Але вони не могли зробити більше, хоч і бачили, що є потреба. 

— Чому важливо не просто допомагати, а показувати, що ти це робиш? Розказувати історії, обличчя людей.

— Це дуже неоднозначне питання, бо багато хто каже, що добро треба робити тихо. Колись я теж так думала. Але своїми коштами я можу допомогти небагатьом. Буває, люди банально просять їжу, а я вже не можу її купити, бо витратила свій бюджет на благодійність. Тоді я дзвоню до друзів, знайомих, розказую одну і ту ж історію багато разів у особистих повідомленнях. Потім прийшло усвідомлення, що якщо робити це на загал, то люди, які можуть і хочуть допомогти, знатимуть, хто потребує допомоги. 

У 2018-му році ми з одногрупниками зібралися і поколядували для потреб геріатричного пансіонату. Зібрали небагато – десь 3 тисячі гривень. За ці гроші купили стареньким подарунки. Тоді про нас зробили сюжет, почали писати місцеві ЗМІ, і люди масово почали долучатися. 

 

А ще якось Маша Єфросініна, яка має благодійний фонд, у своєму спічі сказала, що треба показувати добро. Тому що люди завжди дивляться одне на одного і наслідують гарний приклад. Це діє. До мене телефонують однокласники, з якими я не спілкувалася після школи, і доєднуються до допомоги. 

Є ще інша сторона медалі, коли люди умовно дарують коробку цукерок, і ще три тижні про це у всіх постах говорять. Це не доречно, я вважаю. 

— Що би ви порадили людям, які тільки наважуються на волонтерство?

— Раджу їм підписатися на мою сторінку, і коли вони побачать у сторіз «Привіт, друзі», бути готовими прийти комусь на допомогу. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

• 70 років у шлюбі: пара з Волині відзначила «платинове» весілля (відео)
• Мучиться від болю і не може ходити: юнаку з Луцька потрібна допомога (фото)
• Благодійність VS законність: чому у Луцьку важко допомагати дітям-сиротам