Залишок дня

Коли думаєш про проблеми людської екзистенції, йдеш на ранковий тролейбус, час від часу, потрапляє до ока щось таке що запам’ятовується на довго. Так, наче простір навколо, хоче про щось тобі розповісти.

Поблизу кожної з брутальних багатоповерхівок можна завжди, напевне, побачити скрині, які виконують роль посудин для тимчасового зберігання пережитих емоцій, спогадів, сліз, натхнення чи спокою. 

Посудини ці вплетені в рутинний вигляд звичайної прибудинкової території настільки органічно, що годі буде й уявити її без цих сховищ будь-чого.

У мене є свій улюблений мінібанк прожитих днів. Кожного разу, коли я проходжу повз нього, то намагаюсь максимально дослідити, які ж часи залишились у когось позаду.

Часом, у ранкових туманах бетонного моря можна зустріти збирачів роси досвітанкової. У таких ситуаціях замислюєшся про кожен грам паперу чи скла, який пронесуть ці досвітні мандрівники, через нетрі кам'яних джунглів, і замислюєшся, також, у що трансформується здобич їхня. 

Часом, мимоволі, може виникнути раптова заздрість до цих обходисвітів, у яких, на відміну від тебе, є час та можливість зазирнути до розділу книги днів людських, та побачити істинну сутність буття людського. Замислюєшся також і про те як, якийсь із цих кораблів напнув вітрила свої на довгу мандрівку, які шляхи йому довелось пройти та в яких штормах побувати, до яких берегів пришвартуватись, та в яких водах плавати.

Цікаво, як для одних людей, минулі дні інших людей, можуть ставати теперішнім. 
Цікаво, коли розумієш, що світ, у якому ти живеш – це місця, в яких стикаються потоки рік – ріки створення емоцій та їх, у кращому випадку, переробка.

Боязко, коли думаєш, що наслідки минулих днів, можуть зробити неможливими настання майбутніх.

Отож я, йдучи на ранковий тролейбус, залишу свої емоції, щоб ранкові човнярі могли продовжити дні наші.