Поділитись:

Волинська мати-героїня у сорок років втекла від чоловіка-тирана

П'ятниця, 10 вересня 2021, 11:45

фото ілюстративне

Уже два місяці, як вона живе у притулку, хоч має свій добротний будинок, на який гарувала з чоловіком десять літ. А ще у неї восьмеро дітей, навіть троє онуків дочекалася. Немає єдиного – любові, поваги й розуміння. Замість цього – щоденні знущання, докори, приниження. Тепер вона точно знає, що не варто триматися за таку сім’ю. А традиційні «всі терпіли і ти терпи», «усі так живуть» рано чи пізно приводять до великої біди. Хоч до усвідомлення цього вона йшла майже два десятиліття…

Про драматичну історію, котра роками страждала від домашнього насилля написав Вісник і К.

Хотіла на себе руки накласти

…Ми зустрічаємося з Надею у кімнаті звичайного «совдепівського» гуртожитку зі спільною кухнею і санвузлом. Але для неї то не має жодного значення. Бо тут вона нарешті здобула такий омріяний спокій. Красива, але зі слідами життєвої втоми, жінка погодилася на цю розмову, аби надихнути інших жінок, над якими знущаються чоловіки, не терпіти насильства у сім’ї, а боротися за себе і своїх дітей.

– Мені, можна сказати, пощастило, бо я збирала речі спокійно, мого вдома не було – поїхав у Польщу. А у притулку є жіночка, теж з нашого району, яка втікала з двома малими дітками, у чому була. Поте багато хто не наважується на такий радикальний крок… У мене сусідка в селі майже щотижня синя від побоїв. Але якось живе. Якось… Мій спочатку руку не мене не піднімав. Прожили ніби непогано років з дев’ятнадцять. Заміж вийшла у 17 років. І любов була, і квіти… Чоловік на сім років старший за мене. Він військовий, то оте командирське звідти. Але тоді думала, що так і має бути. Потім він пішов зі служби, посипалися дітки одне за одним. Поїхали з Луцька до нього на батьківщину, там купили стару хатину, стали стягуватися на нову. Він на сезони їздив. Почав спиватися… Оселилися в селі.

– Я не дуже городська, як кажуть. Батьки мої із села, на всі вихідні й ціле літо завжди були там. На печі навчилася варити. Діти досі просять приготувати там щось, бо воно смачніше. І будинок збудували, і техніку купили, онуків дочекалися. А життя немає… Не повірите, деколи хотілося руки на себе накласти. Так доводив, що вже бігла на міст. Весь час тикав, що я ніхто і ніщо, не хазяйка, не вмію готувати їсти, але з’їдав по три тарілки навареного мною. То нічого не роблю – він заробляє гроші, а я ні. А те, що народила восьмеро дітей і всім давала раду – це не робота. І звання «Мати-героїня» мені теж просто так присвоїли. Дійшло вже до того, що «діти не мої».

По-різному пробувала. Мовчиш – погано, починаєш відгавкуватися – ще гірше. Поки не доводив до сліз та істерик, не заспокоювався. Двічі йшла від нього з дітьми, але тоді були ще живі мої батьки. Тато мене підтримував. Він зразу казав, що якщо раз підняв руку, то знову підніме. Просив не вертатися. Не послухала. Діти малі, все заради них. Тепер розумію, що вони ще більше страждають, коли у хаті війна. А коли почав бігати за мною із сокирою – ніби хто рожеві окуляри зняв. Заради чого все? Це було останньою краплею.

«Мамо, ти не зможеш, бо ти слабачка!»

Тепер Надя не хоче ні хати, ні меблів, нічого. Краще в курнику жити, але знати, що вранці прокинешся живою і ніхто тебе не буде пиляти й принижувати. Найбільше, каже вона, боялася, щоб сини, заступаючись за неї, не вдарили батька і в тюрму не попали. Скільки таких випадків є…

– Як діти й родина сприйняли вашу, так би мовити, втечу?

– То не втеча, а усвідомлене рішення. Сусідка телефонує: «Вернися! Ще не так б’ють, але живуть». І цього разу уже ніби готова була відступити. Та коли в Луцьку стався отой жахливий випадок, що чоловік зарубав сонну дружину і зарізав доньку, вирішила остаточно – повернення не буде. Мені дільничний казав, коли приїжджав на виклик: «Як матері вам кажу – нічого не буде, поки ви не поїдете звідси. Або вас винесуть вперед ногами». Мій же коханий тиран так знущався, що сусіди крики чули, а він виходив до людей, ніби нічого не сталося. Хоча моя родина мене не підтримала. Вони вважають, що треба терпіти. Тільки брат з братихою не відвернулися. Діти нейтральну позицію зайняли. Мовляв, це твоє життя. Донька казала: «Мамо, ти не зможеш, бо ти слабачка! Якщо ти не доведеш усе до кінця, підтримки від нас не чекай». Четверо старших дітей уже самостійні, ще четверо – школярі: двоє хочуть у селі школу закінчити, а найменших планую забрати до Луцька. Вони поки зі старшими живуть, не хотіла їх до притулку забирати. Уже школу в Луцьку знайшла. Влаштувалася на роботу. Шукаю квартиру. Діти наполягають, щоб через суд ділила хату й подала батька на аліменти. Бо чому маю по квартирах поневірятися, а він приведе туди якусь і ніхто нічого не буде мати. А так свою частину можна продати. У притулку мені надають юридичну та психологічну допомогу. Боюся тільки, щоб чоловік не мстив. Погрожує в есемесках. Буде тяжко, знаю. Але я хочу змінити своє життя. І дуже надіюся на краще. Може, нарешті і в мене буде більше білого кольору, аніж чорноти. А для тих жінок, хто потерпає від домашніх тиранів, кажу: не бійтеся! Стукайте – і вам обов’язково допоможуть. Все у ваших руках, – переконливо завершує свою сповідь Надія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
11:00
22 жовтня 2021
21 жовтня 2021
20 жовтня 2021
19 жовтня 2021
18 жовтня 2021
17 жовтня 2021