Мам, а захопиш у долоню хмаринку, або Як воно – стрибнути з парашутом

«Если страх есть – прыгайте. Если страха нет – не садитесь в самолет», – ці слова інструктор сказав уже перед вильотом.

Страх був. Адреналін зашкалював вже тоді, коли на аеродромі у Воронові почула звук мотора літака. Проте найважче було опанувати себе, коли на висоті 1000 метрів прозвучав сигнал, який сповіщав, що до мого стрибка кілька секунд, і двері літака відчинилися. Зібрати в той момент свою кволу силу волі в кулак і згадати, що то – твоя мрія, мовляв, давай, зберися, тряпко, – було важко. Була страшенна нудота. Але я навіть не встигла про все те подумати, бо вже стояла на краю літака перед прірвою. Якщо людина у цей момент подивиться вниз, то або не стрибне зовсім, або її стрибок буде абсолютно неправильним і зробити  свої подальші дії так, як потрібно, буде набагато важче.

То ж я дивилась у горизонт і відштовхнулася від краю борта.

– 501, 502, 503, – прошепотіла, як і з десяток разів на інструктажі. Так потрібно порахувати після стрибка і тоді, по ідеї, у тебе повинен розкритися парашут. Після цього я мала б упевнитися, що так і сталося, і швиденько витягти червоний шнурок на сумці із запасним парашутом. Проте упевнитися у тому, що мій основний розкрився заважала дурнувата шапка на голові, яка налазила на очі. І я втратила кілька дорогоцінних секунд у повітрі і крепко втішилась, коли десь з третього разу побачила над головою величезну білу кулю. Швидко перемістила руки у потрібне місце, зорієнтувалася, у якому напрямку буду рухатися до аеродрому. А також пам’ятала про те, що потрібно упевнитися, чи все добре з тими, хто летить неподалік.

– Мам, а захопиш для мене у долоню хмаринку? – перед вильотом просила донька.

Я усміхнулась. Дві хвилини дикого кайфу і шаленого адреналіну. Здається, ніколи до я не відчувала щось подібне і ніколи почуття свободи не відчувалося так липко, солодко і круто.

На висоті 350 метрів автоматично з шумом спрацьовує якийсь механізм. І з цього моменту потрібно підігнути правильно коліна і стопи тримати паралельно землі. Від цього залежить правильне приземлення. Коли перед очима розпливається земля, це означає, що до неї лишилося 100 метрів – тоді потрібно дивитися лише на горизонт. Це також гарантія успішного приземлення.

На жаль, у мене так не вийшло. І хоча перед польотом ми відправцьовували правильні стрибки по кілька разів, в останній момент таки щось пішло не так. І моє приземлення прийшлося на ліву ногу. Було дуже боляче. Проте мені пощастило більше, ніж «колегам». Після приземлення їх кілька метрів тягнув по землі парашут. Тому без рукавиць не можна: якщо «зупиняти» парашут голими руками, будуть глибокі порізи.

Попри біль у нозі швидко встаю з землі, бо за нами спостерігають у бінокль і мусять упевнитися, що все добре. Складаю парашут. А для цього нас вчили справжнісінькому макраме. Дивлюся довкола, чи усі живі-здорові. Хтось приземлився неподалік, хтось впав у високу траву, когось понесло аж за кущі у кукурудзу. Махаємо один одному руками. Щасливі. Чекаємо, доки усі зберуть парашути і переживаємо за незнайомого хлопчину, який здалеку, як мурашка. Без нього не йдемо, бо ми – команда.  Потім тягнемо оте все до аеродрому. Якщо говорити про вагу, то це немислимо важко. І парашути на собі ми носили десь хвилин 30 до вильоту. Присісти і заходити в літак в такому обмундируванні доволі складно. Пересуватися у літаку нам допомагали.

Сам інструктаж стривав близько трьох годин. І на початку я подумала, що ніколи в житті не відпрацюю алгоритм дій. Надто багато інформації, надто різні інструкції у різних надзвичайних ситуаціях. Найстрашнішим було чути, що у випадку, якщо повиснеш на тросі літака і тебе не зможуть підняти, потрібно самотужки відрізати трос і відкрити запасний парашут. А найсмішніше – коли ти бачиш, що в тебе розірваний парашут, то небезпеку цього потрібно перевірити плювком: якщо він летить з тобою, потрібно терміново розкривати запасний парашут, якщо плювок падає вниз – хвилюватися не потрібно. Також я дізналася, що у випадку, якщо приземлюся на дах будинку, то можна сміливо з нього стрибати – парашут «підстрахує». По парашуті того, хто летить знизу, якщо все-таки так склалося, можна ходити – він витримує людину. Якщо летиш між електричними стовпами, потрібно розірвати ногами дроти. Ну і якщо завис на дереві і до землі, здавалося б, якихось кількасот метрів, не потрібно вибиратися самотужки, бо через самовпевненість якраз у таких випадках дуже багато людей травмували ноги. 

У нас був чудовий інструктор, який пояснював чітко й зрозуміло. Ми відпрацьовували стрибки, імітували сходження та стрибок з літака в його макеті, як молитву, кілька разів повторювали уголос алгоритм дій, розкривали парашути, складали їх. А перед вильотом нас сто разів перевіряли.

– У вас тиск занадто високий, – сповіщає мені жіночка. – Хвилюєтесь?

– Так, – посміхаюсь  у відповідь.

– Як почуваєте себе? Стрибати будете?

– Та звісно, усе добре.

Думала, що тиск та й дощ у Луцьку стануть перешкодою. Проте у мрій перешкод бути не може. Одна здійснилась. От тільки хмаринку доньці не принесла. Бо хоч інструктор і обіцяв, що будемо летіти між хмарами, небо було настільки ясним, що…не збулося)

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.