Не для людей

Я так довго хотіла собі татуювання. Ще до того пірсингу в пупі, носі, ще до тих шести дірок у вухах, які сама собі й проколола. Після невдалого пірсингу у салоні, а на нього я пів року, будучи студенткою, економила на каві, аби ж вистачило на той салон, була глибоко (й фізично боляче) розчарована. Зробили ж мені все якось невдало і замість сережки я лишилася із шрамом на животі. Мале й дурне чек, звісно, й не подумала зберегти, аби потім хоч якісь повернути кошти та якось компенсувати оті 183 дні без студентської кави, якої жах як хотілося.

Memento mori – от що годину часу в одному із бутіків у «Каравані» набивала мені дівчинка. Я сиділа й раділа. І ридала. Бо перші 15 хвилин разом з тушшю й дорогим олівцем на очах сльози по щоках котилися горохом. Я знала, що буде боляче, але не знала, що настільки. Я раділа й плакала, що нарешті я знайшла у собі сили зробити те, що хочу Я.  Не люди, які мене оточують, і думка яких завжди була мені важливішою за власну. Бо ж в отому «А що скажуть люди?» минає життя. І ніби кажемо собі: ми ж для себе, не для людей. Але продовжуємо жити для них. Для них вдягаємося, їмо й п’ємо, фотографуємося, відпочиваємо, виховуємо своїх дітей. А людям на нас, правду кажучи, ну так плювати, що нам навіть і не снилося.

Memento mori – це не про те, що потрібно думати, що смерть десь близько і не про те, що вона неминуча. Це – про те, що потрібно жити одним днем, кожним – як останнім. І вибирати в тиждень хоча б один день, де ми справді будемо ЖИТИ.

Memento mori – це якась галочка у голові, коли починаєш мислити і жити інакше.

І вже точно не для людей.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.