Моє ім'я, якого не існує

У дитинстві я люто ненавиділа своє ім'я та прізвище. Усе чекала, доки мені виповниться 18 і я матиму змогу змінити бодай ім'я.

Так склалося життя, що я вчилася у кількох школах. Тільки звикала говорити російською, як мене везли в Україну. Через рік у Білорусі я стояла посеред класу і не могла сформулювати речення російською. Але в якій школі (а згодом – в універститеті) я не навчалася б, завжди у журналах та списках була перша, бо мала  єврейсько-білоруське прізвище "Абрамович". Якщо подивитися у Getcontact зараз, то, незважаючи на те, що прізвище я змінила 10 років тому, я так і лишилася у багатьох "Абрамович". То ж мені, як нікому, зі шкільних років й досі трепетно пригадується: "Немає бажаючих, тому йдемо по списку". Ну ви ж здогадуєтесь, що за тих кілька секунд я встигала подумати про те, який же несправедливий світ, встигала відкрити потрібну сторінку і прочитати бодай речення.  Але брехати я не вміла: якщо не була готова до уроку, то так і казала, не вміла викручуватися, як мої однокласники, не вміла підглянути. А якщо й вдавалося це зробити, то щоки заливалися рум'янцем.

І ще історія. Пов'язана з ім'ям. Для маленього села на Ратнівщині я і мама в ті часи були дивною сімейкою, коли приїхали з Білорусі. Мама хотіла, аби я була Вікторією. А всі навколишні священники дивом дивувалися, що то вона хоче таке чудернацьке. Їй відмовили і запропонували з десяток інших імен. То ж аби мене охрестити, мама таки знайшла автомобіль і якогось священника десь з-під Ковеля. Десь там мене й охрестили. Покійна сусідка Тетяна, подруга моєї бабусі, аби покликати мене на ім'я, спочатку згадувала слово "вільха", а тоді вже "Віка". А ще ми з мамою були на "ти". Пам'ятаю, як старші люди вчили мене, що отак називати маму – гріх. Але мама, запекла атеїстка, відповідала їм: ви ж свого Бога на "ти" навіть називаєте.

А ще з мене відкрито знущалися однокласники: мовляв, прикинь, у старості ти будеш баба Віка. Реготав увесь клас, бо ж баба Лєна, баба Свєта й баба Марія звучали тоді куди презентабельніше.

Звісно, люди звикли до нас, а ми – до людей, але сільський священник ще довго причащав мене у церкві, як "Ніка". Навіть іконку подарував. Мовляв, "Вікторії" у церковному календарі не існує. То ж у дитинстві я довго не розуміла, як же правильно мене звати.

Мабуть, тому я не люблю повного імені. Ну оте звертання "Віко" (то вже окрема історія) також слух ріже. При "правильному" звертанні вже ліпше й милозвучніше звучить таки "Вікторіє". Як казала моя знайома: а тобі не вгодиш. Воно ж бо й так.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією