Людина із наплічником і без

Носити наплічник – немов відносити себе до іншої культури. Пам'ятаю яскравий епізод із перших курсів свого навчання. Тоді батьки придбали новий наплічник, за моїм наполяганням – оскільки я відмовлявся від популярної у ті часи сумки, яку носила більшість. Прийшовши до великої, просторої аудиторії, зустрівся із одногрупником, який веселим тоном промовив: «Вітаємо тебе у нашій братії людей, які ходять із наплічниками». Звісно, у мене не було відчуття, наче б я був прийнятий до колегії таємного товариства. Проте при цьому я відчув радість.

Пізніше більше почав зважати на людей, які носять цей аксесуар. Чи прагнуть вони тим самим наблизитися до іншої субкультури? Найімовірніше, вони керуються практичністю. До наплічника можна багато вкласти. Скажімо книги, які тут прилягають до стінки та «почувають» себе комфортно. Або ж одяг, чи обід – канапки із сиром, ковбасою та ікрою тріски. Тоді ж коли геть велика скрута із відповідними боксами, в наплічнику можна перенести кота, або невеликого песика, забезпечивши їм тут комфорт. Крім безпосередньої функції – місця схову та транспортування важливого, він виконує й інші – зближення, певного сигналу до готовності бути близьким. Для себе її окреслюю метафорично – не вибудовування стін, які б заважали спілкуватися із іншими. Перший випадок частіший. Втім можна зустріти також другий.

Пригадую, як на вулицях Луцька зустрів представників мормонської Церкви. На вулиці літо, велика спека. Згідно неписаних правил більшість людей ходять у легкому одязі. Тоді як двоє осіб у класичних чорних піджаках, з білими сорочками і краватками у смужку. Їхні лиця постійно сконцентровані. Вони промовляють. Усвідомлюючи велику відповідальність, оскільки промовляють від імені Всевишнього. Цієї миті до їхніх спин, зливаючись із кольором стильних піджаків, прикріплені чорні наплічники. Вони заспокоюють, немов би вказують, що ці люди, які перетнули океан, здатні злитися із нашим суспільством.

У пам'яті також зринає інший образ. Пан, який радісно вранці крокує вулицею Гії Гонґадзе, посміхаючись та пильно роззираючись, прагнучи вловити кожен звук та переміну, що трапляється навколо нього. Принаймні так видається мені, людині, що повз нього проходить. Він одягнутий згідно пори. На ньому весняна куртка та гарна, з різних кольорів, шапка. Уже проходячи повз, помітив на спині масивний наплічник. У такому точно можна заховати декілька книг (хоча б, «Книги Якова»), два котика, які ще підростають та одного песика – в іншому відділі наплічника, який мирно собі спатиме. З тим, як пан все більше віддалявся, в мені надалі трималося тепло від радості та вдумливості, які він випромінював.

Наплічники – щось чарівне. Вони по-особливому маркують людину. Така думка у мені протрималася декілька днів. Допоки вулицею Кравчука, біля Сільпо, доля не дозволила мені запізнати іншого пана. Він увірвався до мого приватного простору без ніяких слів-попереджень. Здається, вони йому були не потрібні – він почував себе комфортно і без них. Впродовж хвилини нашого спілкування чоловік, коли довіряти його словам – шістдесяти-восьмирічний, встиг з швидкістю Усейна Болта порушити низку етичних правил, перейшовши на «ти» (очевидно, проблема «виканини» тут навіть не поставала; підозрюю, що його свідомість дала натренований сигнал – перед ним молодша людина), майстерно залізши до мого особистого життя і розпочавши цікавитися тими деталями, які звично кожна людина завішує міцними замками, та діставши із глибин своїх кишень сигарету, дим якої точно не сповіщав про черговий успішно проведений конклав у Ватикані та обрання нового папи Римського. Наприкінці недовготривалої розмови випадковий співрозмовник висловив прохання, яке мало додати штрихів до його «елеґантної» виправи на свободи інших – не дивитися йому в очі (видно, портал іншості).

Наплічники – щось таки дійсно чарівне. Але менше залежить на них, а більше, очевидно, на їх носіях/не носіях, тих життєвих цінностях, які вони сповідують та дотримується при спілкування із іншими.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.