Про вчителів-пенсіонерів, або Старість не радість

Можете кинути в мене камінь, але я вважаю, що вчителям пенсійного віку треба вміти вчасно піти на заслужений відпочинок. Хоча б для того, аби зберегти своє обличчя, нервову систему і не відбити в учнів бажання навчатися.

Сумно, але факт: з віком людина швидше втомлюється, стає дратівливою, нетерплячою, категоричною. А це зовсім не ті якості, які необхідні в спілкуванні з дітьми. 

Звісно, величезний досвід та здобуті за роки знання – безцінний скарб. Та яка з нього користь, коли вчитель втрачає вміння (чи бажання?) ним поділитися? Як немолодий педагог може зацікавити учня, розбурхати жагу до пізнання нового, якщо в нього самого давно згас блиск в очах, процес навчання перетворився на рутину, а дитяча непосидючість вимотує і злить?

Мало того, що пенсіонерів усе бісить (не тарабань ручкою, не крутись на стільчику, не позіхай, не шморгай носом), то ще й частенько вони реально зупинилися в минулому часі – сучасні технології, використання ґаджетів та нових технологій їх не зачепили.

Вони не встигають за сучасними дітьми. Не можуть стати для них взірцем, не мають енергії, щоб штовхати їх вперед, рухатися з ними.

То навіщо мучити себе та учнів? Дайте дорогу тим, хто має силу й бажання працювати, хто горить і хоче запалити інших, кому не муляє корона досвіду, пиха не затьмарює очі, а дитячі пустощі не доводять до сказу.

Вмійте вчасно піти. Якщо справді любите дітей. І вони навчаться поважати старість.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.