Поділитись:

Економічні провали незалежної України: тарифи на газ

Неділя, 04 вересня 2016, 14:00

24 роки Україна жила при економічно невиправданих тарифах на газ і тепло. Результат - вирощена плеяда газових олігархів, Україна на короткому енергетичному повідку Росії, стагнація внутрішнього видобутку і десятки мільярдів прихованого субсидіювання Нафтогазу, які розхитали держфінанси.

У спадок від Радянського Союзу Україні дісталася енергоефективна економіка. Значну роль в енергобалансі грав газ, займаючи приблизно 50 % в структурі енергоспоживання країни в 1990-х і протягом більшої частини 2000-х років. Падіння економіки і особливо промисловості призвело до скорочення енергоспоживання. Так, якщо в 1991 році споживання газу в Україні наближалося до 120 млрд кубометрів, то в 2005-му було менше 80 млрд, а ще через десять років становило вже 34 млрд кубометрів, - зазначають експерти VoxUkraine.

Історія тарифу

До 1998 року, коли був створений Нафтогаз, ринок газу був децентралізований: компанії, що імпортують газ, повинні були отримувати відповідну ліцензію. У 1996-1997 роках ліцензії були видані 8 компаніям, найбільші з яких: ЄЕСУ, Укргазпром, ІТЕРА. З 1998 року Нафтогаз поступово консолідував ринок, ставши до 2003 єдиним імпортером і монополістом на ринку газу.

Вже в 1999 році в одному з документів, присвячених реформам в Україні, Світовий банк вказує на необхідність підвищення тарифів на газ і тепло до економічно обґрунтованого і рівня (до повної собівартості). На той момент газ був відносно недорогим ($ 50 за кубометр, але фактично середня ціна була ще меншою через практику розрахунку бартером), і проблема квазіфіскального дефіциту через непрямі субсидії на покриття різниці в тарифі не стояла гостро. Куди актуальніше була інша проблема - неплатежі за газ. Після трансформаційної кризи і гіперінфляції початку 1990-х і фінансової кризи і девальвації 1998 року Нафтогаз збирав лише 34 % виставлених рахунків, йдеться в дослідженні Світового банку "Україна: виклики, що стоять перед газовим сектором" (2003 рік). Населення і підприємства просто не платили за рахунками. Визнаючи першочерговість платіжної дисципліни, той же Світовий банк писав, що тарифи піднімати треба, але без ефективних заходів боротьби з неплатежами підвищення тарифів буде економічно марним.

За 1999-2002 роки Нафтогаз зміг домогтися значного підвищення платежів за газ, довівши їх до 90 %. Тоді ж питання обґрунтованості тарифів знову вийшло на перше місце.

Якщо Україна імпортувала газ за домовленостями з Росією і Туркменістаном приблизно за $ 50 за тисячу кубометрів (що було в 3-5 разів нижче, ніж ціна в Європі), то середньозважений тариф для населення становив близько $ 19 за тисячу кубометрів, для підприємств ТКЕ - $ 28 за тисячу кубів, тільки промисловість платила близько $ 50. Таким чином, на початку 2000-х середньозважений тариф для всіх споживачів становив близько $ 40 за кубометр.

Ці $ 10 різниці, помножені на помірні неплатежі і технологічні втрати, створювали прихований дефіцит в газовому секторі в розмірі 0,5-2,5% ВВП щорічно.

Слід зазначити, що поступове підвищення тарифів і поліпшення платіжної дисципліни в 2003-2005 роках при політично стабільній ціні імпортного газу допомогло практично усунути цей дефіцит в газовому секторі, звівши його до 0-1,5 % ВВП. Саме тоді і була упущена політична можливість безболісно реформувати тарифи.

Частково цьому недогляду "сприяли" і міжнародні фінансові організації (МФО). Після значного підвищення тарифів урядом в середині 1990-х років і аж до кризи 2008-го МФО особливо не піднімали тему тарифів. Наприклад, в МВФівській програмі Stand-By 2004 року містилося розлога обіцянка поліпшити прозорість Нафтогазу і створити систему моніторингу субсидій в енергетичному секторі, а в традиційному моніторинговому (Article IV) звіті МВФ в липні 2008 року теми тарифів і Нафтогазу згадувалися побіжно.

З 2006 року ситуація почала поступово погіршуватися. Законтрактувавши весь середньоазіатський газ, Росія стала його монопольним постачальником в Україну. Після першої газової війни на початку 2006 року Росія підняла ціну на газ до $ 95 в 2006-му, $ 130 в 2007-му і $ 180 в 2008 році. Після другої газової війни на початку 2009 року ціна стала визначатися поквартально і в середньому була на рівні $ 200-300 (з усіма знижками) до середини 2011-го і близько $ 400 в 2012-2013 роках.

Девальвація гривні в 2008-2009 роках з 5 до 8 гривень за долар посилила проблему. Оскільки імпортний газ оплачувався доларами, а тарифи були в гривнях, в доларовому еквіваленті тарифи для населення і ТКЕ стали навіть нижчі. Часткове підвищення тарифів в 2008 і 2010 роках незначно компенсувало вплив девальвації. Якщо в 2009 році дефіцит Нафтогазу виріс до 2,5 % ВВП, то до 2010-го він знизився до 1,7 % ВВП. Комплексна реформа газового сектора, включаючи підвищення тарифів, стала одним з ключових вимог програм МВФ 2008 і 2010 років. Уряди Юлії Тимошенко та Миколи Азарова проігнорували ці вимоги. Уже тоді різниця між тарифами для населення й імпортною ціною газу була п'ятикратною і питання вважалося дуже електорально токсичним.

Таким чином, в середині нульових Україна упустила можливість плавно реформувати систему тарифів. Кожне наступне непідвищення тарифів було політичним рішенням, на якому спекулювали і піарилися політики, а корупційну ренту заробляли наближені до влади газові "бізнесмени".

Розплата: ціна низького тарифу

Таке ціноутворення і система непрямого субсидіювання компенсували левову частку ціни газу всім: і бідним, і забезпеченим, і дуже багатим українцям. Держава (платники податків) не мало можливості економити гроші на більш точному таргетуванні субсидій.

За десятиліття низьких цін населення звикло до енергетичного патерналізму, а політики звикли до спекуляцій і піару на газовому питанні. В умовах низьких цін не було стимулів для впровадження енергозберігаючих технологій, індивідуального обліку газу і тепла і скорочення споживання.

Диференціація тарифів між домогосподарствами і промисловістю, яка виросла з 2007 до 2010 року з 3 до 10 разів, створювала багатий ґрунт для арбітражу (перепродажу газу для населення промисловим споживачам). Корупційна рента текла рікою.

Нафтогаз впевнено йшов до банкрутства, фінансова діра держмонополії вимірювалася десятками мільярдів гривень. У 2014 році, після Революції гідності, коли баланс Нафтогазу перестав бути таємницею за сімома печатками, фіскальний дефіцит компанії (газового сектора) становив 5,7 % ВВП (близько 90 млрд грн), перевищивши весь бюджетний дефіцит України (4,6 % ВВП) . Монетизація цього дефіциту через "друк" грошей викликала тиск на курс гривні.

Тоді ж, після Революції 2014 року, був зроблений спринтерський ривок для вирішення проблеми. Якщо в 2013-му консолідований збиток групи компаній Нафтогазу був $ 1,7 млрд, то в цьому році очікується прибуток у $ 0,7 млрд (чистий прибуток Нафтогазу як окремої юридичної особи в першому півріччі становив 21,8 млрд грн). Це результат підвищення і вирівнювання тарифів на газ для населення і промисловості, поліпшення операційної ефективності Нафтогазу.

Правда, ця перемога залишається заручником макроекономічної стабільності в Україні.

"Основна проблема не в тарифах, а в девальвації. Наприклад, в 2014 році був графік, як за три етапи підвищення тарифів привести їх до ринкового рівня. Але різка девальвація - і вирішення проблеми як не бувало, тарифи треба знову піднімати", - розповідає Герус, колишній член НКРЕКП.

Фінансове здоров'я Нафтогазу залежить не тільки від його керівництва, але передусім від відновлення довгострокової стійкості української економіки, яка, своєю чергою, залежить від інвестиційної привабливості і припливу інвестицій. Без цього Україна приречена на хронічну девальвацію гривні, при якій тарифи потрібно буде піднімати постійно.

Надрукувати
мітки:
коментарів