Яворина

Що мене найбільше дратує у спортзалі – це спортзальська музика. 

Цей бадьорий клубнячок, легкий рок, важкий рок чи енергійний поп... Ще жодного разу я не відчула, що композиція, яка лунає з колонок, реально мені відкликається.

От поруч під ритмічні баси жінки з пружними сідницями не менш ритмічно присідають з гантелями. 

Раз – два, раз – два... Один присід на кожну сильну долю. 

Позаду мене підкачані бодібілдери грізно позирають на штангу.

Врар-бримс-тудум – грає зі спортзальних колонок бас-гітара – враааааааар!  спортсмен б'є себе в груди – вржумммм! – потирає в долонях пудру – врааааааар! – ще два рази б'ється у груди і рвучко піднімає вагу, явно більшу за мою власну під шалений скрім рок-музиканта.

Парам-парам-пара-ра-ра-рам

Під веселі клубні мотиви граціозно злітають догори колінця, тягнуться вбік руки і ноги. Але не мої. Моє тіло нервово скорочується десь на маті в куточку, виконуючи чергову вправу. Без ритму і не під музику. 

Як ви вже могли здогадатися, я не належу до числа людей, які вважають, що спорт – це життя, і реально отримують задоволення від важких фізичних навантажень. І хоч наслідки моїх тренувань приносять неабияку радість, все ж я ходжу у спортзал із потреби, а не з безмежної любові. 

Попри це моя прекрасна тренерка Олена впевнена, що кожне тіло (і моє теж, ага) – храм, над яким треба працювати, і нести в нього тільки прекрасне.

Якщо проводити аналогії з будівлями, то моє тіло – це швидше фортифікаційна споруда доби пізнього середньовіччя. Із захисними "мурами" завширшки кілька метрів, зводячи які не одна піца загинула мученицькою смертю. І поки "храми" щасливо виконують свою спортивну норму під енергійні ритми, мій середньовічний замок важко підіймається – і всіма своїми мурами знову падає на тверду долівку, розбитий і знесилений. 

І от, якби хтось раптом вирішив підібрати ідеальну музику для моїх тренувань, із колонок луцьких спортзалів точно лунав би Степан Гіга. 

Заплющте очі. Уявіть. 

Драматичний вступ. Позаду танцюють жінки з бек-вокалу. Я опускаюся на килимок робити вправи для пресу. 

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля – тільки мить.

Я повільно, але впевнено роблю перший підхід. Дещо повільніше, і менш впевнено – другий. Я ледь дихаю, коли втретє згинаюся для серії скручувань, які мають зробити з мого живота "цукерочку".  На чолі проступає легенький піт.

Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.

Неквапом іду до бігової доріжки. 

Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,
І душею своєю я вас, як умів, причащав.
Але видно Господь мені краще життя напророчив,
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

Кульмінація. Знову опускаюся на килимок, уже для віджимання. 

На моооооооогилі моїй посадіть молоду яворииину

Руки трусяться, коли я чотирнадцяту секунду поспіль стою у планці. 

І не плачте за мною, за мною заплаче рідняааааа.

На тренажері додали 5 кілограмів ваги. 

Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,
Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я...

Намагаюся дотиснути ногами без зупинки 25 підйомів.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Мої тренери у залі безмежно круті. Наші регулярні заняття приносять чудові результати. Але кожного разу, коли із колонок грає трушна спортзальська музика, в моїй голові все гучніше і гучніше чути голос Степана Гіги. 

Цікаво, наскільки гнучкою і витривалою може бути яворина? 

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.