Поділитись:

Яворина

Автор: Міла Роспопа |
Вівторок, 16 лютого 2021, 07:40

Що мене найбільше дратує у спортзалі – це спортзальська музика. 

Цей бадьорий клубнячок, легкий рок, важкий рок чи енергійний поп... Ще жодного разу я не відчула, що композиція, яка лунає з колонок, реально мені відкликається.

От поруч під ритмічні баси жінки з пружними сідницями не менш ритмічно присідають з гантелями. 

Раз – два, раз – два... Один присід на кожну сильну долю. 

Позаду мене підкачані бодібілдери грізно позирають на штангу.

Врар-бримс-тудум – грає зі спортзальних колонок бас-гітара – враааааааар!  спортсмен б'є себе в груди – вржумммм! – потирає в долонях пудру – врааааааар! – ще два рази б'ється у груди і рвучко піднімає вагу, явно більшу за мою власну під шалений скрім рок-музиканта.

Парам-парам-пара-ра-ра-рам

Під веселі клубні мотиви граціозно злітають догори колінця, тягнуться вбік руки і ноги. Але не мої. Моє тіло нервово скорочується десь на маті в куточку, виконуючи чергову вправу. Без ритму і не під музику. 

Як ви вже могли здогадатися, я не належу до числа людей, які вважають, що спорт – це життя, і реально отримують задоволення від важких фізичних навантажень. І хоч наслідки моїх тренувань приносять неабияку радість, все ж я ходжу у спортзал із потреби, а не з безмежної любові. 

Попри це моя прекрасна тренерка Олена впевнена, що кожне тіло (і моє теж, ага) – храм, над яким треба працювати, і нести в нього тільки прекрасне.

Якщо проводити аналогії з будівлями, то моє тіло – це швидше фортифікаційна споруда доби пізнього середньовіччя. Із захисними "мурами" завширшки кілька метрів, зводячи які не одна піца загинула мученицькою смертю. І поки "храми" щасливо виконують свою спортивну норму під енергійні ритми, мій середньовічний замок важко підіймається – і всіма своїми мурами знову падає на тверду долівку, розбитий і знесилений. 

І от, якби хтось раптом вирішив підібрати ідеальну музику для моїх тренувань, із колонок луцьких спортзалів точно лунав би Степан Гіга

Заплющте очі. Уявіть. 

Драматичний вступ. Позаду танцюють жінки з бек-вокалу. Я опускаюся на килимок робити вправи для пресу. 

Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні,
Наче крапля роси, наче крик журавля – тільки мить.

Я повільно, але впевнено роблю перший підхід. Дещо повільніше, і менш впевнено – другий. Я ледь дихаю, коли втретє згинаюся для серії скручувань, які мають зробити з мого живота "цукерочку".  На чолі проступає легенький піт.

Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.

Неквапом іду до бігової доріжки. 

Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,
І душею своєю я вас, як умів, причащав.
Але видно Господь мені краще життя напророчив,
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

Кульмінація. Знову опускаюся на килимок, уже для віджимання. 

На моооооооогилі моїй посадіть молоду яворииину

Руки трусяться, коли я чотирнадцяту секунду поспіль стою у планці. 

І не плачте за мною, за мною заплаче рідняааааа.

На тренажері додали 5 кілограмів ваги. 

Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,
Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я...

Намагаюся дотиснути ногами без зупинки 25 підйомів.

Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Мої тренери у залі безмежно круті. Наші регулярні заняття приносять чудові результати. Але кожного разу, коли із колонок грає трушна спортзальська музика, в моїй голові все гучніше і гучніше чути голос Степана Гіги. 

Цікаво, наскільки гнучкою і витривалою може бути яворина? 

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.

Надрукувати
мітки:
коментарів
31 січня 2023
30 січня 2023
29 січня 2023
28 січня 2023
26 січня 2023
11 січня 2023
22 грудня 2022
17 грудня 2022
13 грудня 2022
05 грудня 2022
03 грудня 2022
02 грудня 2022
26 листопада 2022
25 листопада 2022