"На зради є багато причин", – луцька психологиня про кохання і стосунки

Кожен з нас хоча б раз у житті проходив тести на сумісність із людиною, яка подобалась, шукав підказку в астрологічних прогнозах, звіряв дати народження чи вишукував якісь знаки з всесвіту. І це не дивно, бо ми прагнемо знайти бодай натяк на «довго і щасливо», коли хочеться взаємності. Однак, хто як не психолог може розкласти на полички будь-які хвилювання, побоювання, бажання, розповідаючи про найбільш значиму та хвилюючу для більшості тему.

Кохання і стосунки – найпростіший шлях до щастя. Але й до нещастя також, якщо не знати секретів цього тонкого мистецтва. Напередодні найромантичнішого свята року – Дня святого Валентина – психологиня з Луцька Ярослава Бурдуковська поділилася з Надією Міщук та читачами ВолиньPost, що ж відрізняє закоханість від кохання, чи нормально це – ревнувати, чи варто пробачати зраду, як повернути інтерес один до одного після декількох років спільного життя та чи небажання бути з кимось – не відхилення.

Цікаво, що сама Ярослава Бурдуковська спочатку навчалася на мистецтвознавця, проте інтерес до психології в неї з’явився у шлюбі, та й перші її звернення до психолога були задля того, аби розібратися в стосунках. Жінка отримала диплом магістра з клінічної психології і нині навчається на гештальт-терапевта в українсько-німецькому інституті психосоціальних досліджень і розвитку особистості, паралельно консультуючи людей у тих чи інших питаннях.

***
«Насправді є не лише кохання і закоханість. Грецькі філософи, зокрема Платон, виділяли більше видів любові, аніж просто кохання і закоханість: ерос, людус і сторге. Ерос – пристрасне, романтичне кохання. Людус – поверхнева прив'язаність, легковажна любов-гра. Сторге – дружба, ніжність, надійність. Є також і поєднання цих типів: прагма – прагматичне кохання, воно не є якимось поганим, бо без пристрасті можуть виникати надійні стосунки; агапе - самовіддана, безмежна любов, якій не можна завадити; манія – любов-хвороба, любов-залежність, що зносить усе на своєму шляху.

Якщо ж говорити про закоханість, то вона відрізняється від кохання навіть на біохімічному рівні. У період закоханості в нашому мозку працює система винагород. Основну роль у почутті відіграє дофамін. Закоханість можна порівняти з залежністю від наркотиків. Тобто, там багато емоцій, специфічно працює мозок. Це свого роду хвороба, яка зазвичай триває недовго.

У коханні інший механізм, у якому чільне місце займає прив’язаність. У коханні більше надійності, спокою, вмикаються інші системи. Що важливе в закоханості? Наш мозок не просто так вирішив зробити таку дивну систему, котра шкодить. Закоханість з одного боку дозволяє вимкнути інстинкт самозбереження і мати змогу стати ближчими з іншою людиною. Якщо ми у звичайному стані, просто собі живемо, а тут з’являється невідома людина, то одразу їй довіритись досить складно. Закоханість можна назвати таким еволюційним механізмом, що дозволяє зблизитись.

Добре, що закоханість – не дуже довготривалий процес, бо це виснажливо. Спочатку ми ідеалізуємо партнера, потім цей рівень ідеалізації знижується, ми починаємо бачити недоліки, розуміти, що це звичайна людина. Почуття переростають у прив’язаність».

***
«Модель прив’язаності ми приносимо в стосунки зі своєї сім’ї. Теорію прив’язаності започаткував англійський психіатр Джон Боулбі. Він досліджував те, як дитина розвиває стосунки зі значущими дорослими. На основі теорії Боулбі виділили 4 типи прив’язаності: надійну, тривожно-уникаючу, амбівалентну та дезорганізовану. У дитинстві ми не можемо жити самі, ми завжди залежні від своїх батьків, навіть якщо вони емоційно не підтримують, якщо в сім’ї присутнє насилля, усе одно дитина вибудовуватиме стосунки. Далі ж цей сформований у сім’ї тип прив’язаності ми відтворюватимемо у власних стосунках. Наприклад, якщо зустрічаються двоє людей із надійною прив’язаністю, що трапляється часто, для них простіше створювати міцні сім’ї, де буде повага, довіра один до одного. Якщо пару створюють люди з більш тривожними типами прив’язаності, то стосунки можуть вибудовуватись по-різному залежно від того, як складеться пазлик. Це може бути непросто: ми можемо підозрювати партнера, не довіряти йому.
Найскладнішою для життя вважається тип дезорганізованої прив’язаності, тобто в таких сім’ях дітей фізично карали, у батьків був алкоголізм, психічні захворювання тощо. Але хороша новина в тому, що сформований у дитинстві тип прив’язаності – не вирок, усе можна виправити або вдвох з партнером, або за допомогою фахівця».

***
«Здорові і нездорові стосунки можна розпізнати, опираючись на свої відчуття, а не на думку інших. Для інших ваші стосунки можуть здаватися ідеальними, а вам в них може бути некомфортно. Потрібно навчитися довіряти собі, вміти сказати «мені так ок, а так не ок». У стосунки ми заходимо з власними кордонами і важливо на початку спільного життя промаркувати, що вам подобається, а що – ні, із чим ви можете миритися, а з чим не зовсім. Ще до шлюбу необхідно домовлятися про те, як ви бачите сім’ю: чи хочете ви дітей, хто буде працювати, а хто не буде, як ділитимете бюджет, хто готуватиме, як будете організовувати відпочинок, чи заводитимете домашніх улюбленців тощо. Класно, коли люди вступають у стосунки не з позиції залежної, дитячої, а коли є уявлення про те, чого вони хочуть».

***
«У нашому суспільстві недоліками партнера вважають алкоголізм і схильність до насильства. Але це не недоліки, це – хвороби. Узагалі це питання дуже складне. Зазвичай, у дисфункційних сім’ях є багато залежностей від партнера: емоційної, фінансової. Першочергово потрібно поставити питання стосовно того, чому людина залишається у таких стосунках. Тоді ми переважно говоримо про співзалежність. Співзалежна людина – це людина, яка фактично супроводжує людину з залежністю.

Якщо людина страждає від, наприклад, фізичного насилля в парі, то першочергово потрібно подбати про власну безпеку, безпеку дітей, мати можливість фізично та емоційно відділитись від партнера – переїхати і пожити в інших умовах. За кордоном працює система шелтерів – місць, де можна, якийсь час пожити, отримати кваліфіковану допомогу і захист від домашнього насилля. Але в Україні поки небагато таких місць і це потребує значної фінансової підтримки, але такі притулки – необхідність. Взагалі я часто помічаю, що в нас суспільство нормалізує насильство, мовляв, якщо тебе вдарив чоловік – сама винна, від одного разу нічого не буде. Нам вкладають у голови, що потрібно виправити себе, тоді насильства не буде. Але це так не працює. Процес зцілення після такого – тернистий і довготривалий».

***
«На зради є багато причин. Зокрема, буває відчуття недосяжності партнера, невдоволеність, бажання помститися, відсутність можливості налагодити зв’язок тощо. Виходить, простіше ввести у стосунки третю людину. Це також чутлива тема і тут можна говорити про людину, якій зрадили, і людину, яка це зробила. Зрада в парі – підрив безпеки, порушення кордонів, після цього нам дуже складно довіряти партнеру. Якщо у пари є ресурси це пережити і відновити безпеку, то цілком можна розібратися за допомогою сімейних терапевтів».

***
«Ми всі переживаємо кризи у стосунках, це їх природній процес росту та розвитку, коли є те, що перестає нас влаштовувати, коли здається, що з партнером щось не так. Навіть хороші моменти, такі як одруження чи народження дитини, для пари є досить стресовими, адже відбуваються зміни в повсякденному житті, змінюються соціальні ролі партнерів. Наприклад, ми одружуємося, чогось очікуємо, але в певний момент очікування можуть не виправдатися – зробили весілля, переїхали, усе мало би бути круто, як у казці, але життя продовжується зі своїми радощами і проблемами, до нього потрібно адаптовуватись в нових ролях. Криза – це досвід, ми з нею впоралися і переходимо на сходинку вище.

Коли ж партнери не впоралися з кризою разом, вони можуть застрягнути на якомусь етапі розвитку і сценарії можуть бути дуже різними, зокрема партнери можуть розійтись, або продовжуватимуть функціонально жити на одній території, наприклад, заради дітей. Є так званий синдром порожнього гнізда – це коли діти виросли, поїхали, а ми опиняємося один на один із людиною, із якою прожили якусь частину свого життя, але про яку нічого не знаємо. Насправді це теж ресурс. Якщо придивитись один до одного, прислухатись, із цього може вийти щось прекрасне».

***
«Є зріле кохання, де багато прекрасного й без цукерково-квіткового періоду. Здатність до зрілого кохання вважається одним із маркерів психологічного благополуччя, психологічної зрілості, коли ми можемо будувати надійні стосунки. Тут йдеться більше про еволюцію стосунків від закоханості до подолання криз. Психоаналітик Отто Кернберг виділив дев’ять характерних ознак зрілого кохання:

1. Інтерес до життєвого плану партнера (без руйнівної заздрості).
2. Базова довіра: спільна здатність бути відкритим і чесним, навіть щодо своїх недоліків.
3. Здатність до прощення, на відміну від підпорядкування і від заперечення агресії.
4. Скромність і подяка.
5. Спільні ідеали як основа сумісного життя.
6. Зріла залежність: можливість прийняти допомогу (без сорому, страху або провини) і надати допомогу.
7. Постійність сексуальної пристрасті. Любов до іншого, попри тілесні зміни і фізичні вади.
8. Визнання неминучості втрат, ревнощів і необхідності захищати межі пари. Розуміння, що інший не може любити нас точно так само, як ми любимо його.
9. Любов і оплакування: у разі смерті або втрати партнера дозволяє нам сповна зрозуміти, яке місце він займав в нашому житті, що веде до прийняття нової любові без почуття провини».

***
«У стосунках ми часто стикаємося з фрустрацією, із тим, що не можна все спрогнозувати. Звідси можуть виникати ревнощі, спроби контролювати партнера. Нам би хотілося зробити рамку, де все буде безпечно і зрозуміло».

***
«Ревнувати – це нормально. У ревнощах є дві базові емоції – страх втрати партнера і агресія та гнів, які виникають внаслідок незадоволення якихось важливих потреб. Ревнощі з одного боку свідчать про те, що людина нам важлива. Але є й патологічна сторона, коли ревнощі перетворюються в переслідування, порушення особистого простору. У цьому випадку ревнощі не є нормою. Як на мене, абсолютна відсутність ревнощів дуже схожа на байдужість до партнера. Якщо ви тиждень затримуєтеся на роботі, приходите о 22:00 і у вашого партнера не виникає жодних питань… Це дивно.

Ревнощі – хороший інструмент, щоб показати важливість партнера. Якщо не починати з наїздів, а говорити про свої почуття та бажання, наприклад, що ви відчуваєте себе покинутими, коли поряд немає партнера».

***
«Комунікація в парі – одна з найголовніших речей. Усі ситуації варто обговорювати. Як починати комунікацію? Казати про свої потреби. Потім «включиться» партнер. Треба вміти чути один одного, не звинувачувати. Якщо починати зі звинувачень, звичайно, що людина буде оборонятися, це природньо. Вирішувати проблеми в «накрученому» стані – не найкраща ідея. Але я б не радила з’ясовувати стосунки при дітях, їм не треба знати всіх нюансів. Якщо у вас очікуються важливі зміни в сім'ї чи ви переживаєте складнощі в стосунках, наприклад, вирішили розлучитися, скажіть про це дитині після вияснення всіх деталей між собою у тій формі, яку дитина буде здатна сприйняти».

***
«Дивно, коли люди взагалі не сваряться. Звичайно, не йдеться про сварки з биттям посуду чи один одного. Конфліктувати – це нормально, бо у нас все одно виникає незадоволення, бо всі ми різні і бачимо ситуації по-різному, причому воно не завжди пов’язане з партнером. Наприклад, на роботі у нас є проблеми і їх ми приносимо додому. У таких випадках варто відслідковувати, на що чи на кого все-таки направлена злість, не виливати на партнера негатив, до якого він не має ніякого відношення. При високому психоемоційному напруженні корисно займатись фізичною активністю – записатися в басейн, сходити в боулінг, щоб вивільняти злість фізично. Накопичення злості може призводити до хвороб, до того, що ми закриватимемося від контактів з іншими тощо.

Узагалі в обговоренні складних тем і конфліктах ми можемо побачити іншу людину, а не лише себе. Якщо протиріч зовсім немає, це може бути схоже на конфлюенцію – злиття в одне ціле, нездатність відділити себе від іншого».

***
«У разі розриву стосунків треба дати собі право погорювати. Метафорично ми можемо сприймати таку ситуацію як смерть, смерть стосунків. У будь-якому випадку ми переживаємо цю втрату: розійшлись ми добре і продовжили спілкуватись, але перестали бути парою, чи в ситуаціях, коли ми розходимось не дуже мирно. Після розриву стосунків етапи схожі з переживаннями від втрати і горя: заперечення, гнів, компроміс, депресія, прийняття. Нині виділяють і шосту стадію – пошук сенсу. Потрібен час, аби відновитися після розлуки. Як пережити? Більше звертати увагу на себе, на те, чого нам хочеться, потрібна увага і підтримка від оточення, а ще варто поступово наповнювати своє життя новими враженнями. Не завжди добре, коли говорять: «Ой, він такий-сякий тебе не оцінив». На мою думку, треба дати собі право на те, що погорювати.

Коли партнери розійшлися і не сказали один одному чогось, що хотілося б, чогось, що мучить, можна написати лист чи попрактикувати вправу зі стільцем, коли ти ставиш його навпроти себе, уявляєш людину і говориш їй те, що хотів».

«Якщо стосунки зародилися в онлайні, усе одно потрібен безпосередній контакт. В іншому випадку виходить, що це суто інтелектуальна діяльність, вибудуваний образ. Ми не відчуваємо запаху іншої людини, не бачимо, як вона рухається, не можемо доторкнутися. Як же ж ця дофамінова система винагород має працювати?».

***
«Коли людині взагалі не хочеться бути в стосунках або вона переживає такий етап в своєму житті – це теж ок. Для мене є важливою думка, яку чула під час навчання, що в ситуації, в якій ми живемо, при достатній кількості можливостей для того, щоб жити самостійно, у людей поступово відпадає потреба створювати сім'ю лише заради виживання або тому, що інших варіантів чи сценаріїв немає. Фактично кожен із нас може жити окремо, у нас достатньо можливостей, щоб не створювати пару, жити собі своїм життям. Це не відхилення. Утім, стосунки важливі і для того, щоб наше життя було наповненішим, щоб було з ким розділити свій досвід проживання, розділити свою реальність з близькою людиною. Це надзвичайно цінний досвід мати поруч близьку людину. Хоч і досі часто можна побачити вплив соціальних конструктів, які за нами тягнуться: «Треба вийти заміж до 20-ти, народити дитину, бо нікому потрібна не будеш».