Поділитись:

Жиза, або Пророцтво, яке збулося

Понеділок, 01 лютого 2021, 07:40

Проспала.

Бляха, проспала!

Я, що звикла вставати раніше за усіх моїх домашніх. Ну, окрім котів, звичайно. Бо я взагалі не знаю, чи вони хоч трохи сплять уночі.

Нашвидкуруч приготувала каву. Фу, недобра, бо встигла вже схолонути. Швиденько поставила на плиту голубці для чоловіка, зробила бутерброди для меншої, улюблену пшоняну кашу – для старшої.

З кашею з першого разу не склалося, бо допоки сушила волосся, від каші лишилися згарки. На плиту швидко поставила іншу каструлю, насипала іншу кашу. Не їстиме ж, знаю, а пшоняної більше немає.

Блін, вся квартира пахне горілим.

Знову у ванну. Та не тут то було: фен для волосся не вмикався. Кілька разів поклацала і зрозуміла, що даремно витрачаю час.

Час! Дорогоцінний час! 

– Я не хочу в садок!! Ще ніч, чому ти мене розбудила?

– Ще довго до весняних канікул?!!

То волали мої діти о 6.45. Рясно вмивалися солоними сльозами. І грішним ділом, у мене навіть пронеслась думка в голові, що я теж хочу стільки сили зранку. Добре, що сусіди о цій порі уже не сплять.

Якихось десять хвилин  моїх криків й умовлянь, і вони таки встають. Стягую з батарей нагрітий одяг. І не дай, Бог, одягати на моїх дітей холодний.

Одягнені панянки замовляють зачіски. Коли на голові порядок, просять сфотографувати і показати, що там вийшло.

– Ні! Я не піду з такими косами і заколок я цих не хочу! Такі є у Каті, якщо я не переплету, знаю, що дорога до садка буде складною.

П,ють, їдять. Мовчать. Фарбуюся.

Можна мені іншу спідницю, мамо? – питає менша.

Глибоко вдихаю повітря, проте спокійно відповісти не вдається:

–  Ні!

– Чому? – у дитини починає трястися губа. У мене – руки. Відчуваю, як по мені разом із кров’ю розливається роздратування. Застрягає в горлі. Збираю всю свою нікчемну силу волі і натягую на себе посмішку.

– Бо ми вчора підготували цей одяг і у нас немає часу шукати щось інше, пояснюю.

– І цю кофту мені вдягати незручно, розумієш? – а донька не вгаває, перевіряючи на міцніть мої нерви. А вони ні к чьорту.

– Я на вихідних куплю іншу, кажу.

–  Сьогодні купи.

–  Сьогодні я не можу.

–  Чому?????????

Мовчу. Плаче. Втираю сльози. Обіймаю і заспокоюю. На вулиці ж вітер. Куди ж мокрими щічками?

Взуваємось.

– І взуття у мене так мало. Купи інші черевики, –  продовжує, заспокоївшись.

– Куплю.

На вулиці в обличчя вдарив мороз і вітер. Вітер і мороз. Кайф. Саме цього мені бракувало – свіжого повітря. І нехай через хвилин п'ять моє дитя зухвало перегородить мені дорогу і нагло лізтиме на руки, ми нарешті вибралися з дому. А я візьму її і буду нести... Бо люблю.

А колись, років так десять тому, сестра чоловіка розповідала, як її донька не хотіла йти у садок, доки мама не дасть їй помаду. І та мусила виконати прохання малої.

А я б не дала! Ну як це так?! Робити все, що вони хочуть??! – тоді , пам’ятаю, ще так зухвало відрізала.

–  Дала б! Коли спішиш, усе дасиш, аби встигнути, і нерви щоб у обох були цілими, – відповіла на те сестра чоловіка.

Збулося!

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.

Надрукувати
мітки:
коментарів
06 листопада 2019
13 вересня 2019
01 травня 2019
25 квітня 2019
16 березня 2019
01 лютого 2019
25 січня 2019
13 листопада 2018
10 березня 2017
12 січня 2017
04 січня 2017