Поділитись:

Трушна зимова історія про те, як я розбила свої санки

Автор: Міла Роспопа |
Середа, 20 січня 2021, 07:40

Отже, історія.

Все почалося більше, ніж чотири роки тому. Я все нила і піднивала Святому Миколаю, щоб купив мені норм санки, бо мої вдома були старими і не фешн. Миколай з року в рік відмовляв мені.

Але ось три роки тому, зціпивши зуби, таки купив. Ідеально красиві. Червоні. Зі штукою, на яку можна опиратися спиною. Фешн санки.

Та всі ми знаємо, які закони керують цим світом. Три роки ми зі снігом не перетиналися. І санки мої лежали і сумували, чекаючи свого зоряного часу.

Зоряний час настав того ранку у суботу, 16 січня. Ще у п'ятницю для Конкурент - новини Луцька та Волині я зробила карту снігових гірок, а цього дня вирішила потестити деякі, щоб не бути голослівною, ну і щоб ілюструвати текст гарними фоточками.

Іду я така бадьора і впевнена до Палацу учнівської молоді. Сонце виблискує на білій покрівлі, сніг хрустить під ногами, холодне чисте повітря і собі повне безлічі дрібних блискіток. Мороз щипає щоки, а чоловік із припаркованого авто приватної охоронної фірми дивно позирає на мене. Але я не зважаю. Позаду мене наздоганяють санки на тонкій блакитній шнурівці. Маленькі і червоні, схожі на щасливого собаку, якого нарешті вивели на прогулянку. Той песик радіє сніжечку, заривається в нього з головою, ловить його язиком і енергійно махає засніженим хвостиком, на якому вже почали обмерзати зліплені шерстинки.

Далі порівняння з песиком я не буду продовжувати, бо це може травмувати особливо вразливих читачів, бо наступної миті я вже стояла на вершині своєї першої гірки цього ранку. Вдих-видих, і я лечу донизу. Спуск був стрімким, з підстрибуванням та маневрами.

Друга гірка була пологою. Настільки, що мене довелося тягнути донизу. Я відштовхувалася ногами, і все ж спустилася.

І тут моєму зору відкрилася вона. Найвища, найстрімкіша, з обривом, двома трамплінами і кущами на шляху. Гірка-виклик. Я довго вагалася. Нікого поруч не було, тож бажання непомітно втекти і не приймати виклику стало майже непереборним. Але я ж не сцикло, подумав пацан всередині мене. Діти спускаються, то й ти спустишся, казав мій внутрішній голос. Люди в гори ходять із санками, і нічо – живі, говорила авантюристка в моїй голові. Бо зрештою, що може статися? Це всього лиш гірка. Дитяча. Для санчат.

Християнка в мені згадувала всі відомі молитви, коли санки неквапно, а потім рвучко поїхали вниз. Прискорення було неконтрольованим, ноги не могли загальмувати, кущі були все ближче. Ось мене підкинуло, боляче приземлило і підкинуло знову. І ось я вже лежу посеред кущів, подумки оцінюю, чи відчуваю своє тіло, і активую християнку в собі, щоб сказати спасіба, што живой.

Фхух, подумала я і підвелася. Але те, що я побачила далі, просить вас ні в якому разі не згадувати порівняння із песиком. Фото не для слабкодухих – за цим посиланням). Дивіться, беріть свої санки і йдіть на вулицю. Бо краще їм зустріти свою смерть у боротьбі, як вікінги, аніж скніти без кінця у темних глибинах наших балконів і гаражів.

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.

Надрукувати
мітки:
коментарів
04 березня 2021
09:00
03 березня 2021
20:00
17:48