Андрій ЛУЧИК: «Впевнений, що не скурвлюся»
Бажання журналіста йти у владу колеги зазвичай сприймають доволі скептично. Адже журналісти в ідеалі більше неупереджені спостерігачі, аніж відчайдушні борці та інноватори. Сучасна історія України, однак, має багато прикладів того, коли працівники медіа потрапляли в органи влади та місцевого самоврядування, втілюючи у життя власні бачення позитивних змін.
Головний редактор ІА "Конкурент" Андрій Лучик нещодавно здивував колег своїм рішенням балотуватися у депутати Луцької міської ради. Він є кандидатом у депутати від Громадянського Руху "СВІДОМІ" за виборчим округом №5.
Андрієві 38 років, 17 з яких він працює на волинській медіакухні. Про те, чому він вирішив змінити сферу діяльності, чи піде із медіа у разі перемоги на виборах та що робитиме із Луцьком як депутат, читайте у нашій розмові.
— Андрію, ти і раніше балотувався в органи місцевого самоврядування, чи не так?
— Так. Вперше це було у далекому 2002 році. Був залучений в роботі виборчого штабу "Нашої України". Йшов самовисуванцем в депутати Луцької міської ради. Але тоді це було несерйозно. Це був законний спосіб не ходити в університет на пари.
Вдруге і цілком серйозно це було у 2010 році. Я тоді йшов від партії "Реформи і порядок". Балотувався від округу, де я виріс і де живу. Сьогодні – це виборчий округ №5.
— Чому ти тоді йшов до влади? Чому тобі це цікаво?
— Чому людина в принципі іде до влади? У когось є нереалізовані амбіції чи невротична потреба керувати іншими. Для мене влада – це інструмент, який реально дозволяє зробити більше, краще, якісніше. Це додаткові важелі, які можуть допомогти мені, моїм сусідам, моєму мікрорайону стати кращими. Я і раніше писав петиції, різні листи, намагався зробити щось для свого району. Наприклад, нещодавно біля мого будинку, що на Кравчука, облаштували пішохідні переходи, вимостили бруківкою, зробили освітлення. Я був ініціатором цієї петиції. Влада дослухалася до голосу громадськості. Тому облаштовані переходи і ліхтарі – це не тільки моя заслуга. Це заслуга усіх мешканців, які згуртувалися і показали владі, що є проблема.
— Ти йдеш у владу із журналістики. Це вже якась українська тенденція.
— Це так, тому що журналістика і громадський активізм, думаю, дуже близькі. Покликання журналіста яке? Зробити цей світ кращим і справедливішим. Коли тобі вже тісно на шпальтах газети чи інтернет-видання, ти намагаєшся розширити свої можливості та здобути депутатський мандат. Я переконаний, що журналісти при владі фактично продовжують свою діяльність. Згадаємо київських топ-журналістів: Сергія Лещенка, Мустафу Найєма та інших, які стали депутатами Верховної Ради, а потім пішли у виконавчу владу.
— Але, зрештою, про Лещенка, Найєма часто говорять, що вони були добрими журналістами, а стали посередніми політиками. Ти не боїшся чогось такого?
— Те, чого я боюся найбільше, – це скурвитися. Але впевнений, що цього не трапиться.
Кажуть, людину випробовують вода, вогонь і мідні труби. Воду і вогонь я вже пройшов. Були різні ситуації. На мене навіть полювання влаштовували через мою журналістську діяльність. Але я це витримав, і, на мою думку, витримав гідно. Лишилися "мідні труби", і це мені видається найважчим випробуванням. Є багато прикладів, коли ніби "був нормальним чуваком", а потрапив у владу і став гівнюком. Я не хочу ставати гівнюком. Хочу і далі залишатися, на своє власне переконання, нормальною людиною.
— Власне, цей страх я і мала на увазі. Ти маєш певну репутацію як журналіст. І певний рівень довіри. Чи не боїшся ти їх втратити, потрапивши у владу?
— Тут, напевно, не питання довіри до журналіста. Тут швидше про довіру до людини як такої. Я завжди кажу: я не 100 доларів, щоб усім подобатися. Хтось може оцінити те, що ти робиш, хтось тебе хейтить, хтось тихенько заздрить. Я до цього ставлюся з розумінням. Це звичайний процес. Якщо хтось тобі плює в спину, значить ти ідеш попереду, і це нормально.
Я переконаний, що незалежно від того, чи ти займаєшся журналістикою, чи ти депутат у міській раді, і надалі будуть люди, які будуть тебе ненавидіти за будь-яких обставин. Є один варіант, щоб тебе не критикували – це нічого не робити. Хоча, ні. Навіть за це можуть критикувати.
— Як ти потрапив у журналістику? Як я знаю, ти працюєш не за спеціальністю.
— За освітою я міжнародник, закінчував наші міжнародні відносини в Луцьку. Це був 2003 рік. Тоді я навчався на п'ятому курсі. Через наше дивне законодавство, коли "чорнобильцям" були різноманітні пільги, я закінчив бакалаврат з червоним дипломом, але на спеціаліста на п'ятий курс потрапив на платне навчання, бо інші місця зайняли пільговики.
Це одна з перших несправедливостей, які траплялися на моєму шляху (посміхається, – авт.). Щоб хоч якось платити за своє навчання, я пішов працювати. Тоді працював в інформаційному агентстві "Контекст-медіа". Це було регіональне відділення з центром у Рівному. Діяльність поширювалася на Волинську, Рівненську і Тернопільську області. Це був дивний час. Журналісти мене зрозуміють. Зараз у нас дуже багато способів та інструментів здобути інформацію. Є інтернет, різні бази, реєстри, кожен орган влади публікує у себе на сторінці і розсилає якісь новини. У 2003 році з цього був тільки сайт Луцької міської ради, який давав плюс-мінус пристойні новини.
При цих розкладах мені в день самому треба було робити по місту Луцьку 12 новин. Причому новини були чітко прив'язані до часу: перший випуск – 11:00 година, другий –14:00 і третій – о 17:00. Ми формували вордівський документ із заголовком та текстами новин, відправляли у Рівне, а звідти їх уже розсилали за базою підписників. І реально, були такі дні, що хоч хату пали – нема про що писати.
— Ти палив?
— Ні, на щастя. Але навчився планувати матеріали. Буває, що є якась подія, яку можна припасти на завтра, бо вона не є гарячою. Деякі люди із журналістики сказали б, що все, що можна відкласти на завтра, не є новиною. Я посперечався б, та все ж. Це був просто шалений ритм. Я там попрацював рік, але здобув значний досвід.
— А ти встигав учитися?
— Стосовно вчитися, знаєш, як кажуть, спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка – на тебе. Хоча на п'ятому курсі я був свідомий того, що диплом як такий нічого не дає. Тому інколи я просив викладачів, щоб вони просто закривали предмет тими оцінками, якими згодні були закрити. З одного боку, це було справедливо стосовно моїх колег-студентів. Бо якщо хтось реально ніч не спав і готувався – вони заслуговували на вищі бали. З іншого, я би і сам вивчив на "3", "4" чи навіть "5", але часу реально не вистачало. Доводилося ставити пріоритети.
— Потім ти вступив на факультет журналістики. Десь не так давно ти закінчив магістратуру.
— Це був 2015 рік. Я здобував освіту за напрямком "Медіакомунікації".
— Це навчання вже не просто для диплома, чи не так?
— Мені було цікаво. Але, окрім цього, вже мав за плечима багато журналістської практики, різноманітних тренінгів, семінарів, журналістських шкіл в Україні та за кордоном. Ну й самоосвіта, певна річ. Зараз без неї нікуди.
— До речі, а ти лучанин?
— Так. Я народився і виріс у Луцьку.
— Якийсь такий "справжній" лучанин у п'ятому-десятому поколінні?
— Не знаю, чи насправді знайдеться у Луцьку хтось, хто живе тут у п'ятому-десятому поколінні. Бо ми знаємо, що і місто розросталося, приєднуючи до себе навколишні села, і багато людей приїжджають. Але мої батьки волиняни. Тато народився в Олиці Ківерцівського району, а мама з Ківерців. Але свідоме доросле життя вони вже жили в Луцьку.
— Тоді ти міг легко простежити, як змінювалося місто. Тобі подобається, куди зараз рухається Луцьк?
— Завжди можна прагнути чогось більшого. Змінювався світ, а з ним змінювався Луцьк і лучани. Деякі зміни пішли на користь, деінде хочеться щось покращити.
— Що в сучасному Луцьку тобі особливо подобається?
— Напевно, якщо говорити про відчуття, то моє улюблене – коли ти йдеш осінньою вулицею Богдана Хмельницького, спускаєшся вниз до міськради. Навколо – тепла золота осінь і бруківка, підсвічена сонцем, що сідає. Для мене Луцьк особливий цим своїм духом. Це тихе і спокійне місто, де, з одного боку, все тече своєю чергою, а з іншого, є якісь проривні моменти, де можна і себе реалізувати, і допомогти реалізуватися іншим.
— В якому районі Луцька ти виріс?
— Десь до років 13 я жив у Старому місті навпроти парку Лесі Українки. Потім ми отримали квартиру і переїхали жити в район за РАЦСом. Коли виріс і одружився, взяли в іпотеку квартиру і переїхали аж через дорогу від того місця, де я жив. Тобто ось вже 25 років живу в цьому мікрорайоні.
На мою думку, то тут трохи бракує зелені. Скверів, місць, де можна влітку відпочити, вийти погуляти з дітьми, посидіти в тіні та попити кави. Це район бетонних джунглів. Але у кожного району є своя атмосфера. І в кожної людини є свої історії, пов'язані з ним. Мені здається, цю особливість та ідентичність районів треба віднайти і примножити.
— Яких ти поглядів?
— Щоб не вдаватися в нюанси термінології, скажу просто, що я ліберальних поглядів. Доволі терпимо ставлюся навіть до крайніх проявів праворадикальної чи комуністичної ідеологій, бо приблизно розумію, як ці люди думають. От, наприклад, у нас дискусія останні роки про традиційну сім'ю, ЛГБТ-спільноту, одностатеві шлюби. Я завжди кажу: хочуть – хай собі кохаються, як хочуть. Головне, щоб це не зачіпало мене. Це особиста справа людини – яким чином їй кохатися, отримувати задоволення, хто її партнер. Але зачепить, якщо мене чи мою дитину будуть змушувати виходити на гей-паради, наприклад. Зрозуміло, що тут повинні бути якісь бар'єри та обмеження, але межа компромісу в мене доволі широка.
Схожа позиція у мене й до представників іншої національності, мови, віри чи кольору шкіри. Але не потрібно доходити до ситуації, коли за цією всеохопною толерантністю будуть обмежуватися інтереси титульної нації. Так, я за рівні права. Але рівно настільки, щоб це не шкодило нашим власним правам.
Багато активістів часом займають дуже категоричні позиції в дискусіях. Але очевидно, ці люди ніколи не були на керівних посадах, коли тобі потрібно з двох поганих рішень вибирати одне краще. Вони ніколи не були в політиці, коли стикаються два протилежні погляди і треба кожному відступити по кроку назад, щоб знайти точку згоди.
Але, попри все, у мене є червоні лінії, за які я ніколи не перейду.
— Ти йдеш до міської ради з командою "СВІДОМИХ". Чому саме з ними?
— Бо вони класні хлопці та дівчата. Я цих людей знаю особисто. Це фактично мої однодумці. У них теж є стрижень, вони дотримуються моральних принципів. Андрій Покровський для мене – людина слова. Алла Надточій – одна з найкращих депутатів Луцької міської ради. І це не моя оцінка, а оцінка людей, які професійно досліджували це питання. Вона колосально працездатна, завжди робить корисну роботу для міста і громади.
Мені комфортно і приємно йти поруч із такими людьми. Варто згадати, що інша частина списку – це активні лучани, які пройшли відбір на своєрідному внутрішньому праймеріз. Ми не замикаємося в собі. Ми кажемо: люди, окей, ми вам даємо можливість. Якщо ви хочете зробити це місто кращим – зробіть його разом із нами. Люди відгукнулися – прийшло майже 300 анкет. Це фантастичний результат для Луцька.
— Якщо ти пройдеш до Луцької міської ради, ти покинеш журналістику?
— Я ще остаточно не ухвалив для себе це рішення, але думаю, що я і далі продовжуватиму бути очільником "Конкурента". Зараз на період виборчої кампанії я відійшов убік в ухваленні якихось редакційних рішень для того, щоб не створювати конфлікт інтересів.
Зрозуміло, що я повинен брати десь гроші на хліб. А депутатська діяльність в органах місцевого самоврядування не оплачується. Відійти від тієї роботи, яку я знаю, вмію і люблю? Де тоді брати гроші?
— Припустимо, багато людей висловили тобі довіру, ти пройшов до міської ради. Чим би ти хотів займатися там? Який напрямок тобі цікавий?
— Є багато речей, які треба було б змінити. Передусім хотілося б, аби міська рада мала глузд і широке стратегічне бачення того, як розвивати місто. Тобто не класти асфальт, а завтра прокладати на цьому місці труби. А робити все так, як годиться.
З іншого боку, є багато інфраструктурних питань. Я хотів би зупинитися на двох, про які почав говорити ще у 2010 році.
Всі говорять про дороги. Це супер, але чомусь ми всі забуваємо про пішоходів: тротуари, пішохідні доріжки. 10 років тому я просив покласти два квадратні метри асфальту на вулиці Воїнів-Інтернаціоналістів. Писав у міську раду і отримав відповідь, що грошей нема. Там не треба було великих затрат. Це просто треба було зробити. Але ось 10 років пройшло, а ями, про які я писав, так і залишаються.
Є багато місць, де створені значні незручності для пішоходів. Ті ж пониження бордюрів для людей з інвалідністю чи мам з колясками. І часто не потрібно перекладати всюди бруківку, щоб було комфортно. Іноді достатньо просто двох метрів асфальту. Хай це рішення буде тимчасовим, але воно реально буде виходом.
— Часто буває, що роблять по два метри в одному кінці міста і в другому, сто метрів велодоріжки і півтора світлофора, а потім називають це благоустроєм. Ці рішення видаються непослідовними і нелогічними.
— Тут треба говорити про компроміс. Ми можемо закатати асфальтом весь 33-й квартал. Це колосальні гроші, і всі п'ять років ми можемо робити тільки це. Але що тоді скажуть люди на Львівській, на Володимирській? В Теремно? Їм це, напевно, не дуже сподобається.
— Кілька років тому лучани збиралися разом, аби напрацьовувати стратегію розвитку міста. Люди у командах розробляли стратегічні цілі і бачення Луцька. Ти брав у цьому участь?
— Я брав участь в іншій стратегічній сесії – з приводу розвитку туристичного потенціалу міста. Тоді треба було придумати туристичні фішечки на кшталт гнома у Кракові чи ще чогось. Я тоді казав: люди, фішечки – це супер. Але давайте ми почнемо з основ – з позиціювання міста. Тобто місто Луцьк – це туристичне місто, але яке туристичне? Спортивно туристичне, бізнесово? Місто, в якому потрібно одружитися? Тоді давайте будемо приваблювати усіх пар з України гондолами, сердечками і таким іншим. Чи тут мають працювати айтішники-фрілансери? Давайте визначимося, що ми хочемо робити, а не робити все, а потім намагатися зліпити це докупи. Мені здається, мене тоді не почули.
— Які ще пріоритети в роботі майбутнього депутата ти бачиш?
— Ще одна річ, яка мені не подобається і яку я би хотів виправити, – ситуація із сортуванням сміття. Ми бачили, що Брищенський полігон переповнений, є проблема з відкачуванням фільтрату і правильним функціонуванням. Брищенська громада, яка також скоро буде частиною міста, має багато нарікань на роботу полігону. Треба покращувати його роботу, з одного боку, а з іншого – налагоджувати питання із сортуванням та переробленням сміття.
Кожна влада обіцяє, що збудує сміттєпереробний завод. Збудували одну сортувальну лінію – і вона вже не працює. На папері все добре: є контейнери для пластику, у нас стоять контейнери для вологих та сухих відходів. У реальності ж потім комунальники все це звалюють в один автомобіль. І я не знаю, як пояснювати своїй дитині, що треба сортувати сміття, якщо "Луцькспецкомунтранс" скидає все в один контейнер і везе невідомо куди. Має бути ціла стратегія, яким чином рухатися до сортування і перероблення.
Ще одна річ – це світлофори у місті. Декілька разів я писав петиції стосовно "зеленої хвилі" на Соборності. Зараз Луцьк виграв грант і вже трохи ситуація стала кращою. Але є ще багато місць, де ці світлофори необхідні. Інше питання безпечного міста – встановлення камер відеоспостереження у людних місцях. Це профілактика і підвищення рівня розкриття злочинів. Здається, це невеликі речі, але вони здатні рятувати життя, час і ресурси наших громадян.
— З іншого боку, цих "невеликих речей", які потребують вирішення, надто багато. Як гадаєш, із чого варто почати?
— Один нью-йоркський мер балотувався з посади головного поліцейського міста. У нього була "Теорія розбитих вікон". Він почав з малого: ловити "зайців" у метро – людей, які не платять гроші, а перестрибують через турнікет, які бомблять стіни графіті, які б'ють вікна. Завдяки політиці покарання за дрібні злочини зменшилася кількість масштабних. Тому що ми знаємо: непокаране зло зростає. Має бути невідворотність покарання. І такий принцип має бути "зашитий" в мозок наших громадян. Наприклад, у мене періодично гостює дядько, який вже років з 20 живе у Лондоні. Так ось, у Луцьку він може недопалок нести декілька кілометрів, поки не побачить урну, щоб викинути. Просто у нього виробилася звичка. Особливо після того, як його декілька разів оштрафували у Великобританії.
Тому великі зміни починаються з маленьких кроків. І якщо кожен з нас не лінуватиметься їх робити, то наш Луцьк реально зміниться на краще.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
- Хто офіційно йде в депутати Луцькради від "СВІДОМИХ" (фото)
- Інвестиції, стратегія розвитку, здоров`я лучан: назвали пріоритети «СВІДОМИХ»
- «Є місцеві люди – з ними треба працювати», – Покровський про «СВІДОМИХ» і вибори
- Андрій ПОКРОВСЬКИЙ: «Я би хотів, щоб через 30 років кияни мріяли жити у Луцьку»
- "Я показую свої принципи", – Надточій розповіла, чому йде на вибори у Луцьку
У Луцьку з'явилися дзеркальні паркани (фото)
У Луцьку люди самовільно встановили обмежувачі руху (фото)
5 фактів про Луцьк, які ви могли не знати
Для фанатів усього сирного: у центрі Луцька запрацював стріт-фуд заклад «CHEESY» (фото)
Помер король Великої Британії Чарльз III? Що кажуть офіційні джерела