Поділитись:

Андрій ЛУЧИК: «Впевнений, що не скурвлюся»

Автор: Міла Роспопа |
Понеділок, 19 жовтня 2020, 08:30

Бажання журналіста йти у владу колеги зазвичай сприймають доволі скептично. Адже журналісти в ідеалі більше неупереджені спостерігачі, аніж відчайдушні борці та інноватори. Сучасна історія України, однак, має багато прикладів того, коли працівники медіа потрапляли в органи влади та місцевого самоврядування, втілюючи у життя власні бачення позитивних змін. 

Головний редактор ІА "Конкурент" Андрій Лучик нещодавно здивував колег своїм рішенням балотуватися у депутати Луцької міської ради. Він є кандидатом у депутати від Громадянського Руху "СВІДОМІ" за виборчим округом №5.

Андрієві 38 років, 17 з яких він працює на волинській медіакухні. Про те, чому він вирішив змінити сферу діяльності, чи піде із медіа у разі перемоги на виборах та що робитиме із Луцьком як депутат, читайте у нашій розмові. 

Андрію, ти і раніше балотувався в органи місцевого самоврядування, чи не так?

Так. Вперше це було у далекому 2002 році. Був залучений в роботі виборчого штабу "Нашої України". Йшов самовисуванцем в депутати Луцької міської ради. Але тоді це було несерйозно. Це був законний спосіб не ходити в університет на пари.

Вдруге і цілком серйозно це було у 2010 році. Я тоді йшов від партії "Реформи і порядок". Балотувався від округу, де я виріс і де живу. Сьогодні – це виборчий округ №5. 

Чому ти тоді йшов до влади? Чому тобі це цікаво?

— Чому людина в принципі іде до влади? У когось є нереалізовані амбіції чи невротична потреба керувати іншими. Для мене влада – це інструмент, який реально дозволяє зробити більше, краще, якісніше. Це додаткові важелі, які можуть допомогти мені, моїм сусідам, моєму мікрорайону стати кращими. Я і раніше писав петиції, різні листи, намагався зробити щось для свого району. Наприклад, нещодавно біля мого будинку, що на Кравчука, облаштували пішохідні переходи, вимостили бруківкою, зробили освітлення. Я був ініціатором цієї петиції. Влада дослухалася до голосу громадськості. Тому облаштовані переходи і ліхтарі – це не тільки моя заслуга. Це заслуга усіх мешканців, які згуртувалися і показали владі, що є проблема. 

— Ти йдеш у владу із журналістики. Це вже якась українська тенденція. 

— Це так, тому що журналістика і громадський активізм, думаю, дуже близькі. Покликання журналіста яке? Зробити цей світ кращим і справедливішим. Коли тобі вже тісно на шпальтах газети чи інтернет-видання, ти намагаєшся розширити свої можливості та здобути депутатський мандат. Я переконаний, що журналісти при владі фактично продовжують свою діяльність. Згадаємо київських топ-журналістів: Сергія Лещенка, Мустафу Найєма та інших, які стали депутатами Верховної Ради, а потім пішли у виконавчу владу. 

Але, зрештою, про Лещенка, Найєма часто говорять, що вони були добрими журналістами, а стали посередніми політиками. Ти не боїшся чогось такого?

— Те, чого я боюся найбільше, – це скурвитися. Але впевнений, що цього не трапиться.

Кажуть, людину випробовують вода, вогонь і мідні труби. Воду і вогонь я вже пройшов. Були різні ситуації. На мене навіть полювання влаштовували через мою журналістську діяльність. Але я це витримав, і, на мою думку, витримав гідно. Лишилися "мідні труби", і це мені видається найважчим випробуванням. Є багато прикладів, коли ніби "був нормальним чуваком", а потрапив у владу і став гівнюком. Я не хочу ставати гівнюком. Хочу і далі залишатися, на своє власне переконання, нормальною людиною. 

— Власне, цей страх я і мала на увазі. Ти маєш певну репутацію як журналіст. І певний рівень довіри. Чи не боїшся ти їх втратити, потрапивши у владу?

— Тут, напевно, не питання довіри до журналіста. Тут швидше про довіру до людини як такої. Я завжди кажу: я не 100 доларів, щоб усім подобатися. Хтось може оцінити те, що ти робиш, хтось тебе хейтить, хтось тихенько заздрить. Я до цього ставлюся з розумінням. Це звичайний процес. Якщо хтось тобі плює в спину, значить ти ідеш попереду, і це нормально. 

Я переконаний, що незалежно від того, чи ти займаєшся журналістикою, чи ти депутат у міській раді, і надалі будуть люди, які будуть тебе ненавидіти за будь-яких обставин. Є один варіант, щоб тебе не критикували – це нічого не робити. Хоча, ні. Навіть за це можуть критикувати.

— Як ти потрапив у журналістику? Як я знаю, ти працюєш не за спеціальністю.

— За освітою я міжнародник, закінчував наші міжнародні відносини в Луцьку. Це був 2003 рік. Тоді я навчався на п'ятому курсі. Через наше дивне законодавство, коли "чорнобильцям" були різноманітні пільги, я закінчив бакалаврат з червоним дипломом, але на спеціаліста на п'ятий курс потрапив на платне навчання, бо інші місця зайняли пільговики. 

Це одна з перших несправедливостей, які траплялися на моєму шляху (посміхається, – авт.). Щоб хоч якось платити за своє навчання, я пішов працювати. Тоді працював в інформаційному агентстві "Контекст-медіа". Це було регіональне відділення з центром у Рівному. Діяльність поширювалася на Волинську, Рівненську і Тернопільську області. Це був дивний час. Журналісти мене зрозуміють. Зараз у нас дуже багато способів та інструментів здобути інформацію. Є інтернет, різні бази, реєстри, кожен орган влади публікує у себе на сторінці і розсилає якісь новини. У 2003 році з цього був тільки сайт Луцької міської ради, який давав плюс-мінус пристойні новини.

При цих розкладах мені в день самому треба було робити по місту Луцьку 12 новин. Причому новини були чітко прив'язані до часу: перший випуск  – 11:00 година, другий –14:00 і третій – о 17:00. Ми формували вордівський документ із заголовком та текстами новин, відправляли у Рівне, а звідти їх уже розсилали за базою підписників. І реально, були такі дні, що хоч хату пали – нема про що писати. 

Ти палив?

— Ні, на щастя. Але навчився планувати матеріали. Буває, що є якась подія, яку можна припасти на завтра, бо вона не є гарячою. Деякі люди із журналістики сказали б, що все, що можна відкласти на завтра, не є новиною. Я посперечався б, та все ж. Це був просто шалений ритм. Я там попрацював рік, але здобув значний досвід. 

— А ти встигав учитися?

— Стосовно вчитися, знаєш, як кажуть, спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка – на тебе. Хоча на п'ятому курсі я був свідомий того, що диплом як такий нічого не дає. Тому інколи я просив викладачів, щоб вони просто закривали предмет тими оцінками, якими згодні були закрити. З одного боку, це було справедливо стосовно моїх колег-студентів. Бо якщо хтось реально ніч не спав і готувався – вони заслуговували на вищі бали. З іншого, я би і сам вивчив на "3", "4" чи навіть "5", але часу реально не вистачало. Доводилося ставити пріоритети. 

— Потім ти вступив на факультет журналістики. Десь не так давно ти закінчив магістратуру. 

— Це був 2015 рік. Я здобував освіту за напрямком "Медіакомунікації". 

Це навчання вже не просто для диплома, чи не так?

— Мені було цікаво. Але, окрім цього, вже мав за плечима багато журналістської практики, різноманітних тренінгів, семінарів, журналістських шкіл в Україні та за кордоном. Ну й самоосвіта, певна річ. Зараз без неї нікуди.

До речі, а ти лучанин?

— Так. Я народився і виріс у Луцьку. 

Якийсь такий "справжній" лучанин у п'ятому-десятому поколінні?

— Не знаю, чи насправді знайдеться у Луцьку хтось, хто живе тут у п'ятому-десятому поколінні. Бо ми знаємо, що і місто розросталося, приєднуючи до себе навколишні села, і багато людей приїжджають. Але мої батьки волиняни. Тато народився в Олиці Ківерцівського району, а мама з Ківерців. Але свідоме доросле життя вони вже жили в Луцьку.

Тоді ти міг легко простежити, як змінювалося місто. Тобі подобається, куди зараз рухається Луцьк?

— Завжди можна прагнути чогось більшого. Змінювався світ, а з ним змінювався Луцьк і лучани. Деякі зміни пішли на користь, деінде хочеться щось покращити. 

Що в сучасному Луцьку тобі особливо подобається?

— Напевно, якщо говорити про відчуття, то моє улюблене – коли ти йдеш осінньою вулицею Богдана Хмельницького, спускаєшся вниз до міськради. Навколо – тепла золота осінь і бруківка, підсвічена сонцем, що сідає. Для мене Луцьк особливий цим своїм духом. Це тихе і спокійне місто, де, з одного боку, все тече своєю чергою, а з іншого, є якісь проривні моменти, де можна і себе реалізувати, і допомогти реалізуватися іншим.

В якому районі Луцька ти виріс?

— Десь до років 13 я жив у Старому місті навпроти парку Лесі Українки. Потім ми отримали квартиру і переїхали жити в район за РАЦСом. Коли виріс і одружився, взяли в іпотеку квартиру і переїхали аж через дорогу від того місця, де я жив. Тобто ось вже 25 років живу в цьому мікрорайоні.

На мою думку, то тут трохи бракує зелені. Скверів, місць, де можна влітку відпочити, вийти погуляти з дітьми, посидіти в тіні та попити кави. Це район бетонних джунглів. Але у кожного району є своя атмосфера. І в кожної людини є свої історії, пов'язані з ним. Мені здається, цю особливість та ідентичність районів треба віднайти і примножити. 

Яких ти поглядів?

— Щоб не вдаватися в нюанси термінології, скажу просто, що я ліберальних поглядів. Доволі терпимо ставлюся навіть до крайніх проявів праворадикальної чи комуністичної ідеологій, бо приблизно розумію, як ці люди думають. От, наприклад, у нас дискусія останні роки про традиційну сім'ю, ЛГБТ-спільноту, одностатеві шлюби. Я завжди кажу: хочуть – хай собі кохаються, як хочуть. Головне, щоб це не зачіпало мене. Це особиста справа людини – яким чином їй кохатися, отримувати задоволення, хто її партнер. Але зачепить, якщо мене чи мою дитину будуть змушувати виходити на гей-паради, наприклад. Зрозуміло, що тут повинні бути якісь бар'єри та обмеження, але межа компромісу в мене доволі широка.

Схожа позиція у мене й до представників іншої національності, мови, віри чи кольору шкіри. Але не потрібно доходити до ситуації, коли за цією всеохопною толерантністю будуть обмежуватися інтереси титульної нації. Так, я за рівні права. Але рівно настільки, щоб це не шкодило нашим власним правам.

Багато активістів часом займають дуже категоричні позиції в дискусіях. Але очевидно, ці люди ніколи не були на керівних посадах, коли тобі потрібно з двох поганих рішень вибирати одне краще. Вони ніколи не були в політиці, коли стикаються два протилежні погляди і треба кожному відступити по кроку назад, щоб знайти точку згоди. 

Але, попри все, у мене є червоні лінії, за які я ніколи не перейду. 

— Ти йдеш до міської ради з командою "СВІДОМИХ". Чому саме з ними?

— Бо вони класні хлопці та дівчата. Я цих людей знаю особисто. Це фактично мої однодумці. У них теж є стрижень, вони дотримуються моральних принципів. Андрій Покровський для мене – людина слова. Алла Надточій – одна з найкращих депутатів Луцької міської ради. І це не моя оцінка, а оцінка людей, які професійно досліджували це питання. Вона колосально працездатна, завжди робить корисну роботу для міста і громади. 

Мені комфортно і приємно йти поруч із такими людьми. Варто згадати, що інша частина списку – це активні лучани, які пройшли відбір на своєрідному внутрішньому праймеріз. Ми не замикаємося в собі. Ми кажемо: люди, окей, ми вам даємо можливість. Якщо ви хочете зробити це місто кращим – зробіть його разом із нами. Люди відгукнулися – прийшло майже 300 анкет. Це фантастичний результат для Луцька. 

— Якщо ти пройдеш до Луцької міської ради, ти покинеш журналістику?

— Я ще остаточно не ухвалив для себе це рішення, але думаю, що я і далі продовжуватиму бути очільником "Конкурента". Зараз на період виборчої кампанії я відійшов убік в ухваленні якихось редакційних рішень для того, щоб не створювати конфлікт інтересів. 

Зрозуміло, що я повинен брати десь гроші на хліб. А депутатська діяльність в органах місцевого самоврядування не оплачується. Відійти від тієї роботи, яку я знаю, вмію і люблю? Де тоді брати гроші? 

Припустимо, багато людей висловили тобі довіру, ти пройшов до міської ради. Чим би ти хотів займатися там? Який напрямок тобі цікавий?

— Є багато речей, які треба було б змінити. Передусім хотілося б, аби міська рада мала глузд і широке стратегічне бачення того, як розвивати місто. Тобто не класти асфальт, а завтра прокладати на цьому місці труби. А робити все так, як годиться.

З іншого боку, є багато інфраструктурних питань. Я хотів би зупинитися на двох, про які почав говорити ще у 2010 році.

Всі говорять про дороги. Це супер, але чомусь ми всі забуваємо про пішоходів: тротуари, пішохідні доріжки. 10 років тому я просив покласти два квадратні метри асфальту на вулиці Воїнів-Інтернаціоналістів. Писав у міську раду і отримав відповідь, що грошей нема. Там не треба було великих затрат. Це просто треба було зробити. Але ось 10 років пройшло, а ями, про які я писав, так і залишаються. 

Є багато місць, де створені значні незручності для пішоходів. Ті ж пониження бордюрів для людей з інвалідністю чи мам з колясками. І часто не потрібно перекладати всюди бруківку, щоб було комфортно. Іноді достатньо просто двох метрів асфальту. Хай це рішення буде тимчасовим, але воно реально буде виходом. 

Часто буває, що роблять по два метри в одному кінці міста і в другому, сто метрів велодоріжки і півтора світлофора, а потім називають це благоустроєм. Ці рішення видаються непослідовними і нелогічними. 

— Тут треба говорити про компроміс. Ми можемо закатати асфальтом весь 33-й квартал. Це колосальні гроші, і всі п'ять років ми можемо робити тільки це. Але що тоді скажуть люди на Львівській, на Володимирській? В Теремно? Їм це, напевно, не дуже сподобається. 

— Кілька років тому лучани збиралися разом, аби напрацьовувати стратегію розвитку міста. Люди у командах розробляли стратегічні цілі і бачення Луцька. Ти брав у цьому участь?

— Я брав участь в іншій стратегічній сесії – з приводу розвитку туристичного потенціалу міста. Тоді треба було придумати туристичні фішечки на кшталт гнома у Кракові чи ще чогось. Я тоді казав: люди, фішечки – це супер. Але давайте ми почнемо з основ – з позиціювання міста. Тобто місто Луцьк – це туристичне місто, але яке туристичне? Спортивно туристичне, бізнесово? Місто, в якому потрібно одружитися? Тоді давайте будемо приваблювати усіх пар з України гондолами, сердечками і таким іншим. Чи тут мають працювати айтішники-фрілансери? Давайте визначимося, що ми хочемо робити, а не робити все, а потім намагатися зліпити це докупи. Мені здається, мене тоді не почули. 

Які ще пріоритети в роботі майбутнього депутата ти бачиш? 

— Ще одна річ, яка мені не подобається і яку я би хотів виправити, – ситуація із сортуванням сміття. Ми бачили, що Брищенський полігон переповнений, є проблема з відкачуванням фільтрату і правильним функціонуванням. Брищенська громада, яка також скоро буде частиною міста, має багато нарікань на роботу полігону. Треба покращувати його роботу, з одного боку, а з іншого – налагоджувати питання із сортуванням та переробленням сміття. 

Кожна влада обіцяє, що збудує сміттєпереробний завод. Збудували одну сортувальну лінію – і вона вже не працює. На папері все добре: є контейнери для пластику, у нас стоять контейнери для вологих та сухих відходів. У реальності ж потім комунальники все це звалюють в один автомобіль. І я не знаю, як пояснювати своїй дитині, що треба сортувати сміття, якщо "Луцькспецкомунтранс" скидає все в один контейнер і везе невідомо куди. Має бути ціла стратегія, яким чином рухатися до сортування і перероблення.

Ще одна річ – це світлофори у місті. Декілька разів я писав петиції стосовно "зеленої хвилі" на Соборності. Зараз Луцьк виграв грант і вже трохи ситуація стала кращою. Але є ще багато місць, де ці світлофори необхідні. Інше питання безпечного міста – встановлення камер відеоспостереження у людних місцях. Це профілактика і підвищення рівня розкриття злочинів. Здається, це невеликі речі, але вони здатні рятувати життя, час і ресурси наших громадян.

 

З іншого боку, цих "невеликих речей", які потребують вирішення, надто багато. Як гадаєш, із чого варто почати?

— Один нью-йоркський мер балотувався з посади головного поліцейського міста. У нього була "Теорія розбитих вікон". Він почав з малого: ловити "зайців" у метро – людей, які не платять гроші, а перестрибують через турнікет, які бомблять стіни графіті, які б'ють вікна. Завдяки політиці покарання за дрібні злочини зменшилася кількість масштабних. Тому що ми знаємо: непокаране зло зростає. Має бути невідворотність покарання. І такий принцип має бути "зашитий" в мозок наших громадян. Наприклад, у мене періодично гостює дядько, який вже років з 20 живе у Лондоні. Так ось, у Луцьку він може недопалок нести декілька кілометрів, поки не побачить урну, щоб викинути. Просто у нього виробилася звичка. Особливо після того, як його декілька разів оштрафували у Великобританії.

Тому великі зміни починаються з маленьких кроків. І якщо кожен з нас не лінуватиметься їх робити, то наш Луцьк реально зміниться на краще. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Надрукувати
мітки:
коментарів
19 листопада 2020
11 листопада 2020
03 листопада 2020
15 жовтня 2020
07 жовтня 2020
03 жовтня 2020
13 вересня 2020
09 вересня 2020
08 серпня 2020
08 липня 2020
03 липня 2020
25 червня 2020
20 червня 2020
05 червня 2020
10:33
03 червня 2020