Як проходить формування нових українських партій

У парламентській демократії партії дають рух політичній волі. В усякому разі, так повинно бути ─ в тому числі і в Україні. Вони повинні дотримуватися основних принципів верховенства права, а їх склад і структура мають відповідати правилам внутрішньопартійної демократії.

Але оскільки "старі" партійні боси рідко створюють незалежні структури і неохоче допускають обговорення під час прийняття рішень, то українські партії більше нагадують франчайзингові підприємства, які ситуативно створюються окремими олігархами, а в разі неуспіху ─ "кладуться під сукно" і знову відновлюються під пристосованим брендом, – пише Forbes.

Рейтинги популярних партійних "стартапів", які обвалилися ще в 2014 році, так само як і тривожні показники довіри до Верховної Ради, є доказом того, що надії українських громадян на своїх політичних представників переросли в розчарування.

Громадські активісти та нові політики, які прийшли два роки тому в парламент кожен зі своїми інтересами, натикаються на невидимі бар'єри. Реформи здійснюються якщо не під тиском ззовні (ключове слово "безвізовий режим"), то при взаємодії представників громадянського суспільства з окремими особами в законодавчій і виконавчій гілках. Завдяки цим небагатьом активістам в Україні сьогодні спостерігається небачена раніше прозорість. Глибокі зміни гальмує опір старої гвардії, яка все ще займає ключові позиції, а політична корупція не зменшується.

Нові партії для більшого впливу

Оскільки реформатори усвідомлюють, що політика не вичерпується вдалими коментарями поточної ситуації в інтернеті або (якщо пощастить) на телебаченні, насамперед через відсутність будь-яких їх наслідків, ─ вони збираються створити політичну партію. Це логічно. Тільки організована політична сила знаходить шанс для реальної влади і глибоких перетворень.

Але як створюються нові партії ─ такі щоб завойовали довіру громадян ─ і виправдали її? І котрі би подолали п'ятивідсотковий бар'єр? Політичні правила створюють новачкам труднощі. Від державного фінансування партій вони виграють лише в тому випадку, якщо на наступних виборах до Верховної Ради отримають не менше 2% голосів виборців.

Грошей, за які "розкручені" партії купують собі політтехнологів або телерепортажі, у них немає, так само як і зарплат для нормальної партійної роботи. Стабільність виборчих законів полягає лише в тому, що можновладці змінюють їх перед кожними виборами, ставлячи в невигідне становище тих, хто не перебуває при владі. Крім того українці досі захоплюються дивно-харизматичними лідерами, як показують останні рейтинги Надії Савченко.

Принаймні після останнього етапу "антикорупційних гастролей" Міхеїла Саакашвілі стає ясно, що він і в Україні має свої партійні амбіції. У той час як він запросив до співпраці всіх, хто розділяє благородну мету боротьби з корупцією, його методи викликають збентеження: високопоставлений чиновник і телезірка визначає, куди слід рухатися. Тому об'єкти його пошуку один за одним зістрибували з підніжки поїзда або ж взагалі не сідали в нього. "Громадянська позиція", "Сила людей", а тепер і новий союз із парламентських реформаторів і "Демократичного альянсу". І все ж деякі переконані реформатори вірять в обраність Саакашвілі або здаються готовими прийняти авторитарні методи, аби лише лідер був "правильним".

"Труднощі руху по рівнині"

Для демократичної партії в такому мінливому суспільстві, як українське, в довгостроковій перспективі це неправильний метод. Навіть якщо шлях для нової еліти в політиці буде нелегким. Створення партії ─ це не тільки проведення партійних з'їздів, а й наполеглива робота для її успішного запуску. Ходити від дверей до дверей. Говорити з людьми і вислуховувати їх. Виступати в наполовину заповнених залах у провінції. Консолідувати партію. Пропонувати компроміси і йти на них. Лавірувати і маневрувати.

Через кампанію в інтернеті можна, наприклад, змусити фірму покращити умови праці на своїх заводах. Пости в Фейсбуці можуть згуртувати людей на захист цивільних прав для себе і для інших. Це було вражаюче продемонстровано в Україні (хоча й не без численних жертв, сім'ї яких досі чекають на результати слідства). Але країною так не керують.

Не варто будувати ілюзій з приводу складності цього завдання. Спостерігачі можуть пригадати масові протести 2013 року в стамбульському парку Гезі та інших турецьких містах, спрямовані проти Тайіпа Ердогана, тодішнього прем'єр-міністра Туреччини. "Всюди Таксим, всюди опір", ─ таким було гасло. Однак на загальнонаціональних місцевих виборах через рік партія справедливості і розвитку Ердогана перемогла з великим відривом. Навіть у районі Бейоглу, епіцентрі протестів, де знаходяться парк Гезі і площа Таксим, переміг кандидат Ердогана. І навіть серед тих, хто голосував уперше, партія Ердогана була попереду (хоча й нижче середнього показника).

Але це не означає, що немає наочних прикладів заснування успішних (ліберальних) партій. У ПАР партія "Демократичний Альянс" починала з іміджем партії білих, збираючи не надто багато відсотків. У 2016 році вона по всій країні кинула серйозний виклик корумпованому АНК. В Австрії незадоволені політики заснували НЕОС на базі розрізнених політичних сил, об'єднавшись під спільною метою "Плани для нової Австрії" проти політичної корупції, яка буйно розрослася протягом десятиліть.

Коаліція за спільне бачення нової України

Що потрібно для того, щоб, "рухаючись по рівнині" (Бертольт Брехт), стати сильною політичною партією? Безумовно ─ здатність відсунути на другий план особисті амбіції, йти на компроміси і згуртувати в одну команду багатьох лідерів з їх різними сильними сторонами і знаннями.

Відносно ліберальних цінностей і сенсів ─ верховенства права та цивільних прав, свободи слова і ЗМІ, ринкової економіки, конкуренції, інновацій та зростання ─ з'являються все більше постмайданівських партій. Як і в боротьбі проти корупції та олігополій. У позиційній війні йдеться про нез'ясовані претензії на лідерство і про стилі керування.

Вкрай важливо усвідомлювати, що електоральний потенціал ліберального новоутворення реально не перевищує десяти відсотків. І каси українських МСП теж не такі повні, щоб вистачало для всіх партій, які вже хочуть використовувати їх у якості альтернативи олігархічному фінансуванню. Отож зрозуміло, кому буде на руку, якщо реформатори не об'єднаються. Старі сили вміють захищатися, їм є що втрачати, і вони розуміють, що нові сили можуть стати для них небезпечними. Це було продемонстровано на місцевих виборах у 2015 році, коли зміни виборчого закону перед самими виборами ускладнили новим політикам шлях до місцевих рад. До того ж заборона блоків є перешкодою, тому що це не коаліція, коли одній партії доводиться жертвувати своєю ідентичністю на користь іншої, щоб лише через загальний список потрапити в парламент.

Таким чином, всі серйозні реформатори стикаються з необхідністю приборкати своє марнославство і амбіції заради реальної перспективи влади для спільного бачення нової України. І згадати знамените визначення Макса Вебера про політику як про "сильне, повільне свердління жорстких дощок, яке проводиться одночасно з пристрастю і холодним окоміром".