Поділитись:

У вогонь і в воду: цікаві історії від журналістів «Конкурента»

Субота, 06 червня 2020, 09:00

До Дня журналіста, який святкують 6 червня, журналісти видання «Конкурент» вирішили поділитися історіями, які траплялися під час роботи.

Ми завжди стараємося ідеально виконувати редакційні завдання, шукати цікаві історії, брати важливі та цікаві коментарі, фільмувати цікаві кадри, дізнаватися ексклюзиви та тримати руку на пульсі усіх важливих події й Луцьку та області. Але інколи усе йде не за планом. Тому саме сьогодні ми покажемо, як обставини можуть змінити всі плани. Інколи це виходить смішно, інколи – дивно, але всі такі історії потрапляють у скарбничку нашого журналістського життя, яким ми зараз із вами поділимося.

Тарас ШКІТЕР: 

Поїхали я, Саша Куртєєва, Катя Дулапчій, Юра Фетисов і Слава Бєлов у Дніпро, аби записати інтерв’ю в рамках «Протилежного погляду» із Борисом Філатовим. Ми домовилися, все добре, він нас чекав.  Потяг у Дніпро їхав 17 годин. Ми приїхали в місто зранку. В наших руках – по три камери, штативи, світло, костюм на вішаках у чохлі, валізи, інші особисті речі. У Каті була подруга, яка нас прийняла, аби ми привели себе дороги в порядок. Після цього ми вже поїхали в мерію.

Ми приїхали, все нормально, записали інтерв’ю і ось виходимо, сідаємо в таксі, і я читаю новину, що міську раду замінували. Все серйозно – всі чиновники, весь виконавчий апарат вийшов на вулицю, а ми ось тільки но покинули те приміщення. А Юра жартома каже: «Зараз приїдемо на вокзал і він також буде замінований». (До речі тоді було чимало псевдозамінувань по Україні). Але ми собі їдемо далі щасливі, що встигли все відзняти. Бо якби замінування було б раніше, то нам відмінили б інтерв’ю.

Ми приїжджаємо – вокзал замінований, нікого не пускають, усюди машини спецслужб, а потяги проходять. Ми дуже переймалися, у результаті нас провели до нашого поїзда. Ми вже стоїмо на пероні, щасливі, що зараз зайдемо в потяг. І тут на пероні з’являється якийсь неадекватний молодик із скаженими очима, який вискакує, зіркою стає на колії, батьки починають дітям затуляти очі, жінки кричать, і ми розуміємо, що зараз буде щось серйозне. Але він перед самим поїздом вибіг і кудись втік. Ми сіли в поїзд у шокованому стані від такої поїздки. Ми ледь «відійшли» від таких пригод і полягали спати. Ось така історія.

Анна ОЗАРИНСЬКА: 

Роки два тому на «Конкуренті» щотижня робили опитування серед лучан – ми виходили на вулицю Лесі Українки і ловили пішоходів, аби дізнатися їхню думку щодо якоїсь події чи факту. Зазвичай цим займалися ми з Оксаною Пуняк. Вона тримає диктофон, в мене – фотоапарат. Зізнаюся, іноді ті опитування добряче псували настрій, проте часом траплялися і приколи.

Так ось, стоїмо з Оксаною «на посту», шукаємо балакучого перехожого. До нас підходить вгодований кудлатий пес і сідає біля ніг. Ми відходимо. Собака – за нами. Ну, не будемо ж його ганяти – стоїмо вже втрьох.

Через кілька хвилин до нас із усмішкою на всі 32 прямує чоловік (диво, адже від нас частенько тікали).

– І скільки берете, щоб сфотографуватися з вашим псом? Він хоч не кусається? – питає він.

Ми – в ступорі. Чоловік чекає на відповідь. Пес радісно махає хвостом.

Пояснюємо ситуацію, перехожий просить вибачення і йде. А ми думаємо: а це ідея!

Тетяна ГРІШИНА: 

Я була геть молода і зелена, коли доля закинула мене у видання «Статус. Захід». Це був такий діловий журнал, який писав про бізнес та економічні відомості. Мені було років 18. Спочатку працювала там офіс-менеджером, а потім мені дозволили щось дописувати. Смартфона у мене не було, як і цифрового диктофона, але був плівковий диктофон «Олімпус». Він і досі лежить в шухляді, цей малий бешкетник, який навчив мене довіряти блокнотам і ручкам більше, аніж техніці.

Не пам’ятаю вже у чому була справа, але мені потрібно було взяти коментар в одного з міських начальників. Я шалено нервувалася перед цією зустріччю, бо до жодних начальників досі не ходила. І ось приходжу в кабінет, вмикаю той «Олімпус» і з розумним виглядом починаю ставити питання. Начальник відповідає, а я нічого не записую в блокнот. У мене ж є диктофон. Раптом коментар перериває звук, який згадають люди, котрим зараз не менш, як під 30 років. Це звук касети, яку зажувало. Весь коментар, всю цитату, яку я не дублювала в блокнот – ЗАЖУВАЛО. У таких випадках люди з серцевими проблемами вже кричать: «Корвалол!». Я перепросила і спробувала залагодити ситуацію, наче нічого страшного не сталося. Однак виглядало це страшно: виймаю касету, а плівка тягнеться, перекручується і гнеться. І я намагаюся щось із чим зробити. Дивлячись на ті жалюгідні спроби «впихнути» назад стрічку, начальник попросив той диктофон і почав запихати плівку самостійно.

Слабо пригадую, чим все закінчилося. Здається, я попросила повторити все, що він наговорив до цього прикрого моменту. Але історія навчила мене двох речей. По-перше, немає чого боятися начальників, вони теж лише люди. По-друге, навіть якщо у тебе ввімкненні три диктофони і камера – нотуй, нотуй і ще раз нотуй все від руки, бо рукописи не горять).

Руслан ПИЛИПЧУК:

Чимало історій розповісти я не можу, ще більше – не пригадую. Але добре пам‘ятаю, як вперше записав інтерв'ю, попередньо не готуючися до нього.

Це був досить дивний ранок вихідного дня, в який мені довелося працювати. «Клятий Гузь, чому лише сьогодні він може дати інтерв‘ю», – думав я, їдучи до редакції маршруткою.

Нардеп вирішив не запізнюватися і тим самим не дати мені часу на хоча б якусь підготовку. Але сівши за стіл, він таки підстрахував мене, погодившись на чай. Поки гарячий напій готувався, я згадав, що вчора Ігор Гузь перепливав якусь чергову водойму. Зробивши чай, я повернувся за стіл і підколов його запитанням, типу: «Як почуваєтеся, руки болять?».

У підсумку ми записали досить жваве і конструктивне інтерв'ю, хоча мені так і не вдалося до цієї розмови підготуватися.

Валентина МЕЛЬНИК: 

Історій, в яких щось пішло не так, маю чимало, але розповім цього разу маленьку драму.

Минулого року я була на fashion-тусовці, де Андре Тан презентував нову колекцію. Захід організували в «Гостях». Я працювала як зазвичай – із фотапаратом в руках бігала, фотографувала гостей, вишукувала цікаві ракурси і таке інше. Тут зібралася зробити чергову фотку гостей і почала відходити назад спиною, аби всі помістилися в «об’єктив». Аж раптом відчула, як ступила в маленький басейник. До того, я думала, що це якась скляна дизайнерська задумка, бо й колір був аж надто бірюзовий для такого басейну. Але – ні, реальна вода, реальна мокра нога. Не знаю, чи мій «мокрий вихід» хтось побачив, буду собі думати, що ні.

На щастя, все швиденько обсохло і можна було далі працювати. Але згадочка лишилася.

Вікторія ВЕГЕРА-АБРАМОВИЧ:

То було моє перше інтерв’ю. Взагалі най-найперше. Мені – 17. Досвіду роботи – нуль. Я ще навіть не вступила до університету. Мене взяли на роботу у районну газету «Ратнівщина» на тримісячний випробувальний термін. Отож, одразу на другий день мене відправили на інтерв’ю з генералом, який прилетів у військову частину Ратного. В редакції одразу дали настанову: говорити нічого не треба буде, адже там будуть колеги з іншого видання і радіо. Моя задача, мовляв, – просто не забути увімкнути диктофон. Старий такий, великий, касетний.

У військову частину я приїхала першою. У приміщення не пішла, хоча на вулиці було доволі-таки прохолодно. Вирішила роздивитися літаки, які стояли на території. І, власне, вертоліт генерала. Коли до інтерв'ю залишилося буквально якихось 5 хвилин, я зрозуміла, що ніяких колег уже не буде. Я одна-однісінька. І, окрім того питання, яка ж мета візиту цього генерала, інших у мене в голові й не було. Генерал був неговірким. Настільки, що з інтерв’ю вийшла новинка. Словом, провально провальне інтерв’ю.

…Журналісти – також люди. І з ким би не доводилося робити інтерв’ю, сидіти за одним столом, селфитися, «лазити» по смердючих канавах, у білих штанах та на шпильках десь у забутому Богом колгоспі фотографувати, як виорюють поле… Але журналісти… також люди. Круто ловити кайф від того, що ти п’єш каву з улюбленим актором, боляче слухати розповіді, у яких відчутно липкий і в’язкий відчай. Ти – психолог, хороший актор, а інколи й бездушна істота, яка у будь-якій ситуації насамперед ловить себе на думці: а це потягне на новинку? Інколи кажуть: та не думай про це. А думаєш про кожну подію, репортаж, статтю. А інакше – не можна. Це – як читати книжку і вживатися в роль головного героя. Тільки наші історії – живі, справжні, натхненні.

Ольга КИРІЧОК:

Ця історія трапилася років 5 тому. Тоді я була ще 18-річною студенткою з факультету журналістики, але вже вирішила випробувати себе в майбутній професії. Я працювала в районному інтернет-виданні в рідному місті Ківерці. Того дня отримала завдання написати статтейку про «супер-пупер» басейн у санаторії «Пролісок», що в нашому районі.

Поїхала – вперше в житті – електричкою. Зі мною – телефон (батарея в якому вже доживав своє), фотоапарат і гривень 40 в кишені (чисто на електричку). Ну загалом – я «провтикала» свою зупинку і, вийшовши, зрозуміла, що опинилася абсолютно одна в незнайомому місці. Найкумедніше те, що навколо – нуль цивілізації. По обидві сторони – глухий ліс, посередині – колії. Все! На щастя, мені «підвернувся» якийсь дядько, який, за щасливим збігом обставин, побачив свого знайомого на (білому жигулі) і попросив його підкинути нову знайому (тобто мене) до санаторію. Ще цікавішою була дорога назад. З Грем’ячого (саме там знаходиться «Пролісок») до Цумані мене підвезли добрі відпочивальники, а вже звідти до Луцька підкинув якийсь хлопець.

Найцікавіше у цьому всьому, що люди самі пропонували допомогу. Нині, згадуючи цю історію, я думаю, що зараз би ніколи не сіла в автівку з малознайомими людьми. Тоді ж – все здавалося пригодою. Ось такий в мене вийшов перший і єдиний досвід мандрівок «автостопом».

Алла НАГАЄВСЬКА-ХОМІЧ:

Працюючи у одній із рекламно-інформаційних агенцій міста, потрапила у кумедну ситуацію.

Прийняла оголошення про згубу песика якоїсь рідкісної породи і опублікувала у газеті та на телебаченні. Нічого не віщувало проблем. Проте за два дні у редакцію завітав кремезний чоловік з дуже серйозним, навіть погрожуючим видом, уточнив, хто з нас Алла (ім’я було на квитанції про оплату), яка приймала і публікувала це оголошення, і... весь наш направду чудовий і дружний колектив, а це 5 дівчат, показали на мене. Ситуація була неоднозначна. І вид чоловіка не віщував нічого доброго. Стало моторошно, в голові промайнув рій думок, що не так і як «розрулюватиму» ситуацію. Проте....Чолов’яга дістав десять шоколадок і пляшку вина, щиро подякував за те, що завдяки нам швидко знайшли свою згубу і мирно пішов собі геть. А ми ще якийсь час не могли оговтатися від шоку.

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
31 березня 2020
14:30
27 січня 2020
01 січня 2020
00:00
31 грудня 2019
10:00
26 серпня 2019
05 серпня 2019
10 червня 2019
02 січня 2019
20:00
28 січня 2018
01 січня 2018
15 грудня 2017
28 листопада 2017
21:00
26 вересня 2017
10:00
07 вересня 2017
29 липня 2017