Поділитись:

На Волині подружжя кілька десятків років займається чоботярською справою

Понеділок, 10 лютого 2020, 05:37

Зазвичай про людей цієї професії ми згадуємо лише тоді, коли наші улюблені туфлі, черевики, кросівки, босоніжки починають недвозначно «натякати», мовляв, пора вже й у ремонт. У невеличкій майстерні, де працює подружжя Петра і Валентини Трофимовичів, коли  не зайдеш, завжди кипить робота – тут взуттю різних типів, фасонів і розмірів дають шанс на нове життя.

Про це пише Сергій Мариньоха для КОРДОНу.

Петро Миколайович у цій сфері трудиться вже понад чотири десятиліття.  Опановував професію в одному з училищ Луцька, по закінченні направили на роботу до Любомля, потім була служба в армії, далі – знову робота за спеціальністю. Щоправда, працював тут не постійно – іноді доводилося  їздити на заробітки, адже на 40 радянських карбованців зарплати особливо не порозкошуєш…

"Навчання – це, можна сказати, більше теорія, а от по-справжньому оволодіваєш професією, маючи практичний досвід. Багато чому навчився саме працюючи поруч з досвідченими колегами. У цій справі шлях до успіху йде через проби і помилки. Головне – старатися виконати свою роботу якнайкраще, і цього прагне кожен майстер-швець, адже якість – це своєрідний рейтинг, реноме, найкраща реклама. Зробиш погано – люди не підуть більше до тебе", – пригадує чоловік.

Цікавимося, як у шевській професії опинилася Валентина Адамівна, яка своїм прикладом успішно розвіює стереотип, що ремонт взуття – суто  чоловіча справа.

"Це було на початку дев’яностих. Петро навчив мене шити взуття – оскільки роботи було багато, він з колегами по кооперативу не давав ради.  Спершу працювала вдома, допомагала. У вільний час  «човникувала» до Польщі – доки добряче не застудилася. Тоді й полишила цю справу і повністю переключилася на ремонт взуття", – розповідає жінка.

Пані Валентина з посмішкою пригадує, що попервах чомусь соромилася, мовляв, займаюся не жіночою роботою, тому у майстерні ховалася у куточку за ширмою, щоб ніхто не бачив, і там шила.

"Вже з часом потроху звикла. Так і виник у нас сімейний підряд", – додає.

Нині під час роботи у кожного з подружжя свої обов’язки: чоловік клеїть, міняє набійки на каблуках, ремонтує підметки, дружина – шиє. Вже понад два десятки років вони працюють як приватні підприємці. Тішаться, що мають кому передати справу: син Анатолій успішно перейняв професію, й тепер справно міняє замки, «бігунці», перешиває халявки т.д. займається шевською справою й донька Тетяна.

Цікавлюся у Петра Миколайовича, як з точки зору якості еволюціонувало взуття за останні кілька десятиліть – з огляду на багатющий досвід він, напевно, може читати лекції на цю тему.

"Зміни кардинальні. Пам’ятаю, на початку 90-х багато наших людей носили привезене з-за кордону взуття, яке призначалося для того, щоб вбирати небіжчиків в останню путь.  На коробках ця інформація була вказана, але хтось не розумів перекладу, хтось не зважав.

 

Це взуття, хоч на вигляд було чудовим, насправді виготовлялося з пресованого паперу і дуже швидко відклеювалося, особливо, якщо намокне. Тоді спеціальні клеї були у дефіциті, то ми цвяшками до підошов примудрялися прибивати, і туфлі та черевики ще певний час «ходили»,  – розповідає майстер.

 

Зараз багато китайського, але однозначно його оцінити важко: якщо трапляється фірмове, то може бути і доволі якісне.

 Наприклад китайське, привезене з Польщі, зазвичай досить нормальне, а контрабанда, яка потрапила іншими шляхами – переважно дешевий непотріб. Натомість радянське взуття було фактично незношуване, хоч, можливо, не мало такого гарного вигляду порівняно з нинішнім імпортним, але якість його була прекрасною. Звісно, є і нині майстри, які шиють добротну продукцію на замовлення, втім, не кожен зможе собі її дозволити".

 

"Непросто щось порадити, – продовжує тему Валентина Адамівна, – і за 2 тисячі, і за 500 гривень взуття може бути однакової якості: як «одноразовим», так і «довгограючим",  – продовжує Петро Миколайович.

Запитую, як нині справи із придбанням витратних матеріалів – клею, фарби, ниток, фурнітури, підметок і т.д.

"Зараз з цим немає проблем – замовляємо у Ковелі, Рівному, Києві, інших містах. А у лихі дев’яності, про які ми вже сьогодні згадували не раз, бувало по-різному – часом і на «чорному» ринку мусили отоварюватися, купуючи товар з-під поли, — знову поринає у спогади Петро Миколайович.  Бувало,  й «липу» тобі підсунуть під час таких закупок: придбаєш на скору руку фарбу для взуття, а потім виявляється, що це гуаш або розведена водою сажа. Це вже потім ми навчилися пробувати фарбу «на ніготь»: якщо не стирається, значить нормальна…"

У Трофимовичів найбільший потік клієнтів спостерігається восени та коли зима сніжна з частими відлигами  – зазвичай тоді двері у майстерню не зачиняються. Переважно люди згадують про шевців тоді, коли треба ремонтувати терміново.

"Втім, є у нас коло постійних клієнтів, які про взуття дбають заздалегідь: закінчився, наприклад, літній сезон – тут же цілими сумками несуть взуття на ремонт, щоб було готове до наступного сезону, – каже жінка – Так само роблять потім з осіннім, зимовим. Щоправда, таких людей небагато, – додають.

Як берегти взуття, щоб воно служило довше. Ось що вдалося дізнатися:

  • старатися, щоб воно було сухим.
  • шкіряне взуття не завадить періодично натирати оцтом, щоб воно було м’якшим, не пересихало і не лопало.
  • залишаючи на тривале зберігання, можна пересипати тютюном – він теж не дає пересихати шкірі.
  • непоганий засіб – змазувати гліцерином.
  • також корисно обробляти воском: нанести, розігріти, натерти ганчіркою, і тоді шкіра не пускатиме води.

"А якщо все ж не вдалося вберегти, – з посмішкою каже Петро Миколайович, — приносьте до нас, спробуємо врятувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
10 серпня 2020
09 серпня 2020
08 серпня 2020
07 серпня 2020