Хліб ціною в життя

Мій дід цілком міг пам’ятати ті страшні роки голоду, бо народився у 1922 році, а в 1932 мав би цілих десять літ. Але, на щастя, не пам’ятав, бо жив на Заході України. Проте пам’ятали його однолітки, які так само, як він, мали поля і господарку. Тільки одномоментно все втратили. І крихта хліба їм була за розкіш. Ви можете собі це уявити? Я – ні. Нам з дитинства розказують про страшні голодні роки, про хліб, який гнив в коморах у той час, коли люди мерли, мов мухи; про те, як люди їли собак і … людей. А я й досі не можу уявити, що таке жорстоке винищування нас, українців, було в нашій історії.

Зараз для нас викинути рештки їжі – це так буденно. Зранку виносиш сміття – на смітниках акуратно лежить черствий хліб: викинути шкода, та й їсти ніхто вже не буде. Хліб – на смітник. Отакий дисонанс.

Сьогодні – день, в який треба задуматися над тим минулим і бути мудрими, аби та історія чи найменші її натяки більше не повторювалися ніколи. Запаліть свічку, не лінуйтеся. У тому вогнику на підвіконнях  – наш спільний біль.