Права купив – їздити не купив, або Пішохід правий не завжди

Щоб дійти до роботи, мені треба перейти через три пішохідні переходи. Два з них – без світлофорів. Та й навіть там, де світлофор, я ще, як колись у школі вчили, вліво-вправо кілька разів дивлюся, а потім насмілююся йти. Бути надміру обачною на дорозі – звичка. Коли вчилася у Львові, то ніколи не встигала за дівчатами-однокурсницями. Бо Львів – то не Луцьк. Там треба бути і пильним, і рухливим.

А от є люди, які вважають, що пішохідний перехід автоматично гарантує їм стовідсоткову безпеку. І ступають на нього, наче в атаку. Ну от буквально вчора мама з коляскою і ще двома дітьми саме так і йшла. При тому, що зліва їхало авто; при тому, що діти робили зауваження. Мама впевнено котила коляску поперед себе. Водій (а точніше – водійка) автомобіля зупинився, жінку пропустив, але отримав навздогін гору прокльонів і матюків: ич яка, права купила – їздити не купила, куди летиш, коза, і так далі. І, знаєте, мені в таких випадках за водіїв хочеться заступитися. Бо інколи саме через таких-от неуважних пішоходів і стаються аварії. Адже ноги легше зупинити, аніж колеса, правда?

Моя мораль навіть не втім. Просто всі ми на дорозі однакові – винятків нема. Життя дорожче за спізнення, гордість чи що там ще змушує кидатися на той перехід, як гепард за антилопою. Будьте уважні і ввічливі. І зі святом, водії!