Вагітна на війні: історія жінки-солдата

Красива молода жінка на зустріч у кафе приходить у військовій формі. Саме у ній вона була і на Сході. Форма далеко не нова, подекуди вигоріла на сонці, затерта. Є дірки на нагрудних кишенях на тих місцях, де висіли її нагороди. На наліпці – третя група крові, резус плюс.

На краю комірця форми помічаю помаду. І мимоволі проскакує у голові думка, що ця жінка не мала б носити форму. Хоча вона їй до лиця. До душі. І до серця.

Співрозмовниця – Світлана Булавчик. Жінка два з половиною роки провела у зоні ООС. Її посвідчення учасника бойових дій не липове, як у багатьох. Вона насправді воювала на передовій, рила окопи, була під градами, отримала контузію. Жінка пройшла війну і тепер знає ціну незалежності України. Бо ж виборювала її цілісність і недоторканість.

Розмова за чаєм – тепла і щира. Співрозмовниця – відкрита і відверта. Світлана замовляє чорний чай. П’є без цукру. Говорить без емоцій. Коли пригадує важкі моменти, сліз немає. Більше посміхається. Можливо, в той момент, коли хотілося ридати. Така звичка – зі Сходу: не плакати, не нити, усе з гумором.

Один брат на війні, другий – в реанімації

Піти на війну Світлана Булавчик вирішила тому, що таке рішення ухвалили два старші брати. Один з них загинув у Пісках. Був командиром взводу, підірвався разом з трьома побратимами. Герой, який встиг попередити тих, хто йшов за ним. У старшого брата було два осколкові поранення і контузія. Зараз він перебуває у реанімації в Києві. Стан важкий.

Світлана пішла за братами. Каже, що її совість не дозволила лишитися удома, коли там були рідні люди. Мамі не сказали. Та думала, що її сини на будівництві в Одесі, а донька влаштувалася на роботу у Києві.

Світлану не одразу взяли на Схід. Обдзвонила всі можливі військкомати, але скрізь чула відмову. Жінкам на війну зась. Лише у Кременчуцькому військкоматі погодилися. На запитання підполковника, чому Світлана ухвалила таке рішення, відповіла, що там її брати. Чоловік усміхнувся:

"То у вас уся сімейка дурнувата".

Пройшла комісію. Потім була на навчанні в Житомирі. Саме формувався 5-й батальйон технічної групи десантних аеромобільних військ. Призначили зв’язківцем. Підполковник написав на папері номер частини – ВЧ2749. З тим листком і пішла.

Звідти – прямо на передову. Завжди була у складі екіпажу командирської штатної машини, яка у бій  їхала першою. Робила наводку, передавала координати.

У першу ж ніч, коли потрапила на Схід, попала під обстріл. Три години гулу від безперервної стрілянини – і в дівчини починає страшенно боліти голова. Як ніколи до цього часу. А потім починається рвота.

Кілька днів – і Світлана звикає. Легко сприймається той звук, стрільба. Від вибухів серед ночі відкриваються навстіж вікна і двері. Хлопці сплять, дівчина тихенько встає, закриває все і лягає спати. Хлопці настільки втомлені, що не чують.

Не дивно. Адже втомлюються. Морально і фізично. Якщо не в бою, то доводиться рити окопи. То латати діри у будиночку серед поля, де довелося певний час пожити. Туди два снаряди залетіли через вікно і вилетіли з другого боку стіни. Діри залатали. Коли обстріли – в окоп. Та окопи у деяких місцях були не зовсім надійними. Потрібно рити інші. Світлана Булавчик завжди з хлопцями. Жодної роботи не цуралася. Пам’ятала, чому і навіщо вона тут. Війна вкорінюється у її життя і стає мало не звичною. Ночі без сну. Сон денний і тривожний, уривчастий, в який зазвичай провалюється за кілька секунд. Втомлюється. Вона ж – жінка. Жінці на війні важче, ніж чоловікові. Нема нормальних звичних умов, які були вдома на Черкащині. Теплу і затишну ванну там замінювали ставки і виділених кілька літрів води. Зайвої води не було. Ту, що привозили, використовували на приготування їжі та просто пили. У бригаді було 75 чоловіків та одна жінка. Усі хлопці ставилися до неї з повагою і всі називали сестричкою. Жили, як одна сім’я. Сім’я, якій боліла Україна.

"З мене часто сміялися. Волосся – світле, а після ночі приїжджала з чорним. Знімієш бандану – і жах. Чисто на обличчі тільки там, де тактичні окуляри. На Сході не просто пил. Він червоний і їдкий. Але, бувало, вмиєш обличчя і ноги – і падаєш спати. Сил не було. За ніч усі поля в окрузі об’їжджали", – каже співрозмовниця.

Обстріли були практично щоночі. Бойовики починали стріляти з 23:00 і до 4:00-5:00 ранку. Удень було умовне затишшя. Екіпаж бригади, де була Світлана, також виїжджав тільки вночі. Їхали завжди у суцільній темряві. Коли прибували на потрібне місце, часто доводилося довго чекати певної команди. Хотілося курити. Інколи – дуже. Але це було під забороною, бо в полі дуже добре чутно запах.

"Ми усі завжди жартували. Дуже класний екіпаж був. Усі підтримували одне одного. Правда, командир, завжди кричав, щоб були тихо. Стримували себе, як могли", – розповідає Світлана Булавчик.

Насправді командир екіпажу був дуже хорошим. Якби не він, багатьох уже не було б в живих. Коли кілька машин виїхали на позиції, їх накрили "Градом". Лишатися на тому місці не можна було. Усі б загинули. Але покидати позиції не було команди. І коли командир попросив на це дозвіл, йому відмовили:

"Приказа не было. Стоять на месте!"

Проте командир розумів, що тут ніхто не виживе. І всупереч наказам він вивів машини на іншу позицію, звідки можна було відстрілятися. Так і врятував.

Під "Градами" дівчина була не раз. Страх був завжди. Коли під’їжджали на передову і бачила освітлювальні ракети, всередині наростав в’язкий і липкий страх. А потім зникав. Коли заїжджали вже на місце. Просто не було часу про це думати. Потрібно було виживати. Стріляти.

І стріляли. Дозволялося тоді це. Не так, як тепер, – мало не за кожен снаряд потрібно питати дозвіл. І бойовики боялися по-справжньому.

У  Путилівському лісі Світлана Булавчик також була. Біля Донецького аеропорту розмістилася батарея, звідти і вдарили в наметове містечко сепаратистів. Кинули 120 снарядів. Це багато. Дуже багато. Убили за один раз більше 400 людей. Аби забрати трупи, бойовики попросили перемир’я. Два повні "камАЗи" людського м’яса вивезли.

Контузію дівчина отримала у Водяному під Донецьким аеропортом. Стояли на позиції і робили наводку. Тобто були на машині зверху. Прилетіла 122-га міна. Вибуховою хвилею трьох солдат викинуло з машини. Контузію перенесла на ногах. Страшенно боліла голова, була рвота, проте за допомогою медиків дівчина не зверталася.

"Всюди сєпари. Як я хлопців могла покинути? Уже через рік десь, коли віднімало руку і ногу, я була змушена лягти у госпіталь. Це був результат контузії. Зараз теж час від часу потрібно лікуватися. Маю третю групу інвалідності".

Не твій день, та приготуй плов

Їжа з великого казанка завжди виходила дуже смачною. Натуральна, з вогнища. Варили по черзі. Старшина любив плов Світлани.

"Мені незручно просити, бо не твоя черга готувати. Але, може, ти приготуєш сьогодні свій смачний плов?"

"Без проблем. Але дайте мені бійців на допомогу".

І ось кілька хлопців чистять моркву. Обов’язково нарізають соломкою, бо так правильно. Інші плачуть, коли чистять цибулю. А усього ж багато треба. Їсти хоче майже сотня чоловіків.

Кохання і війна

Світлана Булавчик уже більш ніж два роки живе в Луцьку. Там, на війні, вона зустріла своє кохання. Лучанин Сергій Булавчик – айдарівець. Служив у добровольчому батальйоні з 2014 року. Також був у 5-й БТГР, але у розвідці. Тому зі Світланою були не разом. Лише потім два батальйони звели докупи у Світлогорську. Там і познайомилися.

Перша зустріч була, коли дівчина йшла від штабу у казарму. Сергій саме з казарми виходив. Привіталися, розговорилися, вечір провели в одній компанії. Коли Світлана лікувалася у госпіталі в Харкові, він приїжджав до неї. Отак із «сестрички» вона стала коханою людиною.

Там, на війні, уже перед дембелем, Світлана Булавчик завагітніла. Була загроза викидня, і вона була змушена лежати на збереженні у лікарні в Слов’янську. Укропівку там ненавиділи. І говорили про це відкрито. В очі. Незважаючи на те, що вона носила дитину під серцем. Навіть аборт пропонували зробити. Хотілося утекти звідти і долікуватися в штабі. Але дуже хотіла вберегти дитину. І Сергій дуже хотів сина. Обіцяла ж йому народити сина. Тому терпіла.

"Пощастило тобі, що одна наша медсестра у відпустці зараз. Вона вас, укропів, терпіти не може. Вона б тобі показала", – буденним тоном каже Світлані медсестра.

"Що робити з вагітною? Вона військова. Але на тій стороні", – чула, як, не соромлячись, консультувався із кимось лікар.

Ярославчику зараз два роки. Скоро піде у дитячий садок. Здоровий і жвавий хлопчик, який п’ять місяців був на війні. В утробі матері.

Весілля не було. Вінчання в Свято-Іллінському соборі УПЦ у Луцьку. Святкування у колі найближчих і найрідніших.

Інколи бувають суперечки в сім’ї. Мабуть, як і у всіх. Та головне – навчилися швидко миритися. Пробачати. Робити висновки. Цінувати один одного.

"Війна загартовує. Багато побачила, переосмислила, зрозуміла. Дивлюся на життя уже зовсім по-іншому. Ціную життя і все у ньому", – каже Світлана.

Інколи накриває спогадами. Болючими. Інколи – приємними. Вервечка тих спогадів безкінечна. Згадає одного побратима – і в думках якась пов’язана з ним історія оживає. І так мало не щодня. Бо війна ще триває. Жінка не може її забути. Надто глибоко вона осіла в серці. Надто боляче.

Мабуть, тому тепер Світлана Булавчик не може працювати на цивільній посаді. Хоча спеціальність – кухар-кондитер. Пропрацювавши рік з паперами у луцькому військкоматі, зрозуміла, що то не її. Написала рапорт на звільнення. Коли син піде у дитсадок, мріє підписати контракт на службу в аеродромі. Поки що працюватиме чоловік. Вони міняються, адже з дитиною лишитися нікому. Батьки Сергія працюють.

Жінка має медаль Богдана Хмельницького, відзнаку президента, медаль учасника бойових дій. Також медалі вручали в частині та Іллінському соборі. Загалом – п’ять нагород. Вони важливі для жінки. Але набагато важливіше ставлення людей.

"Україна не вдячна солдатам. А люди це сприймають за належне, що ніби так і має бути, ми повинні захищати. Якось у Луцьку зустріла чоловіка в формі. Питаю, де служив. Відповідає, що в 5-й БТГР. У моїй бригаді. Але його там насправді не було. Попросила назвати комбата, старшину, командира. Не знав, що відповісти. Але він нібито учасник АТО. Він не заслужив носити військову форму, яку носить. Ось вам наочний приклад", – пригадує.

Жінку можна зрозуміти. Вона там була, бачила, знає. А дехто, сидячи у теплих домівках, мають таке ж посвідчення, як вона.

"Я втрачала на війні багато людей. Одного з нашої бригади знайшли з пробитою головою в посадці. Голову проломили арматурою. В іншого четверо дітей було, дружина п’ятим вагітна. Лишалося 25 днів до дембеля – і в Авдіївці його засипало кількома тоннами піску. Бойовики поцілили в це укриття, коли хлопці за ним ховалися. Знайшли повністю переламане тіло. Руки не було, її так і не знайшли. Старшина так і не наважився подзвонити вагітній дружині. Не зміг сказати, що її Сергія більше немає. Багатьох інших втрачала. Знаєте, шкода людину. Бо ти з нею щодня спілкуєшся. Але емоцій немає. Навіть сліз нема. Нема такого, щоб ридала. Я звикла", – каже Світлана.

Так, звикла. Проте дуже хоче, щоб неоголошена ніким війна таки нарешті закінчилася.

"Хочеться, щоб наші хлопці не гинули, бо загинуло уже дуже багато. Щоб така біда не приходила до матерів і їхніх сімей. Щоб наші діти не воювали і жили в мирній Україні. Під мирним небом".

…Прощаємося. Йде з посмішкою. Каже, ще обов’язково зустрінемося ще. Бо це ще не все. Їй є що розповідати.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• Як у Луцьку відзначатимуть День захисника України
• Бійці спецпідрозділу "Світязь" вирушили на Схід (фото)
• Іловайськ: п'ять років після трагедії