Можна говорити мовчки

Було мені тоді 40 чи 50 – точно не пам’ятаю. Я тоді такого наговорила мовчки! Дивилася, як моя подруга розчиняється у злості, як спотворюється від заздрощів її обличчя. Не чекала такого від неї. То була повна несподіванка. Хоча чому мені було заздрити? Для тих, кому важливі у першу чергу матеріальні блага, ті, хто прикривається, що то ніби «для людей», - таким нічого не поясниш.

Заспокоювала себе і таблетками, і снодійним. Пройде, думала. Минеться. Переболить. Забуду.

І постаріла тоді на років 5. Посивіла.

Інколи дивом дивуєшся: одні люди не чують, що ти їм говориш, а інші чують те, що ти подумаєш. Це люди, до яких ти прикипів серцем. Або вони – до тебе. Як ото той лизун до килимка – не відіпрати. Такі люди дарують твоєму життю кольори. Я ловила себе на думці, що посміхалася, коли згадувала його. Я згадувала його постійно. І оті згадки щодня робили мене щасливою.

Одного вечора він сказав, що я його дістала. Надто романтична, мрійлива і не від світу цього. Спитав:

– Нічого не хочеш сказати?

Я відповіла. Мовчки…І знову постаріла.

Ми починаємо розуміти, що людина була важливою в житті тільки тоді, коли вона помирає. Короткі дзвінки: привіт-як справи-пака. Без теплих слів, ніжності, відвертостей. Нам соромно, чи що?

Коли я втратила близьку людину…Та де близьку – найріднішу у світі людину, то життя, здавалося б, зупинилося… І тут не допомагали ні свої, ні чужі вмовляння, що переболить. Здавалося, що не переболить. Що той біль – уже назавжди.

Постаріла тоді на років 10. А як посивіла! І кричала тоді мовчки.

Коли народжувала другу дитину, переконувала себе, що має бути легше. Так всі казали. Так мало бути. Проте легше не було. Спливала друга доба моїх мук і я була зациклена на одному: ще трошки. Із того стану вириває крик лікарки:

– Чого вона мовчить?!

Певно, питала в чоловіка. Злякалась тоді лікарка. Як можна було несамовито кричати, коли сил немає зовсім. Або щось ій відповідати, коли навіть на шепіт сил не було. Хоча я говорила. Тільки мовчки.

Коли діти хворіли, хворіла разом з ними. Душею і серцем. Не спала, плакала, молилась. А що могло бути гірше? Особливо, коли подолали важку хворобу дитини…

Коли питали, як там дитина, чи вже здорова, відповідала мовчки…Не треба розказувати всім цього. Багато хто питає це не щиро. Всі тонуть у своїх проблемах і клопотах, тому до моїх дітей їм насправді далеко байдуже. Багато хто навіть не телефонував у той важкий період. Тепер, коли дзвонять, дивлюсь на екран телефону мовчки.

Коли народилися у мене внуки, то було найбільшою радістю. Чи чекала я появу своїх дітей так, як чекала внуків? Не знаю. Не пам’ятаю. Дивлюся у блакитні очі, на чорняві кучері і красиву посмішку…І думаю: це ж я в дитинстві. Так, внучка, як дві краплі, схожа на мене. І вередлива, як я. Пустує, капризує, вимагає. А я терплю мовчки. Бо ж то моє щастя…

Рубрика СІМ_СОРОК є формою блогу, в якій журналісти виступають як вільні дописувачі та висловлюють своє бачення тих чи інших ситуацій. Редакція може не поділяти думку автора. Якщо в публікації вказана інформація, з якою Ви не погоджуєтесь, зв'яжіться з редакцією.