Фотограф Олександр КАЛІНІН: про гори, походи-соло та полювання за світанком

Дивлячись фотографії Олександра Калініна, якого інтернет-товариство більше знає як big_6pat, здається, ніби цей високий молодий чоловік народився десь у Ворохті, що на Івано-Франківщині. З раннього дитинства топтав стежки Карпат та увібрав із першими ковтками повітря любов до гірського духу. Світлини хочеться довго роздивлятися чи навіть торкнутися, вони палають любов’ю до природи, пахнуть свіжою травою чи морозним снігом.

І як цікаво почути, що Саша народився, виріс, вивчився серед степу, де звичними горами є шахтарські терикони.

ЗІ СХОДУ НА ЗАХІД

– Мені 31 рік. Я родом із містечка Комсомольське, що в Донецькій області. Там жив до 26 років. Закінчив школу, потім технікум. У Донецьку здобув освіту в університеті і одразу в 2009 році влаштувався на роботу на кондитерську фабрику. Працював за професією п’ять років, я – технолог харчового виробництва. Мене влаштовувало все. А потім почалися події на Сході і я поїхав до Луцька.

– Чому саме Луцьк?

– Мене запросили сюди друзі. Ми товаришували вже три роки по мережі, бо грали в мережеву комп’ютерну гру. Там багато спілкувалися і не лише про гру, а й на інші теми. У 2014 році, коли війна дійшла до мого міста і воно потрапило під окупацію, ми поїхали з речами в Сєдово, а далі мені запропонували поїхати до Луцька. Перший місяць жив у друга, шукаючи роботу по всій Україні. При чому, не лише за професією, а й думав перетворити хобі – фотографію – на заробіток. Тож, побачивши фотосалон в центрі міста, вирішив зайти, спитати, чи не потрібен продавець або ще хтось. Адміністратор сказав, що потрібна людина, яка може робити віньєтки. Я, чесно кажучи, не знав, що це таке, вперше почув назву. Але почав робити такі альбоми.

– А досі ти був в Західній Україні?

– Ні, хіба проїздом із батьком, який був далекобійником. Кілька разів був у Києві, в Одеській області.

– Ти переїхав сам?

– Так. З сім’єю ми зустрічаємось в Дніпрі.

– Яке враження на тебе справив Луцьк?

– Одразу помітив, що місто спокійне. Немає такого темпу, як в Донецьку чи Києві. Мені ця метушня в Донецьку не подобалася. Місто величезне і, аби виїхати з нього в ліс чи на озеро, потрібно було кілька годин. А ось Луцьк – це велике спокійне містечко. Він чимось схожий на моє рідне маленьке містечко зі спокійним, розміреним, тихим життям. 

НА ПЕРШИЙ ФОТОАПАРАТ ЗАРОБИВ У ТАБОРІ, ПРАЦЮЮЧИ М’ЯСНИКОМ

– Чому ти зацікавився фотографією?

– Я чітко пам’ятаю момент, коли зрозумів, що хочу взяти до рук фотоапарат. Можливо, звучатиме безглуздо, але це сталося, коли я вперше побачив затоплений кар’єр. У моєму містечку добували каміння і таких кар’єрів навколо було чимало: глибокі, широкі, деякі затоплені водою. І ось один із них мав вражаючі розміри: близько півтора кілометра завширшки та глибиною до ста метрів. Кар’єр був затоплений кришталево чистою водою із джерел. Чорна вода – ніби й прозора, але її так багато, що глибина віддає чорнотою. Вперше, таємно від батьків, я поїхав на велосипеді на цей кар’єр в 13 чи 14 років. Я був в захваті від того, що побачив: простір, вода та ні душі навколо.

– І тобі закортіло це зафіксувати?

– Так. Тому, коли я приїхав додому, то поліз шукати плівковий фотоапарат діда. У результатів я його не знайшов і вирішив купити цифровий фотоапарат. Єдиним варіантом було заробити грошей, тому після технікуму весь літній сезон працював на морі м’ясником у дитячому таборі. Три місяці працював позмінно і на кінець літа мав 1500 гривень збережень для покупки. Це був компактний фотоапарат Sony, який я всюди брав з собою. Багато фотографував Донецьк, брав на природу, море, рибалку. Не задумувався над налаштуваннями, клацав на парах одногрупників, ями на дорогах...

– А коли твоє хобі стало серйознішим?

– Це сталося, коли я купив у 2011 році дзеркалку. Вже другий рік поспіль я тоді працював на кондитерській фабриці. Мою першу дзеркалку – Нікон D70S – я виграв на аукціоні Ebay. Робив ставки і виторгував її за 200 доларів. Після цього довелося розбиратися у ручному налаштуванні, дочитуватися про всі дрібниці. Цей фотоапарат мене змусив вчитися, бо хотілося зрозуміти, як все працює, як використовувати техніку більш ефективно.

– Ти повністю самоучка?

– Так.

ФОТОГРАФІЯ – ЦЕ НЕ ТЕХНІКА

– А що відрізняє хорошого фотографа від не дуже хорошого майстра?

– Напевне, пріоритети. Якщо людина вважає, що фотографія – це те, що має конкретну ціну, то це не дуже чесні пріоритети. Для мене хороший фотограф – це той, який хоче ним стати, вважає, що завжди є куди рости, до чого прагнути, ним рухає пристрасть до фотографії, він шукає, як би вдосконалитися. А той, хто навчився базі, якомусь універсальному алгоритму коректування і зупинився на цьому, – для мене не є хорошими фотографами. Не засуджую таких людей, можливо, їм справді комфортно.

– З появою смартфонів будь-хто може відчути себе фотографом. На твою думку це добре чи це знецінює вартість фотографії?

– Ні, я так не вважаю. Лише сноби вважають, що фотографію можна зробити тільки на дзеркалку, чи якусь іншу конкретну техніку. Не важливо чим ти знімаєш. Головне, аби фотографія викликала у людей емоції, несла якусь інформацію, передавала життєву позицію автора, і, аби приносила задоволення, радість самому автору. Фотографія – це не техніка. Ти робиш картинку, а не апарат. Хоча, звичайно, якість техніки має значення, бо вона допомагає реалізувати творчі задуми. Це можна порівняти з кухнею. Гарний кухар може приготувати на простій кухні зі звичайних продуктів ліпшу страву, аніж посередній кухар на гарно оснащеній кухні з відбірних продуктів. Техніка – важливий фактор, але вміння вирішальні.

– Ти маєш улюблене фото?

– Так. Це справді хороше фото, але для мене в ньому головна історія та настрій. На світлині –  дзеркало заднього вигляду нашого авто. У той день батько віз мене на навчання з рідного міста в Донецьк. За нами сходило сонце і грало у дзеркалі. У відображені чітко видно сонце, за дзеркалом – машини у рядок. А усе навколо – розмите у русі. Ніби нічого особливого у фото нема, але для мене задокументований момент, який гріє душу. На ній той ранок, коли і батько був живий, коли я вчився, був наївним, коли здавалося, що після університету все буде добре, легко та спокійно.

ВСЕ ЗНІМАВ, НІБИ ЖИВУ ОСТАННІЙ ДЕНЬ

– Дивлячись на твій профіль в Інстаграмі, важко не помітити, що топтемою для тебе є гори. Як ви зустрілися?

– О, це легко! На той час я вже два тижні жив у Луцьку. Тоді я не знайшов ще роботи, зйомної кімнати, жив у друзів. Батько подзвонив спитати, як справи. Запропонував прокатати в гори, бо якраз їхав у рейс до Ужгорода. Ми поговорили ввечері, а вже наступного ранку я був в Дубні, звідки він мене забрав. Не знаю, як це описати…Те моє перше враження, коли я побачив гори. Це був неймовірний захват. Я був вражений їх масштабом! За кожним поворотом щось нове, все гарніше і гарніше. Це була рання осінь, все ще зелене. Мене це так вразило – ця зелень. Трава була ще насичена, а в мене вдома вже все було не жовте, а випалене сонцем в білий колір. Цей контраст шокував. На кожній зупинці я вискакував і все знімав, ніби живу останній день. У Міжгір’ї в мене живе друг, Руслан. Ми з ним теж через гру знайомі. Руслан одразу запросив мене до себе. І з Ужгорода я поїхав до Міжгір’я. Мене зустріли, нагодували і на вечір я чкурнув у гори. Був в захваті від папороті, смерек. Пам’ятаю, батько Руслана запитує: «Що це за дерево?». Відповідаю: «Йолка». Він мені: «Сам ти йолка, то смерека!».

– З цієї мандрівки з татом у тебе почалася серйозна дружба з горами. На рахунку походи у різні пори, сольники, в компаніях. Як ти підсів на гори?

– Після повернення до Луцька я знайшов роботу та житло. І з осені до весни поступово вливався в луцьке товариство фотографів, туристів, велосипедистів. Написав на «Луцькій дошці» про свою історію переїзду, спитав поради, куди їхати, що побачити. Люди швидко відреагували, запропонували різні маршрути. Хтось сказав, що мені треба для того велосипед. А мої «колеса» були за півтори тисячі кілометрів. Ксенія Ємельянова, з якою я теж познайомився на форумі, запропонувала мені свій дати покористуватися.

Поступово я став публікувати свої фотографії. А вже весною Максим Нечипорук запросив мене на сплав. У той момент я був такий собі YesMan, готовий до всього. Так я познайомився з Сергія Пальком, Стасом Ілічем, Ксенією, іншими людьми. Поступово почали планувати спільний похід в гори, але перший раз я туди рушив сам.

ОДЯГНУТИЙ В ОДНІ ШОРТИ, ПІД КУЦИМИ ПОКРИВАЛАМИ Я ДРИЖАВ ВСЮ НІЧ

– Тобто не маючи досвіду походів у гори, ти пішов туди самостійно?

– Так. Я не планував якогось походу, хотів поїхати в Міжгір’я до Руслана і не відходити далеко, просто бути на природі, не ночувати в домі, а – на природі. Ще під час першого візиту я запримітив невеличку гору, де просидів тоді до трьох годин ночі. Просто сидів і не хотів з неї спускатися, дивився на зорі, фотографував. Просто насолоджувався! Спустився лише тому, що побоявся, що мене почнуть шукати, бо телефон розрядився. Тож до наступного візиту я купив в «Епіцентрі» елементарний намет, взяв кілька пледів, позичив рюкзак, прихопив камеру і щось з їжі. І мав сидіти на цій же ж горі.

Доїхав я до Воловця на львівській електричці, знайшов невеличку гору, поставив намет, об’ївся чорниці, радів, що знову їду до Міжгір’я. Але мені зателефонував Сергій Палько і каже: «Якщо ти на Воловці, то мусиш йти на Боржаву! Люди з-за кордону приїжджають, аби піти на маршрут. Йди, вона така гарна! Там максимум 20 кілометрів». Я погодився.

– Сергій – досвідчений турист. А ти знав куди йти?

– Ні) І згодом я дуже за це поплатився. Купив я тоді якогось хліба і почав похід на Боржаву. Вже зараз, маючи за плечима п’ятирічний досвід походів, я дуже часто впізнаю себе тодішнього в туристахпочатківцях. Навіть частіше, аніж хотілося б. Я був тоді людиною, яка думала: якщо видно гору, то можна дійти до неї напряму. На те, що там може бути річка, завали, непрохідні кущі, дерева, – я не розраховував. Тоді на Боржаві, коли я збився зі стежки, то не особливо заморочувався і вирішив йти напряму. Вертався, блукав, кружляв. Словом, коли дійшов до місця призначення, у мене не було ні сил, ні води. Заночувати вирішив на вершині Боржави. Поставив намет, заліз всередину і тут мене спіткала ще одна несподіванка. Коли сонце зайшло, на горі стало неймовірно холодно. Тоді я якось не подумав про різницю в температурі. Під Воловцем, на низу, під пледами було зимно лише під ранок. А на горі… Одягнутий в одні шорти, під куцими покривалами я дрижав всю ніч. Мене мучила спрага. Через скромність я посоромився ввечері спитати туристів, які ночували поруч, де взяти воду. А на ранок зробив багато гарних фотографій. Пішов до джерела і, певно, страх залишитися без води знову, мене винудив набрати аж чотири літри води з собою. Я був таким щасливим їх тащити! Знати, що в мене є за плечима вода після цієї спраглої ночі! Отак я пройшов Боржаву, вперше в житі. Після Міжгір’я поїхав на озеро Синевир, де теж заночував.

– Після цього ти став більш усвідомлено ставитися до підготовки в походи?

– Так, звичайно. Усвідомив, що треба намет кращий, спальний мішок, вибрати хороше взуття.

– Ти бував у всіх районах?

– До цих пір не зберуся у Ґорґани. Чомусь, як фотографу, мені вони не здаються цікавими. Коли дивлюся на фото звідти, то не знаходжу поки що причини туди йти. Хоча друзі переконують, що я дуже помиляюся. Я не любитель кудись лізти, аби просто туди залізти. Я шукаю кадри, я сподіваюся на них. Хоча, звісно, обставини бувають різні і погода не завжди дозволяє побачити світанок чи захід сонця. Ображатися на погоду не потрібно.

ДЛЯ МЕНЕ КОЖЕН ЗАХІД І СХІД СОНЦЯ НА ВАГУ ЗОЛОТА

– Коли наважився на зимові Карпати?

– Здається, це було у 2017 році. Ми йшли на Кукул компанією. Це дуже гарний хребет, неподалік Ворохти. Досі ми всі там були влітку, знали стежки. За три дні я наробив близько тисячі знімків і був в захваті.

 

– Якої пори Карпати тобі подобаються найбільше?

– Зимові, мабуть. Вони відкривають нові краєвиди. Мені дуже цікаво бачити і проходити маршрути, які влітку здаються прогулянковими, через сніг. Кожен крок там тяжкий.

– А екстремальні ситуації траплялися?

– Якось взимку ми пішли на полонину Плоску, що неподалік Ґорґан. Хотіли заночувати в колибі і пробути там два дні, гуляючи поруч. Зранку був неймовірний схід сонця, все навколо світилося рожевим кольором. У після сніданку у хлопців виникла геніальна ідея перейти на Чорну Кливу. І хоча цей хребет поруч, але йти туди взимку – це геть не те, що йти влітку. Це звучить у стилі «А я казав…», але мене вмовляли до останнього, впирався всіма силами. Зрештою, я здався.

Тоді стежку ми загубили одразу, там був великий набір, близько 600 метрів, у сніг провалювалися по груди. Це був жах. Бачили сліди, які в певний момент розійшлися. Вирішили, що в цей момент та компанія розсварилася. Та ми трималися групи. Йшли від дерева до дерева, аби не викликати лавину, бо напередодні сніг пластом зійшов, коли на Плоску піднімалися. Кожен тоді кілька метрів проїхав, адреналіну вистачило.

Вже по ночі на Чорну Кливу ми прийшли до колиби, яку довелося відкопувати від снігу. Ніч тоді минула тепло, ранок зустрів гарним світанком і ми благополучно спустилися. Але твердо вирішив, що для мене це останній такий перехід, більше не хочу. В Карпати я приїжджаю раз у місяць і для мене кожен захід і схід сонця на вагу золота. Тому витрачати ці хвилини на дряпання по бурелому не хочу. Мені аж боляче було, коли у спину стукає захід, а я йду і пропускаю. Не хотілося обертатися і дивитися, що позаду так гарно.

СТРАШНО, Я Ж ЛЮДИНА

– Твої фото є лише в інстаграмі. Чи можна сподіватися на виставку? Можливо, в галереї?

– Я не вважаю, що мої фотографії достойні виставки. Можливо, це моя скромність, але для мене це звучить, наче страшний сон. Боюся, що людина, яка дасть мені місце для виставлення робіт, підійде і скаже: «Слухай, ми помилялися. Твої фотографії такі паскудні. Знімай їх». Я знаю, що у багатьох людей є такий комплекс.  

– А де би ти хотів ще познімати?

– Хотів би у Європі познімати, в Америці, поїхати у велопохід у Румунію, побачити ту частину Карпат. Не знаю, коли нагода буде, але я цього прагну.

– Чи довго ти допрацьовуюєш фото за комп’ютером?

– Так, доволі довго. Часом над одним знімком працюю до п’яти годин. Учора працював кілька годин над фото, пішов попити води, повернувся, поглянув ще раз і зрозумів, що треба видаляти все.

– Ти, певно, і заради кадру в горах затримуєшся на маршруті. Тебе не гукають, аби ти йшов швидше і менше з камерою метушився?

– Буває, що бачу спини групи, які стають все меншими в далині. Тому й ходжу в сольники. Я одразу попереджаю, що часом можу на кілька хвилин зупинитися. Але й я готовий почекати групу, коли комусь потрібно води випити, чи кофту вдягнути. Хоча, переконаний, якщо йдемо в компанії, потрібно чекати темпом найповільнішого.

– Коли йдеш сам, тобі не страшно?

– Страшно, я ж людина. І в мене буває паніка, особливо на незнайомому маршруті. Буває, йде по затуманеному лісі і він починає давити тебе. Але вмикаю подкаст, співаю пісню, відволікаю себе. Страх нікуди не зникає, але потрібно шукати методи, як його опанувати. 

– Я свого часу ніколи не задумувалася про ведмедів, доки не почала гуглити про напади клишоногих в горах.

– Буває всяке, але скоріше ти виграєш в лотерею і тебе паралельно вдарить блискавка, аніж нападе ведмідь. Не потрібно перебільшувати небезпеку. Так, ризик є, але він не більше, аніж ризик у місті потрапити в аварію.

ГОРИ ТОБІ НІЧОГО НЕ ВИННІ

– Здається, що у сольники ходять люди, які прагнуть побути в собі.

– Так, щодо мене це так і є. Хоча й у компанії я почуваю себе добре. Сольники подобаються тим, що дають відчуття ще більшої свободи. Захотів – змінив рішення, маршрут. Мені не буває сумно, бо маю фотоапарат, книжку.

– А ці всі трагічні випадки в Карпатах цієї зими тебе не злякали?

– Ми не можемо передбачити що там в горах. Навіть прогулянковий підйом на Говерлу після погіршення погодних умов може перетворитися у справжнє виживання. Мені здається, що потрібно адекватно оцінювати свої сили і реагувати на зміни навколо. Якщо попереду туман чи вітер – навіщо підніматися? Чого можна добитися? Є вперті люди, але це контпродуктивно та небезпечно. Такі люди нагадують мене під час першого походу: бачу ціль і все. Але гора нікуди не подінеться і ображатися на погоду не варто. Ризикувати здоров’ям не варто. Зараз я дуже обережний: перечекаю, перестрахуюся, не буду йти по незвіданим маршрутам. Хоча й у паніку не впадаю, коли йде гроза чи інша небезпека.

– Чому тебе навчили гори?

– Вони навчили мене бути більш організованим, уважним, акуратним. Наприклад, якщо я забуду ліхтарик на зупинці і піду далі, то назад навряд повернуся. Тому кілька разів перевіряю, чи все на місці. У горах твій рюкзак – це твій переносний дім. Все має бути акуратно, на своєму місці. А як фотографа гори навчили мене терпінню та вдячності. Потрібно розуміти, що гори тобі нічого не винні. Ти – гість і повинен поважати те місце, де ти знаходишся. Повинен слідкувати за собою, розуміти, що бувають різні обставини. Не завжди вдала погода, не завжди вдається отримати потрібний кадр. Гори вчать пофілософськи ставитися до фотографії та життя. Не потрібно ображатися, нічого не гарантовано. Якщо щось не вийшло – зроби висновки, зміни щось, або спробуй ще раз.

Автором опублікованих світлин є Олександр Калінін. Більше неймовірних робіт фотографа можна переглянути у його профілі в Інстаграм.

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

• Фотохудожник показав красу півоній у дощовому Луцьку 
• Від весняного Стиру до оленів у пущі: 17 неймовірних фотографій "Волині багатоликої"
• Луцький фотограф змалював осінній Світязь у фото
• Луцький фотограф показав дивовижні світлини ранкового міста (фото)
• Луцький фотограф показав фантастичну "золоту" осінь (фото)
• Фотограф-мандрівник з Луцька показав красу Карпат (фотозвіт)