«Провокатор» із Майдану: «З моральної точки зору ми були праві, але на той час це був кримінал. Весь Майдан був кримінал»

Мій співбесідник реальна людина, яка хотіла змін та боролася за них. Із притаманним юнацьким максималізмом, запалом, вірою та саморобним щитом проти кулі: або зараз – або ніколи; або ми – або нас. Нехай сьогодні назвемо його Ромою (ім’я вигадане). І попри анонімність, його слова відгукнуться у багатьох головах, бо відображають настрої цілого пласту покоління.

Пішов шостий рік з холодної зими Революції Гідності. На тілі залишилися шрами, в очах – розчарування і водночас тверда віра в те, що все було недарма. Бо боротьба за краще майбутнє та цінності, які сповідуєш, ніколи не буває даремною.

Ті, хто незабаром будуть вперше віддавати свої голоси, у 2014 році були надто юні, щоб розуміти, що відбувається. До кінця цього не розуміли й ми – ті, котрим пішов третій десяток. А це були справді важливі дні, які треба проговорити, закарбувати, залишивши сленг, який вже відходить з ужитку, зізнання та себе зразка зими 2013-2014 років. Щоб не забути.    

 

МАЙДАН ПОЧАВСЯ ДЛЯ МЕНЕ З ТОГО, ЩО ДАВ В ЗУБИ КОМУНІСТУ

– Як для тебе почалася Революція Гідності?

– На початку 20-тих чисел листопада я приїхав у Київ на марш. Це була ціленаправлена поїздка, оскільки до Києва скликали всіх пластунів, а я належав до цієї організації. Тоді на вулиці вийшло справді багато людей. Поруч із місцем, де стояв Ленін, розмістили свій намет комуністи. А неподалік стояли «мусора». Люди почали щільно підходити до намету. А ми були злі на комуністів. Я крикнув «*баш!» – і за першої нагоди ми пошматували їхній намет, поштовхалися з «мусорами» і комуністами. Уривки тієї палатки й досі зберігаються в однієї людини. З цього Майдан для мене і почався. З того, що я дав в зуби якомусь комуністу.

Листопад 2013 року. Мітингувальники проти рішення Януковича відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з ЄС

– У ту ніч, з 30 листопада на 1 грудня, коли побили студентів, ти теж був в Києві?

– Я був у Києві до вечора. Але думав, що все припиниться, бо залишалося дуже мало людей. Всі казали, що це вже жування шмарклів. До речі, в той день і з «Беркутом» познайомився. Ми пробували перегородили Хрещатик, бо досі він був відкритий. На нас рушила лава «беркутят» у чорному. Хтось казав, що це кримські. Один схопив мене, але вдалося якось вирватися. Людей відтіснили. Все втихомирилося, було спокійно, тому я сів у маршрутку та поїхав до Луцька. Пригадую, заходжу з дороги під ранок додому, а мама питає: «Ти це бачив?». І тут стало відомо, що студентів побили.

Нічне побиття студентів "беркутами"

– Що ти зробив після?

– На 2 чи 3 грудня знову поїхав в Київ, але був там не постійно. Приїжджав на кілька днів, знову повертався додому помитися, поїсти, змінити речі. Я був у 15-й сотні «Самооборони», ми спілкувалися, і хлопці повідомляли, коли саме треба приїхати в Київ.

 

БАЛОНЧИК, НІЖ, МАСКА І СТАРИЙ БРОНІК

– Які були твої мотиви? Чому особисто ти їздив в Київ?

– Взагалі тоді я мав надію, що з того справді буде якась революція і справді настануть реформи, як це було в Грузії. З кров’ю чи без. Я думав, що якісь нормальні хлопці стануть керувати… Я був дурень. Тепер я розумію, що нормальних не було для реформ. Але тоді я був готовий до всього: від мирного стояння до мордобою.

Я хотів, аби в країні були зміни. Всі розуміли, що Янукович повертає Україну до Росії. А нам хотілося іншого. Ще тоді казав: хлопці, звідси ми підемо в реформовану поліцію, в тюрму чи еміграцію. Одним словом, змінювати країну хотів так, як це на той момент міг робити.

– Якщо ти кажеш, що був готовий до мордобою і навіть збройного протистояння, то з чим ти їздив до Києва?

– Балончик, ніж, купив бронік. Він був старий вже, жодної кулі не зупинив би, але грів. І, звісно, мав маску, бо колишня громадська діяльність навчила, що лице світити не треба.

Один із протестувальників

– Вдома тебе підтримували?

– Мама дуже переживала, відмовляла спочатку, казала, що нічого з того не буде. Тато казав їхати, але бути обережним. Але коли почався рух на майдані, то їхня думка змінилася. Батьки навіть потім спонукали їхати.

 

НАРОДУ ТРЕБА ПАСТУХ І ПАЛИВО РЕВОЛЮЦІЇ – ГРОШІ

– Коли ти був в Луцьку, то приходив на місцевий майдан?

– Ходив на якейсь віче, але я дуже не люблю ці стояння та мітинги. Краще вже щось робити, а ці балачки дратували. Луцький майдан…Або їхати в Київ, або йти додому. Сенсу з того стояння?

– Але разом з тим саме коли на місцях почали захоплювати приміщення рад, МВС, то тоді на поступки йшли й у центрі.

– Це було пізніше, і, знову ж таки, це і були дії. А до того там якась бочка була, приходили хлопці, дівчата. Такий собі форум був. Серцем та душею я тоді був у Києві.

Такий вигляд мав Євромайдан у Луцьку

– Де ти там жив?

– Спочатку в Будинку архітектора. Там були «казарми» для Самооборони. Не пригадаю вже, чому ми переїхали в профспілки. 

– Яким був ваш режим, хто організовував процес?

– А не було його. Це був бардак. Був сотник, мав зама, а інші люди приїжджали і виїжджали. Навіть половини з тих людей я не знав. Тепер вже розумію, що на тому етапі, коли ми були в Будинку архітектора, керівники чекали просто відмашку від політиків. Потім мені розказували, що харчування "Самооборони" спонсорували. Не знаю, кому конкретно давали гроші.

Протестувальники у Київський міській раді

– Хто давав гроші?

– Політики. Не знаю, хто саме. Якби не було грошей політиків, які вкинули величезну касу…Ту ж сцену орендували, згодом профспілки.

– Коли ти про це дізнався?

Після Майдану вже, десь через рік.

– Які в тебе це викликало емоції?

– Нічого поганого немає. Якби ми були розумніші, а наші керівники не такими «плугами», то ми просто би використали політиків і зробили б те, що мали. А використали нас вони. Нашими зусиллями прийшли до керівництва, влади, а країну ми так і не змінили.

Але я розумію, що народ сам нічого не зробить. Йому треба пастух і паливо революції – гроші. Який би запал не був, як би люди не були невдоволені! Хіба зараз люди задоволені? Ні. Але вони не бунтують, а їдуть за кордон.

 

НАС ЧАСТО ЛЮБИЛИ НАЗИВАТИ ПРОВОКАТОРАМИ

– На Майдані були різні люди. Як би ти міг їх охарактеризувати?

– Переважна більшість – це не були люди з партій чи якихось рухів. А звичайні люди, які просто слухали, стояли. Умовно кажучи, «кузьмічі», яких було 85 % («Кузьміч» на сленгу футбольних фанатів – пасивний вболівальник, який не хуліганить, – К.). Багато хто з них і поповнив згодом лави Небесної Сотні. Я більш аніж впевнений, що ніхто з них не приїжджав за гроші. Мені їх теж ніхто платив. Їздив за власні купюри на маршрутці, бо у вагонах були сбшники, які знімали людей з поїздів.

Інша категорія майданівців – це політичний сектор, група підтримки «яценюків», «во сволоти» та інших. Їм давали з партії рознарядку. Часто вони були у прес-центрах, мали намети і так далі.

Третя категорія – це були люди типу мене, які хотіли щось робити. Розуміли, що тут або-або. Що тут немає з ким домовлятися. Це були футбольні фанати, пластунята, МНК, НА, інші громадські організації. Нас часто любили називати провокаторами.

– І ще був Київ навколо того Майдану.

– Та всім похрін було. Ми розуміли, що більшості по-барабану, що, крім нас, ніхто нічого не зробить. Це вже зараз можна клясти всіх. А тоді, якщо напишеш «Вконтактику» пост про те, що Янукович мудак, то за тобою прийдуть «мусора» чи сбшники. Більшість «кузьмічів», якщо що, то триматимуться осторонь. І тільки тоді, коли настали розстріли 18-20 лютого, пролізла задавлена совком жилка мужика з яйцями і розуміння, що треба щось робити.

– Вам не було образливо, що вас називали провокаторами?

– Дико образливо! Я розумію, що це з певної позиції – провокація. Але мене вкрай бісило, що люди не розуміли, що мирно там нічого не закінчиться. Останні надії на мирне протистояння минули 1 грудня. Далі – або-або. Але з телевізора сказали, що провокатори. Політики тоді захотіли це казати.

– Коли політики їздили домовлятися, як ви це сприймали?

– Як писав Суворов, тоді на адресу Кличка вдарив «фонтан пожеланий и советов на самом высшем уровне армейского матерного красноречия». Їх терпіли просто і ці домовляння.

– Те, що писали в новинах, відповідало тому, що було на Майдані?

– Загалом так. Але бісило, коли називали провокаторами. Пам’ятаю статтю: «Як визначити провокатора? Він у масці, мужик, агресивний. Справді?

– А чи бачив ти «тітушок», справді проплачених провокаторів?

– Я не бачив жодного. Ходили «тіхарі», стукачі. Це «мусора» чи сбшники у цивільному. Найчастіше це була жінка, яка знімала на камеру обличчя. Тому я намагався спілкуватися лише з тими, кого знав особисто. А такі стукачі часто набивалися в друзі, розпитували щось, пропонували когось піти побити. До них приглядалися.

 

ВСЕ ГОРІЛО, ЛІТАЛИ КОКТЕЙЛІ. ПОЧАЛА ЛІТАТИ БРУКІВКА

– У гарячу фазу протистояння події переросли вже 19 січня. Що з цього дня ти можеш пригадати?

– У той день мало бути віче. У "Самообороні" панував настрій, що політики нас нікуди не заведуть, що від них треба позбутися. План був такий: ми мали піти до сцени і вимагати лідера. Тоді я пропудрив мізки кільком десяткам людей, щоб ті повдягали маски. На головах були будівельні каски. Ми йшли збитою колоною. Коли проштовхувалися до сцени, якісь бабульки хотіли зняти ті маски, шарпали.

– Серед цивільного населення була думка, що маски вдягають для того, щоб хуліганити і не нести відповідальність.

– А ми розуміли, що беремо участь в акції, яку не погодили. Це було після ухвалення законів 16 січня і діяли жорсткі міри покарання. А який був ще варіант? Йти і чекати, доки арештують? З моральної точки зору ми були праві, але на той час це був кримінал. Весь Майдан був кримінал.

– Коли ви кричали «Лідера», то кого ви хотіли?

– Кого-небудь, аби це була одна людина. Ми були впевнені,  що якщо це буде одна людина, то це краще, аніж колективний бардак. Тоді ми чомусь думали про Парубія, думали, що він нормальний хлопець. Тепер то ми розуміємо, що він такий же, як і всі.

Ще була кричалка: «Парубій, веди нас в бій».

Ми хотіли йти під Верховну Раду, тиснути на них, не штурмувати, а прийти під вікна, бо ж ці мудаки відгородилися. А політики казали, аби не йти, бо це провокація.

Домовилися (як я чув), що "Автомайдан" піде першим, а ми будемо їх прикривати. Пам’ятаю, один з наших проліз під автобусом та пробив колеса "мусорським" машинам. А потім почалася колотнеча. Мене хтось сильно штурхнув, я спробував відібрати щит, і десь хтось із ментів вдарив дубинкою по передпліччю. На щастя, на руці у мене був щиток для велосипедистів. Поруч якийсь дядько закричав «мусору»: «Що ж ти, с*ка, робиш?!» Ми пробували виривати з натовпу ввшників, забирати в них щити, дубинки і віддавати афганцям, щоб ті їх виводили.

Потому приперся Кличко. Кричав у мегафон: «Я звертаюся до цих молодих людей, які тут поруч. Те, що ви робите, – це перший крок, аби стати провокатором». І зо двісті ротів послали його на хер. Потім Кличка обризкали піною з вогнегасника і він пішов.

Пригадую, у той вечір хтось пшикнув газом, я відійшов віддихатися. А там той Кличко стоїть. Я крикнув йому щось лайливе. Він взяв мене за шкібарки і каже: «Я не хочу, щоб твоя мама потім мені претензії виставляла, коли похоронка прийде». Кажу, пусти мене, сука. І ми розійшлися.

Потім Ляшко привіз машину бейсбольних бит. Мусора почали кидати гранати, газ пирскати. Хтось сказав, що мають штурмувати Будинок архітектора, ми пішли туди. Але згодом вернулися, бо на Грушевського почали коктейлі кидати.

19 січня, протистояння на Грушевського,фото Reuters

– Що ти там побачив?

– Як в фільмах про кінець світу. Все горіло, літали коктейлі. Почала літати бруківка. Люди таскали паркани. Пішло в хід усе. Ліворуч від стадіону Лобановського був невеличкий майданчик, а далі стояли «мусора». З іншої сторони, неподалік від місця, де були спалені машини, лежала людина біля стовпа. Підійшов медик з ношами. Він ще з тростиною був. Ми пішли до пораненого. Від нього за 30 метрів були «мусора», яка стріляли гумовими кулями. (У мене волосся дибки стає, коли згадую. Все темне, горять машини, хтось стріляє.) У цього хлопця була розбита голова. Ми поклали його на ноші. Несемо. Він важкий. Бачу, як поруч пилюка підіймається. Розумію, що це в нас стріляють, ми біжимо. Занесли його до першого медпункту, де були «Сушія». На курточці так і залишилися дірки від тих гумових куль.

Можливо, тоді ми врятували йому життя. Ця думка мене гріє.

Сутички на Грушевського 19 січня навали "Криваве Водохреще"

 

ЛЮДИ БРАЛИ В РУКИ, ЩО МОГЛИ. Я СХОПИВ ЯКІСЬ ВИЛА

– Потім були найстрашніші події, вже лютневі.

– 18 лютого я приїхав зранку до Києва. Мав початися «Мирний наступ». Але тоді всі були вже заряджені. Вся наша сотня мала йти в Маріїнку, але кільком хлопцям, враховуючи мене, сказали залишатися на Шовковичній. Вся ця вулиця була в «мусорах», стояло кілька їхніх камазів. Бачимо, що хтось починає бити скло в тих машинах, почалася штовханина. Ми пішли до них. Одну з машин почали проштовхувати люди. Почалася бійка. І мені під ноги прилетіла граната. Вибух! Нічого не бачу, не чую. Це була газова шокова граната. Коли почав приходити в себе, зрозумів, що я загорівся. Вогонь був на руці, нозі, пішов на обличчя. Спалив брову, бороду, ноги врятували штани. Мене звалили на землю, потушили, але були поранення, спалений одяг і шкіра, тому пішов до медиків.

– Ви розуміли, що ваші палиці, саморобні щити, будівельні каски проти вогнепальної зброї – це ніщо?

– Так. А що нам залишалося робити? Були коктейлі.

– У тебе з’являлося відчуття, що треба тікати звідти?

– Ні. Було відчуття, що треба бути обережним.

– А коли було найстрашніше?

– Коли на Інститутську приїхали поливайки, аби відтіснити людей, всі почали тікати. "Беркута" були зовсім поруч. Неподалік метро була висока барикада з маленьким проходом назовні. Всі дерлися по тій стіні, рятувалися. Був шок. Полізли вверх на барикаду, підсаджували людей. З місця, де нині капличка Небесній Сотні, було видно, як йдуть "беркута". Потім читав, що двоє старших людей там таки померли через серцевий напад. Справді було страшно. Нас відтиснули. Люди брали в руки, що могли. Я схопив якісь вила. Подзвонив до батька, сказав, що можу не повернутися. Порадив організовувати партизанський рух, мститися. Тато вилаявся, казав тікати. Так само написав своїм друзям з Пласту. Якщо що – тікати в Канаду. Щоб не згубити документи, пішов в профспілки їх забирати. Саме приміщення згоріло за кілька годин згодом. Там тоді залишилося вісім людей з нашої сотні. Через опік почалося зараження шкіри і я поїхав за допомогою. Сказали, що з відгнившими тельбухами я нікому не допоможу. На цьому активна фаза революції для мене закінчилася.

А мого друга вбили наступного дня.

– Хто були люди, які були поруч на барикадах?

– В основному мого віку чи трішки молодші. Багато була роботяг, мужиків, яким років по 40. Старих людей і геть дрібних не було. Жінки були лише медики.

– Ти уявляєш, що був би у внутрішніх військах на той час?

– Думав над цим, до речі. Я би втік. Знаю, що один так і зробив.

– Коли Янукович втік, ти відчув, що все закінчилося, як казали політики?

– Ні. Закінчився етап. Ми очікували, що буде далі, але далі був Крим.

 

Я БИ ЗРОБИВ ЩОСЬ ПО-ІНАКШОМУ, АЛЕ ЦЕ БУЛО ВАРТЕ

– Часом можна почути думку, що всі ці жертви були марними. Ти погоджуєшся?

– Абсолютно ні. Абсолютно не марними. Ми би стали або Білоруссю, або Росією, або треба було йти і щось робити. Певно, я маю право це говорити, бо не сидів у Луцьку перед телевізором, а бачив все на власні очі. Не шкодую про це. Шкодую, що ми цих політичних мерзотників не передушили. Але скільки років мені було? Ледь за 20? Мала наївна дитина.

– А чому не вдалося придушити?

– Тому що лишилися ті самі, хто керував. Така сама політична еліта.

– Чому дозволили це?

– Тому що наші лідери виявилися на прикормці у них. І запевнили, що все буде добре. Годували нас обіцянками, що будуть реформи. Ми ж не від хорошого життя пішли на майдан, не від бажання просто побитися. Хотіли змін. Якби був мирний варіант, як в Естонії, я би на нього погодився. Але ті наші локальні лідери були на підкормці в політиків. Їм, умовно кажучи, сказали: «Попустіть ваших активістів, аби нам не заважали керувати».

А ми хотіли нормальних реформ, як, наприклад, в Грузії.

– Яким чином можна цього добитися?

– Привести нову політичну еліту. Але як показує практика, її немає. Навіть коли хтось приходить, він інкорпорується в систему. Можливо, це має бути стороння людина.

– Але в сторонньої людини повинна бути команда?

– Її знайти можна. Бюрократам все одно, хто гроші платить. Головне – лідер.

– Куди ж подіти "грошові мішки"?

– Вони завжди інкорпоруються в ту систему, яка буде. Можливо, якщо ті ж олігархи, якби бачили, що можуть зароблять в реформованій країні, то погодилися би на цю систему. 

– Через років 30 що ти скажеш своїм внукам про зиму 2013-2014 років?

– Це був найкрутіший період мого життя. Я би зробив щось по-інакшому, але це було варте. Попри все. Бо там було відчуття свободи, коли заходиш на майдан, а там нарешті ніяких «мусорів», чиновників, можна вільно говорити, що думаєш, носити зброю, поруч твої люди. Про це розкажу. І про те, аби не повторювати моїх помилок.

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

• Закатований на Майдані волинянин Віктор Хомяк щиро любив Україну
• 5 років Євромайдану: спогади та настрої луцьких активістів
• «Це плювок», - нардеп про призначення Терещука губернатором Київщини (відео)
• Андрій Д'ЯЧЕНКО: "Війна – це найщасливіші роки мого життя"