Про приємне і неприємне сусідство

Раніше між сусідами стиралися межі. Умовно, звісно. Принаймні таке пригадую я зі свого дитинства. Ми одне одному довіряли ключі від хати (жили в приватному будинку), ділилися чи то хлібом, чи содою, чи сіллю, малі приходили обідати зі школи до того, в кого хтось зі старших вдома вже був, і залишалися там доти, доки мама чи тато не прийде з роботи. І сварилися, звісно, і заздрили – як це прийнято в Україні. Але все це було по-доброму. Ми були такою величезною родиною. Подеколи й ріднішою від кровних родичів. І хоч не дуже радо, але "безболісно" приймали в своє родинне коло приїжджих чужаків. 

Зараз усе не так. Чи то часи змінилися, чи то місто більше і в багатоквартирних будинках "родичатися" із сусідами не велено, чи то, може, я на таких натрапляю. Ми із сусідами в Луцьку не те, що не дружимо, ми й не знаємося. Та й особливого бажання знайомитися, мабуть, ні в нас, ні в них немає. Хоч тут домінує географічна близькість: розділяють лише стіни, а не подвір'я чи навіть шматок городу. 

Але річ навіть не про те. Між сусідами має бути якась повага, непроговорені правила: не курити / не палити, коли в сусідів сушиться білизна надворі, не грюкати / не голосити, коли в вікнах поблизу вже погасло світло тощо. Тільки ж не всі розуміють про це. Або розуміють, але їм байдуже. Можуть і посеред ночі танці організувати, за песиками / котиками в під'їзді не прибирати. Чи пилососити, дрелити, гепати або дуже пізно, або дуже рано. І якщо хтось впізнав себе тут, задумайтеся і більше так не робіть. Бо до вас це все може повернутися бумерангом.