Не про орієнтацію. Про орієнтири.

Був тихий безвітряний вечір. Зорі прострілювали небо яскраво, як це буває взимку. І навіть міське світло не заважало розглядати сузір’я. Я час від часу бігала за своєю кицькою, яка щойно вискочивши на вулицю, перевтілювалася у дику мисливицю.

У закутку двору стояла парочка студентів. Він обнімав її за талію і трохи нижче, вона затягувалася папіроскою між поцілунками та пускала дим в сторону. «Чемна» яка, подумалось.  

Трохи далі на лавочці сиділо троє. І як їм не холодно! Кутаюся дужче в шарф та ховаю руки в кишені. Дівчата без шапок, в коротких куртках. Ах, в 17 років завжди в такому одязі не холодно.

У нього ще й штанці, як з молодшого брата. Модні зараз такі, з колекції «Мої ахіли з антифрізом».

Моє коте підійшло до хлопця та почало обнюхувати його кросівок.

«Подобаєшся ти киці. Ти весь такий привабливий», – захихотіли дівчата. Вони хотіли зробити йому комплімент…Чи навіть не так – зробили комплімент, але хлопака виявився твердолобим. Симпатичним, але твердолобим.

«Не ржіть тут, а то втулю!», – рявкнув він і, здається, цвиркнув на землю слиною. Мені хотілося голосно, пардон, зареготати. Бо від цього комочка тупої агресивності повіяло якоюсь безнадійністю.

Я задумалася (а думати часу вистачало, бо кицька вперто не бажала завершувати прогулянку) про орієнтири. І не важливо вже, де взялася та папіроса між поцілунками чи те «втулю» - з кіно, сім’ї, інстаграму, важливо те, якими чоловіками та жінками наше покоління може не стати. Бо вчасно недочули слів батьків, не побачили їх приклад, не почули потрібних пісень.

Не вміючи приймати компліменти, відчувати смак, розмовляти один з одним і розуміти натяки. Якщо агресія – то тупа. Якщо сексуальність – то відверта. А істина ж завжди десь посередині. І не в інсті, а десь в книжках і безкінечних розмовах от під таким лютневим небом.

Зі святом, Валентини)