Кава – щоб зігрітись, горілка – щоб забути: як живеться луцькому безхатькові (фото)

У холодних гаражах уже третю зиму живе бездомний 63-річний лучанин на прізвисько Буліков. Живе без документів і грошей. Проте з величезною мрією повернутися у власну оселю. А будинок у цього чоловіка був, бо він – корінний лучанин.

До нас звернулися небайдужі жителі міста, які пройнялися долею цього безхатька, дуже добре знають його і бачать щодня. Вважають, що він несправедливо так живе і не заслуговує на таку долю. То хто ж він – луцький Буліков і чому опинився на вулиці?

Знайшов прихисток у супермаркеті

У районі Червоного Хреста Ігоря Шелкового знають усі. Невисокого зросту чоловік, з рудою бородою, характерно одягнений і завжди з трьома величезними собаками. Собаки щодня чекають від хазяїна бодай шматок хліба. Бо у них, крім нього, нікого немає. 

Ігор зі своїми собаками

Ігор привітний, часто з різким запахом алкоголю, подекуди шукає в смітниках харчі і картонні коробки, інколи він злий і дуже різкий. Бо також має право на емоції. Його життя інше, зрозуміле лише таким, як він сам.

Ігор залежить від людей. Хто він для них і міста? Ганьба, виразка на тілі чи болюча рана, яка не гоїться? Люди часто дивляться на безхатька скоса, кривляться від його запаху, намагаються швидше його обійти і засуджують. А є й такі, які йому співчувають, приносять їжу і теплий одяг.

Знайти Ігоря було нескладно. Він постійно в одному із супермаркетів неподалік власної оселі. Саме тут чоловік проводить чи не увесь день. Адже в магазині тепло, і його звідти ніхто не виганяє. Він саме читав свою улюблену газету, яку взяв на полиці магазину. Каже, що читає щодня і це єдина можливість знати, що відбувається в рідному місті і світі.

Ігор дуже любить місто. Він виріс у ньому. Має диплом зварювальника п’ятого розряду, працював за спеціальністю. З його слів, також був і далекобійником, був в Астрахані, Казахстані, Ташкенті, об’їздив усе Закарпаття. Був двічі одружений. Від двох шлюбів у нього є дві дочки і два сини. Троє дітей живуть у Луцьку, дочка – у Києві. Є внуки і правнуки. 

У сірому будинку мешкає дочка

Частина будинку, де мешкав Ігор, була на вулиці Механічній. У іншій частині живе його дочка Вікторія із сім’єю. Зі слів Ігоря, саме вона і вигнала його на вулицю. Зараз він часто приходить до своєї оселі і просто стоїть поряд, але заходити боїться. Бо стверджує, що, коли виганяли з будинку, його дуже побив зять. І якщо той тепер бачить Ігоря поряд, то нібито погрожує.

Проте чоловік не втрачає надії повернутися до власної оселі. Каже, знає, як це можна зробити. Загадково посміхається, але про плани вголос не розповідає. Каже, аби здоровим дочекатися тепла.

Живе без документів і не отримує пенсію

Щоб якось виживати, Ігор, як може, заробляє на життя.

«Руки, ноги і голова є, тому живу. Люди час від часу просять щось допомогти. Зараз, наприклад, сніг відгорнути. Корона ж в мене не впаде –  куди скажуть, туди йду. Гріюся в цьому магазині, усі мене тут знають і тому не виганяють. Знають, що я не вкраду, бо де живеш, то не крадеш», - розповідає чоловік.  

Працівники супермаркету просять його винести сміття, прибрати приміщення, винести чи поскладати порожні картонні коробки. За це пригостять кавою, дадуть хліба, інколи – на прожиття. А також годують собак Ігоря. А хто дає їжу собакам, каже чоловік, це те саме, що дають і йому. Адже собаки – це живі істоти, які так само хочуть їсти.

Ігор вважає, що є люди на білому світі, а є – людиська. У Луцьку, він переконаний, люди дуже добрі. Часто приносять поїсти.

«Підходить до мене якось незнайоме мені хлопченя: «Дядьку Ігоре, вас мати хоче бачити». Я пішов, вона живе тут недалеко. То жінка дала мені теплий одяг, зокрема курточку, яка мені дуже була потрібна. Бо я носив чорну шкіряну куртку, а вона дуже холодна для зими», –  ділиться спогадом безхатько.

Собаки – то невід’ємна частина життя Булікова. Муха з ним уже два роки. Правий Шкворінь і Лівий Шкворінь – трохи більше року. Разом з чоловіком вони охороняють і гараж, в якому живуть.

Правий Шкворінь чекає на господаря

У Ігоря хворі руки. Пальці не розгинаються. З його слів, також вибита ключиця правої руки. На операцію потрібні чималі кошти, яких у бомжа немає. Чоловік каже, що до такого стану його довели рідні люди.

З документів у Ігоря є лише військовий квиток і копія паспорта. Сам паспорт у нього вкрали. Кілька років назад він намагався поновити документи, але йому нібито завадила власна дочка. Тому чоловік і досі не отримує пенсію.

«Перші свої гроші я заробив у 15 років. Це була чималенька сума. У той час мати заробляла 60 рублів, батько – 120. І от я також заробив 120 рублів. Мати тоді дуже зраділа. Це була моя перша заробітна плата, як зварювальника після трьох місяців навчання», –  пригадує Ігор Георгійович.

Зі слів співрозмовника, він непогано заробляв усе життя. І нібито грошей не шкодував для своєї сім’ї. Хоча те, що був неідеальним батьком і частенько заглядав у чарчину, Ігор також визнає.

Проте іншої думки про чоловіка дочка Вікторія. З її слів, він  – лише біологічний батько, який дав їй життя і більше нічого.

«Його ніхто не виганяв з дому. Він підпалив свою частину будинку. Тепер в ній просто неможливо проживати. Я всім кажу, що то мій батько пішов. Він ховається від мене, бо боїться. Бо знає, що каже неправду. Раніше я носила йому їсти, тепер – ні»,  – розповідає Вікторія. Вона – підприємець, каже, що досягла усього сама, також їй допомагає мамина родина. А батько – то порожнє місце у її житті.

Як запевнили обоє, знайти спільну мову ніхто навіть не робив спроби. Вікторії не потрібен в домі батько, який пиячить. А батько не може пробачити дочці ось такого до себе ставлення. І, можливо, такий спосіб життя уже став йому зручним – ніяких обов’язків, клопотів. Лише він, вулиця і собаки. Інколи зароблений стаканчик кави, інколи сто грамів оковитої на морозі.

Ігор Шелковой

Люди, які знають цю сім’ю, нікого не виправдовують. Нібито обидві сторони винні. Те, що Ігор пив, то правда. Але, як стверджують, його все життя били у власній оселі. І впевнені, що ніякого підпалу не було. На їхню думку, чоловік таки заслуговує на власний дім і миску супу від дочки.

Але, як кажуть, щоб когось осудити, потрібно спочатку прожити його життя і лише тоді робити бодай якісь висновки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Луцьку запрацював центр нічного перебування для бездомних