Як Коляду на Волині святкували: на 12 страв не розраховували і Мороза кликали

Різдвяні свята хоча й мають свою обов’язкову атрибутику, однак традиції їх святкування можуть відрізнятися не лише у різних регіонах України, а й навіть від села до села. Наприклад, на сході Україні в кутю замість пшениці використовують рис. А на Волині у різних селах в різний час починають колядувати.

Із особливостями волинського Різдва «Конкурента» знайомила завідувач відділу етнографії та народних промислів Волинського краєзнавчого музею Людмила Мірошниченко-Гусак.

Зауважимо, що чимало традицій не строго відповідають саме церковним канонам, а формувалися та  змінювалися з часом. Тим не менше, вони є цінним надбанням української культури та свідченням цінностей того часу. Чимало символів стосувалися врожаю, як основи благополуччя. Велику роль для волинян відігравав інститут родини та зв’язок між поколіннями. А Різдво, як одне з найбільших свят, збирало гуртом усю родину. Вважалося, що на гостини приходили навіть ті, кого вже давно немає.  

До різдвяних свят починали готуватися заздалегідь. Ще під час жнив потрібно було подбати про Дідуха. Тобто відібрати сніп злакових культур, який згодом ставили на стіл. Це міг бути, або перший сніп, який лише зажинали, або останній обжинковий сніп. На Святвечір його урочисто вносили в хату та вітали усіх із колядою. Власне оцей сніп, який нині називають загально в Україні Дідухом, на Поліссі називали Колядою. Так само називали і сам Святвечір: перша Коляда, друга Коляда.

«Коляди прийшли, казали у нас», – пояснює Людмила Мірошниченко-Гусак.

Сніп складали із необмолочених колосків пшениці та жита. Часом його прикрашали, часом ні.

«Більшість вважають, що це символ достатку, бо злакові культури давали поживу, їжу, добробут, ситість. Дідух – дідівський дух – це уособлення душ померлих родичів, пошана культу предків, які на зимові свята були найближчі з людьми. Душі задобрювали, аби вони не заважали, а сприяли родині у добробуті та житті. По завершенню свят, після Водохреща, Дідух спалювали, перериваючи зв’язок. Або ж витереблювали зернята і використовували їх для першого засівання, аби врожай був добрий. А сіно віддавали худобі», – розповідає краєзнавець.

Дідух ставили у покуття разом із свічкою. Покуттям називали в хатах кут по діагоналі до печі.

 

Плели на свята і різдвяних павуків – це фігурки із соломи, які теж свого роду є домівкою для душ померлих. Їх вішали до сволока (головна балка під стелею у хаті). Після свят його теж виносили, як і все, що пов’язане із культом предків.   

У деяких районах області пісна кутя варилася з товченого ячменю, а присмачувалася олією. Наступного дня, вже на Різдво, ячмінну кутю могли присмачити шкварками. В інших кутя вже на вечері 6 січня була з медом. А голодна, чи писана – була ще перед Водохрещем. Кутю перед Василем готували не у всіх районах.

«Кутю варять три рази: перед Різдвом, Писна кутя, то остання перед Водохрещем, а то ще Багатий вечор перед Новим роком – Щедруха. Кутю варили з пшениці і ячменю. Товкли у ступі. Заправляли пшеничку молоком і медом, а ячмінну то нє. Як посно, то смачать олієм, а на Щедруху – шкварками. Хазяїн несе кутю на покуті. Кубло роблять із сіна на покуті. Частину сіна тримають усі свята на столі. На покуті ставлять снопик із жита. Але «дідух» не казали на нього. Це там, на Східній Україні так називають. Кличуть Мороза на кутю: «Морозе, Морозенку, приходь повечеряти». Це так на Першу кутю. На Першу коляду не колядують, а ходять колядувати на Різдво дітки. А як перша зірочка зійде, то треба, шоб сіли вечеряти – це на Першу кутю. Сім’я сідає. А на Щедруху йдуть щедрувати. Як не вспівають поколядувати на Різдво, то колядують майже всі свята, до Водохреща. Дорослі ходили колядувать з виставою, зі звіздою колядували малі. Дорослі ходять колядувати на церкву. З Козою ходять на Щедруху. Що там співають, кажуть, то вона робить. Посівати ходили тільки хлопчики і чоловіки, дівчаткам не можна. Писана Коляда – святять воду у церкві. Батько і мати ходять з хлібом і водою, світять будинки і хрести пишуть на дверях, вікнах водою. Оце зроблять цю процедуру і вечеряють зразу. Вода святиться не ввечері, а вдень. Воду на Водохреща святять коло колодязя. Тріщи, не тріщи, вже минули Водохрещі»

Записав О. Васянович, 16.0.2007 у с. Козлиничі Ковельського району. З 6-го тому «Етнографічний образ сучасної України», що підготовлений Національною академією наук України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського.

Головним інгредієнтом багатої куті була пшениця, яку товкли у ступі, а потім варили в печі. До неї додавали розведений у воді мед (медова сита), перетертий мак. Хтось замість маку коноплі тер. А далі – за достатком та змогою додавали горіхи. Жодних цукатів, родзинок чи кураги тоді у страву не клали. Це не характерні інгредієнти на ті часи. Ба більше, не у всіх сім’ях і дванадцять страв готували.

Коли господиня присмачувала кутю, діти імітували звуки домашньої худоби: бекали, як кози, мукали, як корови чи рохкали, як свині, або ж кудахкали, як кури. Вважалося, що така дія буде гарним знаком для господарства, треба чекати, що з’являться курчатка чи телятка.

Макітру із кутею ставили на покуті, куди стелили сіно, а на нього – портовину. Горіла за вечерею свічечка. З інших традиційних страв були пампушки, пиріжки з бобами, пісні вареники з пшоном, узвар, борщ із грибами. У деяких районах була на столі і риба.  

Коли їсти кутю – першою стравою чи в кінці вечері – теж залежало від місцевих традицій. Але завжди передувала трапезі молитва «Отче наш», яку традиційно читає найстарший.

Сваритися, кричати чи злитися у цей день заборонено. За столом та в хаті повинна панувати атмосфера любові та спокою.

Після вечері макітру з кутею залишали на столі, або ж ставили на діжку, де зберігалося борошно. Вважалося, що за кутею прийдуть душі померлих. Хтось мав традицію, аби кожен залишив в макітрі ложки. І чия за ніч перевернеться, то чекати на біду.

У деяких селах трішки куті давали і домашній худобі, в інших – під час частування кутею кликали мороза: «Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти. Як не йдеш сьогодні, то ніколи не йди». Вважалося, що нехай ліпше заморозки вдарять у січні, аніж будуть навесні, коли треба вже до посівної готуватися.

Рештки куті ніколи не викидали, а давали домашній худобі чи птиці. Водою, на якій готували, часто підливали дерева, аби родили. А сіно давали теж худобі, або ж підстеляли для худоби.   

Уже на Різдво, 7 січня, українці йшли до церкви, а після служби сідали за святковий стіл. Після цього починалося колядування. Однак навіть у цьому традиції різняться, адже можна зустріти на Волині села, де колядувати починали вже у Святвечір.

«Там само різними є традиції щодо того, хто має колядувати. Вважалося, що колядувати ходять хлопці, а щедрувати дівчата. Хоча зафіксовано дослідниками, що і колядують дівчата, і щедрують хлопці. Все залежить від того, як у кого поведеться, чи дотримуються традицій», – зазначає Людмила Мірошниченко-Гусак.

Колядники ходили із зіркою, розповідали історію народження Ісуса Христа. Часто зірку називали «звізда», робили її із обруча сита, по центру приклеювали іконку, ставили свічку. Така звізда могла обертатися. Колядники просили у господарів дозволу заколядувати. Тільки коли була згода, то тоді колядували.

«Як вдячність колядникам давали харчі, гарбузове насіння, ліщинові горіхи, яблука, могли печиво чи пиріжки, чи ковбасу. А колядники це ділили між собою», – розповідає краєзнавець.

Після Різдва селами ходили із вертепом – одно чи двоповерховим будиночком, де була зображена сцена народження Ісуса Христа. Часом фігурки були рухомі, або ж вертеп показували у вигляді театру тіней. Не рідко траплялося, що вертеп був театралізований.

На Щедрий вечір, який ще називали Щедруха, ходили перебиранці. Вони водили «козу», яка виступала символом родючості, добробуту. Хтось із перебиранців переодягався в цю козу. Із нею був персонаж «Дід». Коза помирала, її лікували і таке відродження кози вважалося початком нового врожаю, добробуту. Часом замість кози використовували образ коня або ведмедя.

Загалом вечори різдвяного періоду, коли було заборонено працювати, робити щось по господарству, називали «свічки». Це був час для бесід, спілкування, відвідування родичів. А називалися так тому, що в хаті запалювали свічку і неспішно розмовляли.

«Мороза на кутю гукали. Як були ми малі, то збиралися усі, нас було семеро дітей. Вносить тато сіна гарненького такого вечором. Ставимо туда кутю, ложимо пиріжки. Як сідаємо усі, тато бере кутю на ложку і до стелі кидає і кличе: «Ходи, діду Морозе, до нас вечеряти. Якщо не хочеш, то не йди на яровину, на озимину». На всі три куті просили. Варили кутю ячмінну. Вона має бути пісна: заправляли маком, мак вертіли з сахаром, мед добавляли. Перша кутя – Рождественська, друга – Святого Василя, третя – Хрещенська. Вже у миску як накидають, то ми всі діти гладимо кутю, шоб була корова гладкая. Як мають їсти, то всі зажмурать очі і кажуть: «Морозе, Морозе, ходи до куті». На кутю як сідають, то хутчій усі: «Кво, кво», - це шоб квочка сіла. Кутю ставлять на покуті. Приносять жито, снопка жита і сіна оберемочок. Тепер же ми зерно ставляєм чи в мисочці, чи в стакані, чи в чому. Те сіно забираємо, шоб квочку садовити на нього, бо вже висидить. Теперека молодиє видумують дванадцять страв на кутю, а в нас такого не було, бо не було з чого»

Записав О. Васянович 11.06.2007 у селі Піща Шацького району. З 6-го тому «Етнографічний образ сучасної України», що підготовлений Національною академією наук України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського.

Дізнатися більше про традиційне волинське Різдво можна на виставці у Волинському краєзнавчому музеї, що на вулиці Шопена. На ній демонструються головні атрибути зимових свят: дідухи, зірки, павуки, шопки, маски ряджених.