Видання Mooviegram підбило підсумки 2018 році в українському кінематографі. Автори обрали п’ять найліпших на їхню думку стрічок українського виробництва.

Вулкан

українська прем'єра: 17 липня

режисер: Роман Бондарчук

жанр: драмеді

у головних ролях: Віктор Жданов, Сергій Степанський, Христина Дейлик
 

Якщо ви не встигли переглянути на Одеському кінофестивалі нову роботу Романа Бондарчука, автора «Українських шерифів» і «Dixie Land», не засмучуйтесь – є чимала ймовірність, що цей фільм очолить ваш особистий топ українського кіно наступного року, коли дістанеться широкого прокату. Перший ігровий повний метр Бондарчука затверджує його в званні співця Херсонської області – саме там відбуваються події і «Вулкану», і згаданих документальних стрічок. Можна навіть припустити, що «Вулкан» починається у тій самій точці, де закінчуються рефлексіями про війну «Українські шерифи».

На Херсонщину прибуває місія ОБСЄ, що зникає в нікуди, лишаючи по собі перекладача Лукаса (Сергій Степанський). котрий в’язне у місцевих реаліях, який існують ніби поза контекстом країни. «Вулкан» гіпнотизує звуком і досконалим зображенням, а його історія, що спочатку нагадує фільми Сергія Лозниці, виявляється значно м’якшою, вкрай вдумливою і навіть медитативною. Бондарчук вправно користується досвідом документаліста: більшість його героїв – непрофесійні актори, реальні мешканці області у своєму неповторному і трохи божевільному колориті.

Коли будете дивитися, нагадуйте собі, що і цей величезний кавун на постаменті, і ця актова зала, і чоловік, що влаштовує ціле смертельне шоу з дрилем – все це справжнє. Від цього «Вулкан» набуває доданої вартості і з майстерної вигадки перетворюється на такий собі художній репортаж про те, що кожен з нас насправді знає вкрай мало про справжнє життя глибинки регіонів України – і Херсонського, і будь-якого іншого.

Автор: Лук’ян Галкін

Дике поле

українська прем'єра: 8 листопада

режисер: Ярослав Лодигін

жанр: істерн

у головних ролях: Олег Москаленко, Володимир Ямненко, Олексій Горбунов
 

Українському кіно відчутно не вистачало жанровості та ідейної наповненості. З цим, звісно, можна сперечатися, але вкрай рідко продюсери знаходять ідеї в художній літературі та доводять їх до логічного фіналу – кінопрокату. Адаптація «Ворошиловграду» вже на рівні задуму могла подарувати нам фільм року. По суті так і сталося, хоча кінопрокат йшов недовгих два тижні. Чому «Дике поле» – все ж таки серед головних фільмів року? З усіх представлених стрічок він видається найбільш сонячним, найбільш кумедним і найбільш прозорим у своєму меседжі «Захищай своє».

Строкаті персонажі потрапляють у кумедні ситуації та виплутуються з них з таким самим захопленням, як глядач може дивитися це кіно. Так, у фільмі існує якась скетчевість подій, адже кіно монтувалося мало не за місяць до прокату і, за словами режисера Ярослава Лодигіна, монтувалося би ще, якби не дедлайни. Та з такої скетчевості починав і Вуді Аллен перед тим, як перейти до по-хорошому сентиментального кіно. А хорошої сентиментальності «Дикому полю» точно не бракує. Це вже не цнотливе кіно, яким планово годують з року в рік дистриб’ютори.

Лодигін не побоявся використати смачну лайку, характерну для першоджерела Сергія Жадана, а також дібрав саундтрек так, що після перегляду можна заслухатися. Врешті-решт, «Дике поле» – це просто сміливе кіно, яке знайшло свого глядача. Персонажі стрічки Лодигіна беруть арматуру в руки і пробивають собі шлях до гідного життя, а не просто до комфортного. Ця разюче зміна від поетичного кіно до соціально-активного може лише порадувати тих, кому таких стрічок бракувало.

Автор: Юрій Самусенко

Коли падають дерева

прем'єра: 20 лютого

режисер: Марися Нікітюк

жанр: драма

у головних ролях: Соня Халаїмова, Максим Самчик, Настя Пустовіт

 

Сучасне українське кіно знаходиться в процесі свого становлення, тож і пошук молодими українськими режисерами власного авторського голосу триває. Часто цей пошук супроводжується неминучим поверненням до минулого – як досить далекого, так і такого, яке ще не встигло забронзовіти та піддатися процесу міфологізації. Втім, тренд на ностальгію зараз практично повсюдний, і Україна в цьому плані не залишилася поза цієї тенденції. Фільм «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк – проект мультижанровий, який одночасно намагається бути і соціальною драмою, у якій осмислюються травми лихоліття 90-х, і еротико-кримінальною драму в дусі все тих же 90-х, і таким собі прикладом кінематографічного магічного реалізму (чи не вперше в українському кіно). Від такого поєднання голова може піти обертом, але, як не дивно, картина не розпорошується на незв’язані між собою ідеї та смисли.

Все-таки на першому плані цієї стрічки історія кохання Лариси і Шрама, знята з незвичним еротизмом та без очікуваної банальності. Тут слід зазначити, що взагалі весь пострадянський кінематограф до чуттєвої тілесності звертався наївно і без особливих вишукувань, і навіть дотепер оголене тіло на екрані сприймається як щось зухвале та провокативне. У картині Марисі Нікітюк секс і чуттєвість є настільки ж невід’ємною частиною людського ландшафту, як і, припустимо, суржик, бо це ландшафт свідомості героїв картини. При цьому фільм існує в декількох площинах реальності, які начебто свідомо не стикуються між собою, але це протиставлення снів, дивних похмурих і поетичних візій грубій буденності села дає можливість побачити героїв під кількома кутами зору та зробити їх ближчими глядачеві та опуклішими.

Автор: Артур Сумароков

Брама

українська прем'єра: 26 липня

режисер: Володимир Тихий

жанр: фантастична драма

у головних ролях: Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Ярослав Федорчук
 

Переносити успішну театральну постановку на екран не менш небезпечно, аніж екранізувати популярну книгу. Тож чимала кількість негативних відгуків від поціновувачів вистави «Сталкери» Стаса Жиркова була вельми передбачуваною – і від того ще дошкульнішою, адже, захопившись порівняннями, легко не розгледіти у «Брамі» гідний приклад рідкісного для українського кіно жанру дистопії. Холодна атмосфера соціального занепаду внаслідок техногенної катастрофи створена видатними акторськими роботами та мінімальними пейзажами, знайомими комусь по подорожі у Прип’ять, комусь – по фільму Чеда Ґрасії «Російський дятел», комусь – по відеогрі «Сталкер».

Спецефекти, затавровані недолугими, насправді підкреслюють атмосферу абсурду та умовність запропонованої реальності, де містика виростає напряму з міських легенд, які отримують потужне втілення у фінальному епізоді з таємною лінією метро. Так, це не робить спецефекти вдалішими, але пригадайте значно дорожчий «Твін Пікс: Повернення» – тамтешні містичні прояви якісно не дуже відмінні від «Брами», але чомусь ніхто не відмовляє Девіду Лінчу у праві робити це частиною стилю, еге ж? Звісно, і недоліки, і чесноти фільму втратили б сенс без демонічної Прісі, вражаюче втіленої Ірмою Вітовською-Ванцою, що змогла, не пориваючи з театральним походженням образу, все ж знайти його оригінальну репрезентацію для великого екрана. Найбільше на користь «Брами» говорить те, що лояльному глядачеві після перегляду одразу хочеться подивитися її знов – а це, погодьтесь, рідкісне явище в національному кіно та за його межами.

Автор: Лук’ян Галкін

2020. Безлюдна країна

українська прем'єра: 29 травня

режисер: Корній Грицюк

жанр: мок'юментарі

 

Український кінематограф в плані перших жанрових кроків все ще продовжує встигати за світовими тенденціями, втім, не завжди дотримуючись їх надто буквально. Зрештою, що може бути гірше копіювання, без урахування власної культурної ідентичності. Дебютний фільм режисера Корнія Грицюка «2020: Безлюдна країна» є першим в українському кінематографі мокьюментарі, причому фільм знятий без будь-якої підтримки Держкіно, Українського Культурного Фонду та інших державних органів. Власне, тому режисер більш вільний у своєму коментарі до поточної реальності, у фільмі пропущеної через гіпотетичне припущення «що буде, якщо». Тим більше, час подій не є таким вже віддаленим; 2020 рік не за горами, залишилося хіба що його дочекатися і пережити.

Примітно, що більшість фільмів в жанрі псевдодокументалістики належать до горору, зважаючи на очевидну утилітарність фільмів жахів взагалі. «2020: Безлюдна країна» уникає цієї властивості мокьюментарі, оскільки важко визначити, до якого жанру належить фільм Грицюка. Соціальна драма? Цілком, адже стрічка досліджує причини тотальної втечі людей за кращим життям, іноді в нікуди, але головне, щоб не бути тут. Політичний памфлет? Теж вірно, адже картина дає під новим кутом зору придивитися до всього, що відбувається в нашій країні, яка знаходиться в умовах воєнного конфлікту та внутрішнього протистояння соціальними групами.

Психологічний трилер? Почасти, але теж правда. Фільм Корнія Грицюка відмінно тисне на глядача відчуттям тотальної безнадії і втрати. Втрати себе, своєї ідентичності, держави врешті-решт, адже що може бути гірше за безлюдну пустелю, де ніхто не почує твій крик відчаю.

Автор: Артур Сумароков