Поділитись:

Про поліцію, медіа та єнотів: враження журналістки з Луцька від США (інтерв’ю)

Четвер, 15 листопада 2018, 20:00

Луцька журналістка Мая Голуб у складі української делегації  в рамках програми Open World Leadership Program відвідала США. А саме міста Вашингтон, Канзас Сіті, Індепенденс, Топіка. Поїздка була робочою – побачити досвід роботи місцевих медіа, навчання майбутніх журналістів, їх співпрацю з поліцейськими. Однак, вдалося побачити й побутові особливості країни, з чим і ділиться з читачами «Конкуренту».

Як ти потрапила до США?

– У США я потрапила по програмі Open World Leadership Program. Це програма для молодих лідерів, журналістів, які є активними у громадському житті. Аби потрапити потрібно, щоб хтось номінував учасника. Тобто я сама на цю програму не подавалася, мені запропонували поїхати від Реанімаційного пакету реформ. Пропозицію я отримала влітку і дуже зраділа. Звісно, погодилася. Надалі заповнила кілька анкет, мотиваційних листів, де вказувала власні очікування, сподівання. Тож після номінації ще тривав відбір учасників.

Цікаво, що на Новий рік я зазвичай записую список міст чи країн, куди хочу потрапити. І першим пунктом були США, але тоді це здавалося недосяжним і нереальним. Адже я регіональна журналістка. Але якщо дуже хотіти – все реально.

Тож які були у тебе очікування, окрім того, щоб побачити Сполучені Штати?

– Мені подобається писати про досвід інших країн. Чимало публікувала  матеріалів про реформи, євроінтеграцію. Тож було цікаво на власні очі побачити, як побудоване життя у США. В листі я писала, що мене цікавить специфіка роботи журналістів у США, співпраця ЗМІ та поліції. Власне, у мене в часи Майдану був конфлікти з міліцією, мене не допускали до приміщення Волинської облдержадміністрації, доводилося писати заяву про порушення прав. З новою поліцією комунікація хороша. Але було цікаво, як працює поліція у США. Окрім цього мені хотілося потрапити в редакцію «Голосу Америки», познайомитися з Мирославою Гонгадзе, але, на жаль, коли я прилетіла, її на місці не було. Однак екскурсія в редакції була.

Чому саме «Голос Америки»? Адже це видання федеральне, воно транслює політику країни..

– «Голос Америки» показує, яким є життя в Америці і життя в Україні. Можна сказати, певне поєднання. Журналісти в редакції розповідали, що хоч їх і фінансує уряд, втім є незалежними від нього. Ніхто не диктує умови про те, що повинні писати, що не повинні, самі обирають теми. Програма "Час тайм" «Голосу Америки», яка виходить на «5 каналі», не диктована каналом, його правками.

Журналісти розповідали, що коли українські політики приходять до них в студію, то, буває, зовсім по-іншому поводяться, аніж в Україні, намагаються відповісти на всі запитання. Мені сподобалося, що журналісти, які запрошують політика на програму, зазначають лише тему розмови і про що хотіли би поговорити, а не надсилають перелік питань.Нічого не узгоджують. Політик має бути готовий до критичних питань. Тут існують редакційні правила: журналісти не мають права брати хабарі в політиків, писати джинсу, завжди мають подавати обидві сторони конфлікту. Це загальні правила, але, на жаль, не всі журналісти в Україні цього дотримуються. А на «Голосі Америки» виступають за дотримання цих стандартів, оскільки через маленьку помилку можуть втратити роботу. Тож кілька разів подумають перш ніж щось зробити.

До слова, журналісти цього видання не можуть писати у себе на сторінках в соцмережах про підтримку якогось політика. Бо журналіст повинен бути незалежним і незаангажованим, бо якщо він напише, що він когось підтримає, то це все вже не правильно.

Де саме ти була у США?

– Два дні ми провели у Вашингтоні, а далі вирушили у штат Міссурі, в місто Канзас Сіті. Хочу зауважити, що законодавство в кожному зі штатів може різнитися, тож я говоритиму лише про той, де була. У Канзас Сіті я проживала у великому будинку місцевої родини, де окрім господарів жили чотири коти. Загалом люди дуже привітні. В Канзас Сіті ми відвідували місцеві університети, радіо, музеї.

Розкажи детальніше про університети. Чим освіта в США здивувала?

– Ми відвідали факультет журналістики у Канзас сіті. Студенти там мають абсолютно все для розвитку. Наприклад, у них є власна телестудія, необхідне освітлення, якісні комп’ютери.

 

Студенти можуть опановувати навики монтажу, самостійно знімають, випускають газету. Мені сподобалося, як один з викладачів сказав: ліпше, аби студенти робили помилки в університеті, аніж на роботі. Відчувається свобода в студентів, вони можуть просто сидіти на килимі, читати книги, користуватися технікою. Надзвичайно вразили сучасні бібліотеки. Сподобалися й місцеві спортзали.

В Україні є дискусія: чи потрібна журналісту профільна освіта. Чи питала ти думку американців?

– Там журналістська освіта не потрібна, аби працювати за цим фахом. Вони можуть отримати зовсім іншу освіту, як і в Україні. Адже є чимало хороших журналістів, що не навчалися на медійника. Все залежить від того, що вміє людина робити.

Звісно, з вулиці людей, які не мали практики і нічого не вміють у цій сфері, журналістом працювати не візьмуть. Наприклад, у мене є журналістська освіта, але чимало дала саме практика у агентстві журналістських розслідувань на порталі «Четверта влада», на Громадському радіо, сайті Corrupt.ua.

Також у США ми побували в місцевому коледжі, де можна вибрати собі журналістику та фотомистецтво, як додаткові курси. Їх вчать вирізняти фейки, медіаграмотності, етики. На мою думку, це дуже добре, бо не у всіх є гарні знання про медіа, як спілкуватися з журналістами, відрізнити правдиві від брехливих новин.

 

Чи порівнювали ви з колегами українські та американські реалії?

 

– Ми говорили про такий метод подачі інформації, як story-telling. Це популярний спосіб і в Україні, і в США, але вчитися розкриттю історії потрібно, це цікаво читачу. У нас спільні проблеми: це «фейсбук-news», тобто коли новина робиться на основі допису у «Фейсбук» без перевірок. На такі новини скаржилися в тому числі американські поліцейські.

Як американські колеги борються з цим явищем?

– Ситуація така, що частина використовує їх. Але ті редакції, які я відвідувала, не практикують цього. Вони намагаються уточнити інформацію, взяти коментар. У коледжі, до слова, теж вчать журналістів, що при отримання якоїсь інформації у формі прес-релізу чи допису у соцмережах, журналіст повинен сконтактувати з авторами. Адже ситуації бувають різні: акаунт людини могли би зламати, та й цікавіше прочитати коментар людини, аніж суху інформацію з «Фейсбуку».

Однією з локацій, де ви були – це був поліцейський відділок. Що там незвичайного було?

– Мене вразили лавочки, до яких були прикріплені кайданки, розділені склом кімнати для переговорів.

З поліцейськими ми говорили про співпрацю з журналістами. У них теж бувають непорозуміння. Траплялося, що журналіст записував велике інтерв’ю з керівником, але подав коротку інформацію, ще гірше, якщо вона вирвана з контексту. У такому випадку поліцейські у себе на «Фейсбук» розміщують повну версію інтерв’ю. Справа в тім, що вони віднедавна ведуть паралельний запис розмов із журналістами, аби в разі чого можна було опублікувати спростування, чи докази, як усе було. Вважаю, що це хороший метод і для наших українських політиків, які бояться, що їх слова можуть перекрутити. 

До слова, поліцейські зазначали, що у них немає проблем з хабарництвом. Трапляється, що ловлять на водінні у нетверезому стані чи домашньому насиллі. Житлом їх не забезпечують, а ось пенсійне забезпечення хороше. Якщо поліцейський працював 30 років, то отримує 85 % від останньої зарплати, якщо 36 – то 90%.

Знаю, що траплялося кілька комічних ситуацій. Поділишся?

– Ситуацій було чимало. Наприклад, коли у Вашингтоні ми приїхали в музей, то залишили речі в автобусі. Сказали, що перейматися за збереження речей не варто, оскільки за ними наглядатиме водій. Однак коли ми вийшли вже з екскурсії, то побачили водія навколішках біля колеса. Він каже, що біля колеса сидить єнот і через це ми не можемо рушити. Думали, що жартує, але з колесом справді був єнот. Виявилося пізніше, що він ще й поцупив в однією дівчини шоколадку. Зрештою, тваринка побігла до смітника. Це була дивна зустріч, бо ми звикли до собак чи котів на вулиці.

Інша кумедна ситуація були при польоті з Канзас Сіті. У мене в ручній поклажі були цукерки. Працівник аеропорту в рукавичках дістає ті всі цукерки, розвертає і перевіряє, чи це справді вони. Думаю, що така перевірка – це гарна практика, аби нічого зайвого ніхто не проніс в літак.

Кілька разів у Казнас-Сіті я заблукала під час пробіжок. Перший раз дорогу знайшла швидко. А вдруге забігла далеко, адже краєвиди гарні, будинки, вони без парканів, листя у снігу. І зрозуміла, що не знаю, як повернутися, тож скористалася програмою на телефоні для визначення локації.

Кожна країна залишає після себе якусь домінантну емоцію. Що залишили у тобі штати?

– Мабуть, якесь таке відчуття свободи. Воно там особливо відчувається. Зрозуміла, що хотіла би працювати в сфері факт-чекінгу. У США є програма American Publiс Square, де обговорюють суспільно-важливі питання, і слова експертів аналізують факт-чекери. Тож якщо хтось захоче зманіпулювати чи скаже неправду, можливо, навіть не навмисне, журналіст це перевірить і оприлюднить результат. І третє враження – це кількість людей, що дбають про здоров’я, гарно харчуються та відвідують спортзал.

 

Надрукувати
мітки:
коментарів
23 березня 2024
20 березня 2024
17 березня 2024
08 березня 2024
07 березня 2024
03 березня 2024
29 лютого 2024
24 лютого 2024
22 лютого 2024
16 лютого 2024