"Жодної голої дівчини я туди не розмістив", – Дмитро Комаров про роботу у "Playboy" (фото)

До гримерної у РЦ "Промінь" Дмитро Комаров прийшов опісля журналістів, які вже вирішили, де сидітиме ведучий однієї із найулюбленіших телепрограм українців. До старту першої творчої зустрічі з лучанами лишалося обмаль часу, тому натхнений Дмитро його не гаяв і одразу почав спілкуватися з присутніми.

По-секрету розповів, що вперше виступатиме з підвищеною температурою, адже після виступу в Івано-Франківську прихворів. Однак ніхто не міг дозволити Дмитру почувати себе погано, і чай із лимоном незадовго з'явився у його руках.

Під час спілкування із колегами по цеху ведучий "Світ навиворіт" показав свій талісман – прапор України, який він завжди бере зі собою у мандрівки. Також вдалося дізнатися, що Дмитро колись проїжджав Луцьк, однак сьогодні він тут заплановано. Деталі розмови ви, певно, читатимете в інших ЗМІ, але "Конкурент" пропонує дещо ексклюзивне.

– Програма "Світ навиворіт" була створена ще до старту "Орла і Решки". Однак нині вдало функціонує кожна з програм. Чи вважаєте "Орлів" конкурентом?

– Ні, я доросла людина і завжди за те, щоб на ринку було якомога більше успішних продуктів. І щоб у Вищій Лізі грали не лише "Динамо-Київ", або не тільки "Шахтар", а щоб було більше успішних команд. І якраз конкуренція – це поштовх до прогресу. Якщо ми будемо одні на ринку, то можна розслаблятися. А якщо буде 3-4 програми, то ти повинен будеш весь час тримати марку і думати про те, що потрібно від серії до серії розвиватися. Дуже класно, що вони є.

І "Орли" від нас відрізняються дуже. Ми різні. Наша спільність у тому, що ми подорожуємо. У них визначений формат, а в нас зовсім інший. В нас абсолютно не перетинаються ні теми, ні спосіб подачі, ні сюжети. В нас спільне – це країни, подорожі.

Добре, що на ринку є ще продукти про подорожі. Я вважаю, що надалі їх буде з'являтися дедалі більше. Це ж тема благодатна. І мене тішить, що в українських каналів збільшується цікавість саме до подорожей. Адже потрібно виховувати аудиторію. Якщо ж постійно показувати тільки якісь примітивні шоу, не буду уточнювати далі, адже я когось ображу із колег, то аудиторія звикає і далі все. Чи якісь серіали, знаєте, примітивні.

Я б не назвав свій проект документальним, ні в якому разі. Я б його назвав документально-пізнавально-розважальним. Ось такі штуки повинні з'являтися ще. І чим більше їх буде, тим краще. Адже ми вмикаємо зараз новини, у нас надто багато проблем в країні, тому надто багато негативу на ТБ, і хочеться інколи повністю кудись віртуально переноситися. От подивишся новини – і жити вже не хочеться, а хочеться, щоб після новин щось пішло таке, яке поверне до життя.

– Ви працювали у багатьох відомих ЗМІ ("Теленеделя", "Комсомольська Правда – Україна", "Известия"). А розкажіть, як воно – працювати у "Playboy"?

– Жодної голої дівчини я туди не розмістив (сміється, – К.). Я мріяв подорожувати, але мріяти недостатньо, треба щось робити у будь-якій справі. Тому мені хотілося такого життя, як у моїх кумирів на той час із "Discovery", людей, які подорожують. Мені здавалося це неможливим фізично. Це той окремий закритий світ – телеведучий програми про подорожі. Але все одно я хотів подорожувати, тому брав свої гроші, свої заощадження і їхав у Індію на три місяці з рюкзаком, жив у готелях за 5 доларів, знімав, фотографував, робив репортажі, привозив сюди. І тут далі потрібно було заробляти. Адже поїздки, навіть найдешевші, вони не такі вже й дешеві виходять, особливо у моєму режимі, коли багато переміщаюся. Відповідно, тут потрібно було продавати це. І я просто звертався у статусові журнали, у яких нормальні бюджети, і достатньо дорого я все продавав. Дешево не віддавав ніколи. Я продавав фоторепортажі зі своїм авторським текстом.

"Playboy" дуже сподобалося, вони купували у мене. У кожному номері виходив великий репортаж, на 8-10 полос із фотками. І також в інших чоловічих журналах. Це був, власне, мій тоді такий travel-проект. Так я існував. Тобто їхав, знімав, тоді приїжджав, писав, отримував гонорари. Не завжди "відбивав" це. Як правило, я в мінусі залишався. Але все одно якийсь баланс тримав, адже мені потрібно було їхати далі, а для цього потрібні були гроші.

– Мені відомо, що вас дуже приваблює Еверест. В одному з інтерв'ю ви назвали це найпрекраснішим місцем. А що для вас є найбридкішим?

– Погані люди. Найгірше, це коли люди зраджують, коли вони підлі, коли обманюють. От такі риси людей, з якими зіштовхуєшся, це найжахливіше, що тільки може бути. А що стосується природних якихось місць, явищ і решти, то для мене все прекрасне.

– Ви, певно, позитив і красу навіть у черв'яках знаходите?

– Багато хто запитує про їжу: "Як ви їсте всю цю бридоту?" Але це найпростіше у моїй роботі. Адже якщо люди їдять смажених черв'яків, то я їх також можу їсти. У цьому немає нічого страшного. Дивлюся, якщо тамтешні так роблять, отже, я теж так можу зробити. Це просто наші стереотипи. Я от ікру червону беру в поїздки завжди. А вона для них завжди найбільше жахіття і бридота. Вони не можуть їсти червону ікру. Що індуси плювалися, що в Латинській Америці плювалися і в Африці не могли її їсти. Певно, тому, чому і ми черв'яків не можемо їсти.

– Де для вас були найбільш неприйнятні чи дивні закони?

– До прикладу, на Кубі лобстери заборонені для місцевого населення, хоча вони там водяться. Виловлювати їх може тільки місцева державна компанія і продавати туристам. А якщо кубинці ловлять лобстерів, то це вважається браконьєрством. От це, певно, таке, що розділяє туристичне життя і звичайне.

– Що варто скуштувати кожному українцю?

– Та у нас шикарна кухня. Ми їмо те, що варто кожній людині у світі скуштувати. От я зараз йшов сюди і замовив собі борщ. Вже третій день підряд замовляю борщ, адже вдома немає часу його приготувати, а от в поїздці, де ми зупиняємося, то прекрасно його готують.

А з екзотики ТОП №1 – це фрукт дуріан. Колючий, пахне каналізацією і дуже солодкий, смачний. Це найбільш незвичне із того, що є. І, на жаль, практично недоступне, тільки, можливо, дуже багатим людям, адже він вартує, напевно, 100 баксів, якщо його доправляти сюди. І його доправляють в одиничних екземплярах.

– Дайте кілька порад, як досягнути успіху регіональному журналістові?

– Та просто якісно працювати і не соромитися стукати у двері видань, які ви вважаєте для себе мрією. Адже, я вам скажу чесно, сьогодні на ринку журналістів дуже велика проблема з кадрами. Особисто у мене в проекті також найбільша проблема, і у всіх моїх колег, – це знайти толкового редактора, режисера, сценариста. Змінився дуже час. В часи моєї молодості... (сміється, – К.). Дивно звучить, так? Загалом, коли я починав працювати, то ще бурхливо не був розвинутий інтернет. І ми звикли працювати в полі. Ми звикли, що якщо щось відбулося, то ми піднімаємося і мчимося на місце пригоди з диктофоном, все розпитуємо, записуємо у блокнотик, формулюємо. Ми все писали з голови, а не з інтернету.

А зараз я дізнаюся навіть від своїх колег, які в тих же виданнях працюють: "Та в нас машини навіть редакційної немає. Щось відбувається, ми відкриваємо інтернет і пишемо статтю". Це вже трохи не та журналістика. От приїхати, особисто зустрітися і поговорити – це журналістика. А писати по-інтернету – це дурниця.

Я вважаю, зараз всі двері відчинені. Ви кажете "регіональний журналіст". А чим відрізняється регіональний журналіст від нерегіонального? Запитання у тому, що вам треба один раз зробити роботу для видання, в якому ви хочете працювати, і все – вас туди позвуть. Напевно. Мені так здається. Адже зараз просто жах на ринку. Я вам скажу чесно. Жахлива ситуація. У журналістику йдуть і ті люди, які мають профільну освіту, які не вміють писати. І дай Боже, щоб якомога більше молодих журналістів із різних міст влаштовувалися у якісь великі видання. Аби молода кров з'являлася. Це дуже потрібно зараз.

Тому порада одна – писати і писати. Це означає писати якісь замітки чи статті і писати листи в різні видання, і все буде добре.

– Мені відомо про те, що ви раніше працювали як професійний фотограф…

– Так, із 12 років я знімаю. Це моє головне хобі. Я працював професійним фотографом. Бачите, інтернет не лишає слідів, певно, до 2005-2007 років. Зараз чхнути не можна, щоб не лишився слід в інтернеті. Все залишається, все можна знайти. От а про мене вже практично нічого не знайдеш. А я з 2000 року до 2006 працював професійним фоторепортером. І не можу сказати, на яких заходах я не був. Я знімав абсолютно все найзначиміше, що відбувалося. Я не можу сказати, кого з людей я не бачив з відстані витягнутої руки, як вас. Фотографував абсолютно усіх президентів, прем'єр-міністрів, акторів, музикантів. (Розмовляючи, почав діставати із кишені телефон, – К.). Спочатку це був просто азарт, як молодому хлопцю, адже знаєте, коли вам… я в 17 працювати почав… О, вже пора виходити на сцену…

Не маючи права позбавляти лучан мегацікавої зустрічі із чоловіком, який є володарем статуетки "Телетріумф" як кращий ведучий розважальної програми, я кивнула на знак закінчення розмови. І вже за кілька хвилин переповнений концерт-холл "Променя" бурхливими оплесками зустрічав фотографа, журналіста і улюбленого телеведучого програми "Світ навиворіт".

ЧИТАТИ ТАКОЖ: ЯПОНСЬКА МАФІЯ, АВІАКАТАСТРОФА В НЕПАЛІ І ГАМАНЦІ З КОНОПЛІ: "СВІТ НАВИВОРІТ" У ЛУЦЬКУ