Уже четвертий рік рятує захисників на фронті: історія волинського лікаря Володимира Ситника

Середа, 18 листопада 2026, 15:35

Лікар-анестезіолог із Любешова Володимир Ситник уже четвертий рік рятує українських військових у найгарячіших точках фронту, працюючи у складі 66-го військово-медичного госпіталю.

Про історію медика розповіло видання «Нове життя».

До великої війни Володимир Васильович мав стабільне життя та улюблену справу – із 2008 року працював анестезіологом у Любешівській багатопрофільній лікарні. Проте вже 25 лютого 2022 року він добровільно прийшов до ТЦК. Рішення було свідомим, адже лікар уже мав бойовий досвід: у 2015-2016 роках він рятував поранених у зоні АТО в лавах виїзного 66-го військово-медичного госпіталю.

Спершу чоловікові пропонували службу у волинській бригаді, однак чергування на блокпостах не приваблювало фахівця, який прагнув приносити користь за професією. Тож він самостійно поїхав до Луцького госпіталю, а вже на початку червня 2022 року разом зі своїм «рідним» 66-м шпиталем вирушив безпосередньо в зону бойових дій.

Тривалий час шпиталь базувався у Покровську – всього за кілька кілометрів від лінії зіткнення. Особливо виснажливими виявилися перші місяці: в окремі дні через руки медиків проходило до двохсот поранених на добу. Операційні працювали без зупинки, а бійці чекали допомоги навіть у коридорах.

«Ми дуже інтенсивно працювали. Періодами це був великий потік пацієнтів із травмами різного ступеня тяжкості. Спочатку роботу розподіляли, чергуючись у трьох напрямках: добу працював в операційній, добу – у протишоковому відділенні, добу – на евакуації», – розповідає Володимир Ситник.

Спати доводилося уривками в першій половині дня, адже пообіді й уночі потік поранених стрімко зростав. Сім місяців поспіль лікар працював без повноцінних вихідних та відпусток. Порівнюючи нинішню війну з періодом АТО, він констатує колосальну різницю в масштабах:

«Картина зовсім інша. Не для слабкодухих», – коротко зазначає медик.

За роки на передовій лікарі адаптувалися до вибухів, тривог і екстрених переїздів – нерідко шпиталь встигав згорнутися за лічені години до прильоту ворожих КАБів. Однак, за словами капітана медичної служби, призвичаїтися до загибелі молодих хлопців неможливо.

«Не можна звикнути до того, що перед тобою молодий хлопець, який ще недавно жив своїм звичним життям, а тепер має тяжкі поранення, несумісні з життям. Не завжди навіть найсучасніша медицина, досвід лікарів і всі зусилля команди можуть змінити результат. Щоправда, саме на рівні нашого госпіталю смертність не є високою. Але ми розуміємо, що багато тих, кого ми врятували, все одно можуть померти потім. Особливо якщо це септично-гнійні рани, які часто дають ускладнення», – пояснює лікар.

Після стабілізації пацієнтів евакуюють далі – зазвичай до Дніпра. Відсутність інформації про їхню подальшу долю медик називає одним із найприкріших моментів служби:

«Наша робота – фактично конвеєр: прийняли, зробили операцію, стабілізували і передали далі. Погано, що немає зворотного звʼязку. Ми не знаємо, як складається життя наших врятованих пацієнтів. Хоча дуже цікаво знати, що з ними далі», – ділиться він.

Так, нещодавно лікарям вдалося врятувати бійця з опіками 90% тіла, а також витягнути з того світу молоду операторку дронів із величезною раною стегна. Проте одним із найпам’ятніших став день, коли до госпіталю одночасно доставили 16 важкопоранених молодих воїнів – усі вони вижили.

Окрім наркозу та реанімації, Володимир Васильович регулярно рятує бійців, як донор. Він має звання почесного донора ще з довоєнних часів, а на фронті його рідкісна група крові стала особливо затребуваною.

«Я загалом давно регулярно здаю кров. Маю значок почесного донора. Тут, на війні, буває, що здаю кров приблизно пʼять-шість разів на рік. Є пацієнти, для яких одночасно кров переливають від 15 донорів», – розповідає волинянин.

Війна, зізнається медик, накладає відбиток на кожного:

«Там просто немає оптимізму. Постійно напружена атмосфера», – каже він.

Попри це, у госпіталі налагоджений побут, вистачає медикаментів і забезпечення. У колективі лікарів переважно чоловіки, середнього медперсоналу – жінки. Щоб зберігати психологічну рівновагу, у вільні години Володимир Ситник займається бігом, відвідує спортзал, читає або грає в шахи.

За роки служби капітан медичної служби отримав чимало нагород, та ставиться до них стримано – головною відзнакою вважає збережені життя. За майже чотири роки великої війни він лише кілька разів навідувався у відпустку до рідного Любешова. Попри накопичену втому, про свій вибір іти добровольцем не шкодує, але щиро чекає на перемогу, аби повернутися до родини й мирної роботи у місцевій лікарні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: