Чи страшно їхати до «бандерівців»: історія подружжя з Краматорська, яке знайшло прихисток на Волині (фото)
Як подружжя краматорців у віці 70 років наважилось виїхати на Волинь. Чи не страшно було їхати до «бандерівців» і чи відрізняються люди зі сходу й заходу України.
Про це йдеться у матеріалі видання «Kramatorskpost».
Того злощасного 24 лютого 2022 пані Вікторія та її чоловік пан Олександр прокинулись від вибухів. З їх квартири було видно результати прильотів в районі аеропорту. Разом з сусідами вони бігали ховатись до підвалу. День за днем вибухи ставали інтенсивніші. Люди не витримали страху і вирішили їхати. Хоча й не знали, куди. А вік то вже – не юний. Обом по 70 років.
Поїзд «Краматорськ-Ковель»
– Ви змушені були через війну їхати з рідного міста, а чому вибір впав на Ковель?
– 17 березня 2022 року ми з чоловіком були на залізничному вокзалі. З собою схопили лише документи та ручний багаж. Людей повно. Куди їхати? Ми не знали!Хаос такий. Добре, що було багато волонтерів, вони якось координували все це. Один з них нам підказав, що на поїзд до Ковеля не багато людей на той час. Містечко невелике і нам, як людям не молодим, пасуватиме такий варіант. Так ми й вирішили, що поїдемо до цього населеного пункту.
– А вам як жителям сходу України, не страшно було їхати на захід? Різні стереотипи є про регіони країни...
– Абсолютно ні. Якщо чесно, ми майже нічого і не знали про цей край. Чули лише, що є така Волинська область, місто Луцьк.
– І ви приїхали до незнайомого Ковеля…
– Так, там нас також зустріли волонтери. Привезли в молитовний будинок на вулиці Соборній. А звідти нам запропонували кімнату в гуртожитку місцевого технікуму. Люди приносили продукти, допомагали найнеобхіднішим.
Жили ми в тому гуртожитку до серпня, аж поки не почався навчальний сезон. І тоді нам дали тиждень на пошук нового житла. А таких, як ми, там чимало було.. Всі кинулись шукати, куди переїхати.
Знову підказали волонтери: на базі церкви євангельських християн-баптистів «Благодать» були кімнати. Десь 15 переселенців у цьому молитовному будинку отримали прихисток. З нами в кімнаті жила ще одна жінка з м. Рубіжне Луганської області. Отак ми там жили біля церкви. Чоловік мій допомагав там, чим міг…
Пані Вікторія та пан Олександр біля Меморіальної стіни «Вони віддали життя за Україну» (Ковель)Туга за рідним домом змусила повернутись до Краматорська. Але ненадовго
Минав час. Дехто з вимушених переселенців знаходив інше житло у Ковелі, а деякі люди повертались назад додому, в надії, що фронт стабілізувався і все якось налагодиться.
«І ми теж не витримали. Затужили за домом. У квітні 2025 року поїхали назад до Краматорська. Сподівались, що найстрашніше пережили. Хоча нас застерігали, що рано ще…Приїхали. Як з’ясувалось, у нашому під’їзді залишилось три сусіди. У нас були розбиті вікна, але це дрібниці, вставили... Купили пральну машину. Влітку консервували фрукти на зиму, планували жити нормальне життя» – ділиться пані Вікторія.
Та в Краматорську спокійніше не ставало. Все більше обстрілів, нових руйнувань і менше місця для нормального життя. Люди з гіркотою усвідомили: жити спокійно в Краматорську їм не дадуть.
«І знову ми шукали відповіді на те саме питання: куди їхати? Зателефонували до церкви в Ковелі, де жили перед цим. Пастор Ярослав Михалевський сказав, що має стареньку родичку, яка живе одна в хаті після інсульту. Запропонував там жити і ми погодились. Так в серпні 2025 ми їхали знову до Ковеля. Щоправда, цього разу не самі. Разом з ними виїхала ще одна родина – сусіди по будинку в Краматорську. Вони ж стали нашими сусідами і в Ковелі – живуть разом в одному будинку. Хатина не нова, але з мінімальними зручностями: вода, каналізація, газ», – розповідає жінка.
Власниця житла декілька місяців тому померла. Її родичі – спадкоємці, поки що не планують продавати хату. Тому дві сім’ї з Краматорська живуть тут – до кращих часів.
«Живемо з чоловіком на пенсію та виплати для ВПО. Дещо вирощуємо на грядці. Скромно, але ж не під такими обстрілами, як там. Вік дається взнаки, здоров’я… У чоловіка – проблеми із зором.. Треба була операція, то ми трохи призбирали грошей, в Луцьку вдалось прооперуватись. На роботу піти, то ми старі, не візьмуть. Це раніше чоловік працював інженером-механіком на одному з підприємств міста. А моє останнє місце роботи – директорка кінотеатру «Родина». А нині – ми прості пенсіонери. Якби довелось платити за оренду житла, то це навіть страшно подумати. А так – лише комунальні», – ділиться вона.
В руках — сувенір про Донецьку область і Краматорськ– Якої допомоги потребуєте зараз?
– Та ми не любимо просити. Може, тепла ковдра.. Хоча, це все не значне…
– Інколи зневірені люди кажуть: «куди ми з нашого дому поїдемо, нікому ми ніде не потрібні». Що би ви на це відповіли?
– З першого дня, як ми прибули на вокзал в Ковелі, до нас добре ставились. На ринку, як чули про наші обставини, то навіть чужі люди намагались підтримати, словом, речами, продуктами…
Запитують часто, звідки ми. А в багатьох місцевих навпаки – їх рідні на сході.
Можливо, від нас і втомились. Але за весь цей час я жодного слова поганого чула на свою адресу. Тут, на Волині, живуть такі люди, як і ми.
– Про що мрієте найбільше?
– Про життя в рідному домі. Якби війна закінчилась, я через день була би в Краматорську. Там – все наше життя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.