«Як відмовиш? Це ж живе створіння»: 83-річний ветеринар із Волині про справу свого життя

Субота, 19 вересня 2026, 22:25

Майже пів століття Максим Штуль з села Гранатів Затурцівської сільської ради Володимирського району лікував тварин. Його трудовий шлях розпочався ще у 1965 році й завершився лише у 2013-му. Та, мабуть, правильніше сказати – офіційно завершився.

Про його історію пише ВСН.

Бо й тепер, коли Максимові Павловичу вже 83, до нього приходять і телефонують люди з навколишніх сіл: запитати поради, проконсультувати про недугу домашнього улюбленця, попросити допомогти. Упродов цих років він став для багатьох не просто ветеринаром, а людиною, до якої звертаються тоді, коли іншої надії вже майже не залишається.

Працювати доводилося вдень і вночі. Бували вечори, коли ветеринар повертався додому пізно, ледве встигав переступити поріг і зігрітися після дороги, а про сон годі було й думати – за ним уже приїжджали. Десь захворіла корова, десь у кобили почалися перейми, десь свиня чи кінь потребували допомоги.

«Усякі випадки були. Бувало, приходить людина і просить, аби корову оглянув, бо не їсть нічого, а реве. То як відмовиш? Це ж живе створіння, мусиш допомогти», – говорить Максим Павлович.

Одного разу довелося ставити корові зонд. Тварина кілька днів нічого не могла їсти, а господарі не могли зрозуміти, що з нею. Коли зонд витягнули, ветеринар не повірив власним очам – у ньому було 28 цвяхів. З’ясувалося, корова випадково з’їла передню частину старого чобота, підбитого цвяхами. Тварину вдалося врятувати. Ще трохи – і вона могла загинути.

З дитинства – поруч із тваринами

Максим Штуль народився у 1943 році – за два роки до закінчення Другої світової війни. Його дитинство припало на непрості повоєнні роки. Повертаючись зі школи, хлопчаки, серед яких був і він, часто збирали на полях гільзи. Висипали з них порох, а сам метал здавали у Шельвові чоловікові, який скуповував мідь. За це отримували кілька копійок. Снарядів не чіпали – за ними приїжджали сапери.

Ще хлопцем Максим почав допомагати місцевому ветеринару. Треба було відробляти трудодні – тодішню систему обліку праці в колгоспах. Працювати доводилося навіть підліткам.

«Коли потрібно було каструвати кабана, ми з хлопчаками його тримали, а ветеринар проводив операцію. Так я і почав набувати досвіду», – пригадує чоловік.

Можливо, саме тоді й зародилася його майбутня професія. Ще малим Максим спостерігав за роботою старого сільського ветеринара, який понад тридцять років лікував тварин у селі. Пам’ятає, як той приїжджав до них лікувати поросят на білому коні. Сам Максим був тоді зовсім малим, але вже з цікавістю стежив за кожним його рухом. Згодом на місце ветеринара прийшов молодий, кремезний чоловік Леонід Шпур. Максим став допомагати йому. Спочатку – просто тримав тварин, подавав необхідне, дивився. Потім уже знав, що і як робити. Так, крок за кроком, набирався досвіду. Тоді ще й гадки не мав, що ця дитяча цікавість переросте у справу всього його життя.

Майже пів району – на його плечах

Першим місцем роботи Максима Штуля було місцеве поштове відділення. Згодом він вступив до Рожищенського училища, де здобув ветеринарну освіту. Пробував навчатися і у Львові. Вступив до вишу, але кілька разів його не відпустили з роботи на сесію. У результаті хлопця відрахували.

Так Максим Штуль став дільничним ветеринаром. Обслуговував Шельвів, Гранатів, Войнин, Марковичі, Міжгір’я. Але фактично його знали далеко за межами дільниці.

«Приїжджали й з інших населених пунктів. Навіть уночі їхали, коли щось ставалося з тваринами», – згадує він.

На території громади тоді працював величезний тваринницький комплекс. Понад 1200 корів, а ще коні, барани, вівці, свині, кози, кролі, гуси, кури – ціле господарство, де життя не зупинялося ні на хвилину. На комплексі був свій штатний ветеринар із помічниками. Але й без Максима Штуля там часто не обходилися.

«Днював і ночував на тому комплексі – коротко говорить він. – Приймав пологи, лікував, оглядав, рятував. Іноді доводилося працювати годинами без перепочинку. За таку відданість роботі сільська рада навіть обіцяла виділити землю. Але поки вирішували питання, документи чомусь зникли. Разом із ними зникла й обіцяна земля».

Максим Павлович не став шукати правди, натомість, продовжив працювати.

Не партійний – зате потрібний людям

У ті часи кар’єрне зростання часто було пов’язане з партійністю. Максима Штуля до партії кликали, але, за його словами, так і не прийняли. Причина була одна – його родина завжли в усі часи підтримувала українську державність, тодішня система до таких родин ставилася насторожено. Та й без партійного квитка Максим мав те, чого не можна було записати в жодній анкеті, – довіру людей.

До нього їхали, коли не знали, що робити. Телефонували, коли боялися втратити тварину. Кликали серед ночі, бо знали: Максим Павлович може допомогти. Їздив не лише селами своєї дільниці, а й в інші райони. Допомагав колегам, зокрема жінкам-ветеринарам, яким не завжди було під силу впоратися з важкими випадками.

Одного разу до нього звернулася жителька сусіднього села: у господарство почав навідуватися лис. Нападав на собак, поводився агресивно. Було схоже на сказ. Оголосили полювання. Зрештою лиса впіймали й знищили. Тварина мала всі ознаки сказу. А собак, які контактували з нею, на жаль, довелося приспати.

Такою була його робота – без красивих кабінетів і зручного графіка. Тут не існувало «робочого дня до п’ятої». Була лише тварина, якій потрібна допомога, і людина, яка не могла пройти повз.

Робота, яка не закінчується

Здавалося б, у 83 роки Максимові Павловичу вже давно час відпочивати. Але професія, якій він віддав майже пів століття, нікуди не зникла. До нього й досі приходять люди. Хтось приводить кота чи собаку, хтось розповідає про хвору корову, хтось просто телефонує, щоб запитати: «Максиме Павловичу, а що з нею може бути?»

Попри проблеми із зором, він не відмовляє. Мабуть, тому, що упродовж усіх років так і не навчився залишатися байдужим до живого створіння, якому болить.

Колись, коли до поросят у їхньому господарстві приїжджав сільський ветеринар на білому коні, Максим дивився на нього широко розплющеними очима й навіть не уявляв, що крізь роки сам стане тією людиною, яку чекатимуть біля хвіртки, кликатимуть серед ночі й зустрічатимуть словами: «Максиме Павловичу, допоможіть…» І він допомагатиме. Бо деякі професії можна залишити за дверима кабінету. А деякі стають частиною людини назавжди.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: