«Мене вистачило тільки на 4,5 роки»: на Волині зустріли чоловіка, який вирвався з окупованих Олешок
Пана Андрія (ім’я змінене) сім’я зустрічала на волинському пункті пропуску «Доманове» на білоруському кордоні. Повертався він з Олешок – міста на Херсонщині, яке більше ніж півроку залишається фактично відрізаним від світу.
Через безперервні бойові дії, заміновані дороги, постійні атаки безпілотників і відсутність безпечних маршрутів люди не мають можливості безпечно залишити територію, пише Карітас Волинь.
З травня 2026 року люди залишилися без належного забезпечення продуктами харчування, питною водою, ліками та іншими предметами першої необхідності. Місцеві жителі повідомляють, що продуктові магазини припинили роботу ще у січні, а приватні поставки їжі стали рідкісними.
Дружина Андрія виїхала у 2022 році. Тоді в місті було спокійно, і ніхто не очікував, що все зміниться настільки.
«Я сильний, але мене вистачило тільки на 4,5 роки», – каже чоловік про життя в окупації.
За цей час у його будинок прилетіло шість дронів. Перший – два роки тому. Він пошкодив дах, який Андрій власними силами зумів відремонтувати. Пізніше удари пошкодили дві автівки у дворі.
Вікон не залишилося – чоловік показує фото. Пошкоджені й ворота.
Двічі Андрія рятував пес, який усі ці роки жив разом із ним.
«Вони чують раніше», – пояснює чоловік.
Пес починав гавкати ще до прильотів, і це не раз допомагало Андрію вчасно сховатися. Тепер вони повертаються разом.
Останній удар по будинку міг стати для чоловіка смертельним. Того дня Андрій приготував собі обід, поставив усе на стіл і вийшов з кімнати – вже навіть не пам’ятає, що саме хотів перевірити. Саме в цей момент прилетіло. Удар припав туди, де за кілька секунд до цього він мав сісти їсти.
Не менш небезпечно й просто ходити вулицями. Дрони постійно супроводжують людей – від дому і назад, нависаючи над головою. Ходити потрібно повільно – бігти категорично не можна. Андрій розповідає, як не раз, помітивши російський дрон, демонстрував йому все, що ніс у руках, показуючи, що нічого небезпечного при собі не має.
«Найстрашніше, коли летить ззаду. Я заходив за ворота і просто сідав одразу на землю з полегшенням», – згадує чоловік.
За його словами, дрони нависають над містом цілою «сіткою», фактично контролюючи його.
Але небезпека була не лише в небі. На землі повсюди лежать міни-«пелюстки», часто заховані навіть у консервних банках. Тому потрібно постійно дивитися під ноги, водночас не забуваючи про те, що відбувається над головою.
Будинки також обстрілюють, якщо в сусідніх порожніх оселяхпоселяються російські військові. Раніше, розповідає Андрій, місцеві жителі самі палили свої будинки, аби не дозволити військовим «заселитися» туди або врятувати майно від мародерів.
Після 16–17 години люди вже не виходять на вулиці. У цей час мародери ходять по будинках і забирають усе, що можуть – не лише цінні речі, а навіть консервацію. Пан Андрій розповідає, як одного ранку знайшли вбитого сусіда. Чоловік описує жорстокі деталі знущань, а також те, що його погріб був повністю пограбований.
Поранених людей доводиться возити на садових тачках. Загиблих рідні ховають просто на городах. Деякі тіла ще з весни залишаються в морзі – без можливості отримати документи, необхідні для офіційного поховання. Тому рідні змушені самостійно копати могили у власних дворах, бо іншого виходу немає.
Окрема проблема – продукти. Завезти їх у місто практично неможливо. Зараз люди намагаються садити хоча б щось, аби мати можливість вижити. Маленька картоплина коштує 1500 рублів – орієнтовно 750 гривень.
«Раніше ми таку навіть не збирали на полі», — згадує пан Андрій.
Перед зустріччю з рідними чоловік показав фото 2020 та 2022 років. На них його життя до окупації – баня, яку зробив власноруч, зустрічі з друзями. Декого з тих, хто був на цих фотографіях, уже немає.
Зрештою Андрій залишив усе й виїхав до рідних лише з одним рюкзаком.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.