«Живий голос русалок і мавок»: на Поліссі мешкає 90-річна співачка, що зберігає тисячолітні пісні (фото)
«Нарóдяна спивачка». Так каже про себе Домініка Чекун, якби спитати в неї, де взявся її талант: чи Бог дав, чи хто вчив, чи ввібрала його з плину ріки за своєю хатою або ж із шуму зеленого жита, яке досі ховає «русавок». Та, що від роду.
Про це пише видання «The Ukrainians Media».
Співачка, буває, лежить одна в своїй хаті у Старих Конях, знемагає від болю у хворій нозі, але навіть тоді співає. Домінічин голос виривається з невідь-якої глибини, наповнює хату по вінця і впирається у стелю. Вона повторює і повторює свої пісні, дістає із себе то зиму, то весну, то літо… Тієї миті десь у куточку з’являється тінь маленької дівчинки Дані у полотняній сорочці та спідниці. Присіла, палить лучину і слухає, подумки виспівуючи: «Усі дивки рано встали да собі долю позаймали», «я молода спозниласа, без доленьки вродиласа», «йой пойду я лісом-бором, розмовляючи із Богом», «ой ти коток-коточок, поїв бабин медочок»…
Співачка не може дозволити собі забути, поки живе.
І не може відмовити людям, що їдуть у Старі Коні слухати ті пісні: якщо Бог дав талант, мусиш ділитися. Збирає всю силу по закутках хати, зодягається красиво, молить ногу, аби витерпіла, – і сідає розповідати. Стелиться та розмова так, ніби читаєш сагу про поліський рід. Роди. І тріпочуть хустки, в які дбайливо загорнуті всі «жіночі хрести» на сусідніх «могилцах». І б’ється у зарослі береги правічна ріка, ймення якої вона забула. І стогне пінська скриня у її сінях. І риплять двері старої шафи, що в ній на полиці вгорі вже лежить вузлик. Єдине – ніколи б не хотіла брати до того вузлика – свої пісні. А коли людям по тій розмові щастить, Домініка – співатиме.
Щойно чують про сиві воли
Баба Даня жила життя, що вчило не боятися нічого: ні «русавок», ні темного лісу, ні начальства, ні сцени. Даня змалку замість боятися – бралася співати. Вирівнювала спину, ставала як стріла, і усією силою, що її тільки могла в собі знайти, діставала з глибини звук. А потім вбирала його в тисячі півтонів…
Навесні 2020 року Львів стишив ковід. В один момент хтось наче велів усьому спинитися, боятися, сидіти тихо. Наталка Рибка-Пархоменко, акторка львівського театру Курбаса і співачка, у ті весняні дні не знала, де себе подіти серед міста, в якому все завмерло. Як? Як – нічого не робити, нікуди не їхати, нікому не показатися, усе в собі тамувати?
Відколи познайомилися з поліською жінкою, яка торік кілька днів приймала у своїй хаті увесь їхній гурт «Курбаси», створений у театрі, Наталка носила її спів у собі. Сама росла в Харкові, осіла у Львові, 20 літ – у театрі Курбаса, але дослухалася до автентичного народного співу з кожного закутка України. Було багато інших, утім голос баби Дані вмів пробитися крізь найсуворішу темінь.
Наталчине місто було незвично порожнім. Зиркнула на диктофон – і одного ранку у квітні перед Великоднем стала збиратися в театр.
«Давай щось зробимо!» – подруга з Варшави, що саме жила у Львові (відеографка і, за збігом, теж Даня, Данута), одразу відгукнулася на той клич. Наталка наспівала на диктофон улюблені пісні Домініки Чекун. Зі співачкою зі Старих Конів гурт «Курбаси» уже втілив спільний проєкт, аби не дати автентичному співу зникнути.
Того ранку вони обидві вийшли на залиті сонцем весняні вулиці Львова. Наталка – з піснею на диктофоні. Данута – з камерою.
«Черво-о-она калина чого-о червонієш чи ж-а-ари боїшса чи лугу жалієш…» – весільна. Перша, якої Домініку навчила її баба Палажка. Шукали у місті те, що б лягло на цей тягучий правічний спів. Чи світло ранкових вулиць, чи сірість каміння, чи зморшки на старих стінах, чи цвіт із дерев, що сиплеться Наталці на руки. Кортіло зняти відеоряд.
Пісня з поліських нетрів падала на львівські кам’яниці, пробиралася у щілинки зболеного і стишеного міста й робила свою звичну магію: пройняти до мурах, нагадати про невмируще, огорнути тисячами мелізмів… Після того запису стало легше. Так постав «Наодинці Projekt» і був для співачки цілющим у складний час. Тоді вони ще не знали, що скоро почнеться велика війна.
Наталка Рибка-Пархоменко відтоді об’їздила з піснями Домініки Чекун світ. У війну часто везе їх за межі України: щойно там чують «Пожену я сиві воли» – завмирають. Щоразу Наталка каже, хто справжня виконавиця, хто цей спів зберіг, доніс, лишив нам. Тоді зала аплодує. А десь на Поліссі вібрації цих оплесків обов’язково чує баба Даня.
Це запис голосу Домініки Чекун, який у 2019 році зробив гурт «Курбаси» в межах проєкту «Пісня живе» Львівської міської ради
Сумка в нього, як та пісня
Дані ще нема й десяти. Навколо – на погорілому піску поміж чорними соснами – землянки: на село одного дня, мов вороння, злетілися ворожі літаки. Йой, як вони тоді неслися з поля, що з нього бачили, як горіло все: хліви, хати. Сусідній дім, де жили мазури (поляки), – його звали муром, – встояв. З муру вийшла жінка.
«Домініко, – мовила до матері, чия ім’я перейняла й донька. – Ходіте до мине переночувати».
За трохи, коли у 1943 році спалахнув українсько-польський конфлікт, мазури, як і більшість поляків із Волинського Полісся, вирішили тікати зі Старих Конів, покинули й «гетого мура», й усі інші.
Тепер бабі Дані часто телефонують її друзі з Польщі (ті, що роками захоплюються її співом, досліджують, записують і не можуть надивуватися її відкритості). Запитують: як їй у війну? Хвилюються. Старі Коні – попід кордоном, колись то був Пінський повіт Мінської губернії. Нині до Білорусі – рукою. Баба Даня не бачила, що набудували в найближчих селах для захисту від імовірного наступу ворога з Білорусі, але щоразу бачить, як повз хату несуть і несуть загиблих захисників.
1944 рік. Жінки вибралися із землянок, стали навколо криниці і нумо співати. Саня, Зуня, Надя… Де ж би Даня мала таке пропустити?
На всі Старі Коні лунає дзвінке і пронизливе жіноче: «Ой там за рікой, за річкою бистрой, там гуляє Ваня…» Вона сидить під криницею, безголосо ворушачи устами. За рікою старокінців чують іванчуки (сусіднє село – Іванчиці). Раптом на краю вулиці зринає постать листоноші. Сумка в нього довжелезна, як та пісня. Жінки співають собі і співають. Листоноша довго шпортається. Даня чекає: що ж там? Дістає із сумки папірець, простягає.
«Йооой-йо-йо-йоооой…» – село роздирає голосіння. У криниці завмирає вода.
Так Даня запам’ятала війну. Двом із жінок посеред пісні принесли повідомлення про зниклих безвісти на фронті чоловіків. Ніхто й ніколи тоді не повертав їхні тіла додому. Пісню Даня може заспівати й зараз.
Потойбіччя
«Народиласа – ше сім хат туда, – киває головою за вікно дев’яностолітня Даня. – Батько Никипор звавса, от це такі ймення були в хлопцив. А мама – Домініка. Доміня звали все її колись. Ну а народилас, да й мине вже назвали, як маму. Колис так багато було в людей, шо як мати зветса, да вже й дочку так назвут».
Никипор (він же – Ничипор) співав міцно. Дай йому десять чоловіків поруч – «покриє всіх першим голосом». Доміня від матері Палажки перейняла безліч пісень. Даня змалку знала: вона – співачка. Кожну-кожнісіньку старалася завчити. Повторювала. Сядуть із названою сестрою Яриною їсти – «давай співати», меншу Маруську колише – співати, пасе корів – співати, що не робить – співати.
«А жонки приходять до нас, до матира, на вечорках прядуть же ж куделі й спивают, а я гучуса ж пісні! На припику палю лучину, да їм шоб видно було. Я слухаю, ни мишаю. Вони вже підуть, а я – сама собі спиваю…»
Війна минула, у сусідньому селі Соломирі купили хату й волами перевезли її у Старі Коні, поставили на місці мазурського муру. Поки батько дерево носив, Даня волів чатувала. У школі стала вчити дітей пісень, які перейняла від дорослих і старих. У 15 пішла доїти корів: зоотехнік сяде поруч – і на руки дивиться: «Ловко получаєтса, луч за всіх гетих доярок». У 19 Даня вподобала Янека (село їхнє так довго було під Польщею, що Івана називали, як звикли ще в польській школі).
«Даню, знаєш що? Давай підемо завтра розпишемса і поженимса».
«В мине нима з чим», – кажу. Шо я буду говорити, шо він не наравитса?
Ні Міша, ні Трохим, ні Стьопка скільки не просили Даню «давай розпишемса» – відмовляла, тож вони й відходили.
«Я вже тибе, Даню, ни кину», – сказав якось Янек.
«Тоді шо: давай розпишемса», – відповіла йому Даня.
Янека Даня хутко навчила співати. Посідають обоє ввечері – вона веде, він підхоплює… «Нагучивса». Спершу, каже, не розуміла, що з тих співів не тільки миліше жити, «шо то можи бути – сцена», аж поки співачку не помітили у колгоспі. Зробили кімнату в конторі й веліли Домініці дібрати жінок з місцевих.
«Пісні ни дниї: в їх свої, а в нас свої, – пояснює Домініка. – Як іванчуки приїдуть сюди триніруватиса в кантору, начальство каже: “Ну, а старокінци луч спивают!”. А як вже заїхали ми в Москву, я вже виводю першим… Аж тут встає мужчина: “Ну, відітє (по-руском же), звідки у вас така енергія? Ви не першиї тут, но вона співає (каже про якусь жинку), то в неї в куткови зуби видно, а ви – ни видно. Голос такий, що покриває гето все. Як так получаєтса?”»
Як так виходить, не знає сама. Ось у 90 ледве йде, а сідає впевнено на стілець, спирається на нього всім тілом, дістає з себе музику, а з нею – історію за історією. Кожна пісня – проговорити чийсь біль. Коли чуєш таку, перед очима бачиш Полісся: ріку за рікою, пісок за піском, глухі шляхи, прості хати тонуть у кучерявих зелених нетрях. Усе людське розчиняється у природі, усе барвисте, що виривається з нетрів, – вищим потойбічним силам дари: стрічки на хрестах-фігурах, проміння на причілках, рушнички на «могилцах», клечання у різьблених віконницях на хатах-зрубах, половина яких часом чорна, половина – біла.
Віра в потойбіччя тут сильніша за усі війни, бо згубилося багато, вона – вижила. Замкнений, законсервований у часі світ зрідка проривається назовні голосом таких, як Домініка. Доміня. Даня.
Це запис голосу Домініки Чекун, який у 2019 році зробив гурт «Курбаси» в межах проєкту «Пісня живе» Львівської міської ради
Париж. Саган
Чекун – її прізвище по чоловікові, місцеве. Дівоче у Домініки – Саган.
Саган – теж направду їхнє, поліське. Батько Никипор, матір Доміня та четверо їхніх доньок були Саганами. Та й чи вони одні?
Утім, часом жартують: баба Даня – вроджена француженка. У 84 роки Даня стояла посеред собору Святого Володимира Великого у Парижі. Здійняла голову вгору – а будівля величезна, «з каменю зложена», а люди йдуть і йдуть, а свічки ставлять і ставлять… Просять на крилос. Домініка, вся в полотняному, стає на крилосі співати… Серед людей навпроти раптом помічає Міклоша з Угорщини, що якось приїздив у Старі Коні «гучитиса» співу. Міклош піднімає руки й тихенько показує: люкс! Поки вона їздить Парижем, у Старі Коні щодня телефонує художник і музеєзнавець Петро Гончар – питає, чи все в баби Дані удома гаразд: організаторам дуже треба було, щоб співачка була спокійна.
То був міжнародний культурний проєкт «Поліфонія» з європейською пісенною спадщиною, яка зникає. Домініка – його родзинка. Зроду-віку вона не співала у такому величному храмі. Тим Париж і запав у душу. А собор Святого Володимира Великого – місце, що гуртує українців у столиці Франції. Де ще мав би лунати її спів, як не тут.
Співачка об’їздила чимало світу. Втім, усі дороги завжди повертали її у Старі Коні – маленьке село біля Заріччя на Рівненщині, де річка Стир наближається до Прип’яті й де пісні правлять світом.
Баба Даня каже: тепер забула, де побувала. У сімдесятих її відправили у Москву. Супроводжував жінку молодий чоловік. Ще з Києва йому веліли порахувати пісні, що їх Домініка знає. Мав зошита, ручку, і щойно потяг набрав ходу, прийшов до Дані з тим завданням. «Літо», – оголошувала Даня і диктувала перші рядки. Так зібрали півтораста, аж поки рука не втомилася. Усно нарахували ще двадцять. Далі не стала згадувати. Кілька днів співачку возили Москвою з концертами для різної публіки. Жила у готелі, сходила побачити Леніна у мавзолеї: черга довжелезна, «целовають його всі».
Якось їздила співати у Будапешт. Своя – у Варшаві. Часто вдома приймає до двох десятків поляків. Пригощає кашею-присипанкою, частує самогонкою, на якій знається, і дуже любить щирий інтерес до співу. В Анджея Беньковського, професора з Варшави, Даня жила, коли два роки тому їздила до Польщі оперувати хвору ногу. Наступного дня після операції вся клініка зійшлася на концерт. Домініка Чекун сиділа на ліжку, тримала витягнутою ногу і заводила про куста, якого вбрали в зелениї кльони… Часом у хаті, розмальованій лебедями, приймає американців, німців та інших. Годує картоплею з салом. Стелить спати поруч.
Театр Курбаса любить автентичні співи і досліджує їх, каже Наталка Рибка-Пархоменко, яка часто займається терапевтичними музичними проєктами. Намагається вишукувати людей, які цю традицію несуть. Так одного дня і приїхали до баби Дані на її Полісся. Торік – удруге.
Пісні, які записували у Старих Конях, дуже пов’язані із ландшафтами. Вони з краю, в якому багато лісів, рослин і різних заростей.
«Це такий світ, містично-поетично-музичний і кучерявий. І якщо ви помітили, то основною барвою її співу є дуже дрібна мелізматика пісень. Це коли тримається не пряма нотка, а така кучерява, коли багато напівтонів і тонів. Це так і називають – кучерявим співом, чи візерунчастим», – пояснює Наталка.
Поліський спів — складний, потребує сили.
«Щоби співакам-наступникам вдалося повторити ті мелізми, етнографи багато часу витрачають на фіксацію та дослідження. Згодом музиканти намагаються кожну напівтонинку виписати в ноти, щоб передати, як це звучить насправді. Коли цей спів відтворюють, теж стараються зберегти кожен мелізм. У баби ж Дані ще особливість: її пісня щоразу не подібна на попередній варіант, мелізматика постійно змінюється. І ми часто сміялися і казали: Домініка Чекун – джазова українська народна співачка. Вона вміє імпровізувати. Не псуючи мелодій, створює кучеряві візерунки», – розповідає Наталка.
Коли кажеш це бабі Дані, та всміхається і знизує плечима. Наталка ж переконана: той спів – український інструмент сили, духовна практика.
«Я думаю, Домініка цього не усвідомлює, не виводить це у якусь практику (як кундаліні-йога чи медитація), але саме це вона й робить. Подивіться, як вона сидить, коли співає. Ця її посадка, діафрагма, опір, спокій – вона наче стріла, що є провідником для звуку», – говорить співачка Курбасів.
Мадонна з ковчегу
Під час улюбленого свого виступу на великій сцені Домініка схожа на Мадонну.
«Як заїхала в Київ, а вгорі такий дом стоїть, отдєльний, серед площі. І в тому домі я спиваю “Ой убрали куста в зелениї кльони”, – розказує. – І мене взяли на доску через всю комнату, така – як стіл, но довше. Поставили мене на неї і витягли високо вгору. І гету пісню я там спивала».
Так Домініка описує величезну сцену, споруджену спеціально для концерту до тридцятиріччя Незалежності на Михайлівській площі, і ліфт, який піднімав її на самісінький верх конструкції. Дійство організували перед початком великої війни, у 2021 році. Мала натоді 85 – не відмовила.
«Коли я почала укладати свій проєкт, зрозуміла: звук, який видає Домініка Чекун, – це така базова вібрація Всесвіту. З нього народився наш український світ. Історики стверджують, що праукраїнці походять саме з Полісся, тому не було сумніву, що такий концерт-подорож усією українською музичною спадщиною має починати саме вона», – згадує Ярина Винницька.
Ярина – співзасновниця культурної платформи «Ковчег Україна», видавчиня, письменниця, перекладачка і громадська діячка, дослідниця традиційного українського співу. У жовтні 2020 року стала авторкою масштабного мистецького проєкту «Ковчег “Україна”: Х століть української музики» – концерту-антології, що складався з шедеврів української музичної спадщини й обʼєднав понад двісті виконавців. І це вона підняла нагору Мадонну.
З Домінікою Чекун познайомилася давно. Львів у кінці вісімдесятих – на початку дев’яностих років вибухнув цікавістю до власної традиційної спадщини. Львівська інтелігенція стала їздити в етнографічні експедиції, привозила звідти космічної краси вишиті сорочки, ікони, намиста. Згодом почали відроджувати традиції: організовувати різдвяні вертепи, великодні гаївки, а також відкривати світу таких, як Домініка. Досліджувати їхні пісні, вчитися їхньої манери співу чи гри на народних інструментах, організовувати спільні концерти тощо.
«Вона є нашим національним спадком. Українці дуже різні: полтавці, гуцули, поліщуки, подоляки – і всі особливі, і всі соковиті у своїй локальній самобутності. Саме це й намагається знищити Путін: нашу унікальність. Думаю, для багатьох людей в Україні війна є поштовхом пізнати себе і замислитися: що робить нас українцями?» – міркує Ярина Винницька.
Домініка Чекун у цьому сенсі – такий собі «поліський концентрат», носійка традиційних знань регіону, з якого почалась Україна. Її треба слухати, розглядати з усіх боків, досліджувати, щоб розуміти, хто ми є.
«Вона точно містить відповіді на ці питання. Треба лиш уміти їх зчитати. Домініка – це психологічний портрет нації. Вважайте, що ви маєте доступ до традиційних знань тисячолітньої давності, тим паче якщо йдеться про Полісся – найбільш законсервований регіон країни», – зауважує Ярина.
Для неї і для багатьох інших баба Даня – учителька. І передає вона не просто пісні, а й щось невербальне, «особливий стан спокою чи якусь граничну відкритість до світу, без грама вдавання чи лицемірства». А знаючи це, можна спробувати відновити ці базові налаштування в собі.
«Усі культури світу – з одного кореня, але, проростаючи, забарвлюються соками, кольорами землі, на якій ростуть. Тому Домініка – живий голос русалок і мавок. Ретрансляторка унікальної духовної поліської традиції з усією її лісовою магією. Її голос вібрує інакше, ніж звичайний людський. Він як звучання тибетських чаш, містить ще щось, якийсь “п’ятий елемент”. Це щось, як і вся традиційна культура, не заради розваги. Цей звук зцілює, себто робить тебе цілісним, поєднує зі Всесвітом. Домініка – лише осколок величезної традиції, яку ми втратили, але це наша флешка, “карта памʼяті”, де заархівована наша справжня ідентичність», – каже дослідниця.
Про бабу Даню Ярина Винницька говорить як про genius loci – втілення поліського духу. Іноді називає таких, як вона, народними шаманками – з тих, які точно щось знають і розуміють глибше про цей світ, ніж ми. Вкорінені. Із землі прийшли і в землю підуть. Ті, які не бояться смерті.
Відсутність страху смерті тут перегукується з тим, як вони ставляться до людей. Їхні двері (і серця) завжди – навстіж. Ось чому в хаті Домініки Чекун у Старих Конях, на її подвірʼї з лебедями, побувало пів світу.
Літнього ранку у 2026 році, коли ми їхали у Старі Коні, баба Даня таки хвилювалася. Прокинулася слабша, ніж учора: чи зможе співати? За кілька годин наважилася.
Зачинала високо. Іноді хрипла, зривалася – і тоді в Домініки тремтіли очі.
Літо. Осінь
У цю пору саме «співаєца літо», каже баба Даня. У дерев’яній хаті – прохолодно. Домініка Чекун сидить на тлі килима з витканим образом Богоматері. За плечима – старий сервант, на ньому радянська наклейка з білявкою з пишними кучерями: такою Даня не була ніколи, навіть на піку своєї співацької слави. Зазвичай на сцені – у білій хустці. Та коли вона починає співати, навряд чи хто дивиться на вбрання. Голос панує. Проймає. Жінка дістає його з глибини віків і лишає в тобі.
Усі пісні ділить на літо, осінь, зиму та весну. Влітку Старі Коні співали тільки сумні. Чому – Домініка не знає. Ще у 84 баба Даня тримала корову. Як сіно робили, то тільки вона вершила ті стіжки. Була рухлива, роботяща, стала немічна.
«Колис їхали стариї святиї і різниї давали ймення, то старий кінь тут ходив. Їдуть і дивлятса: о, ходить кінь! Стари Кони тут. А далі – Морочня, Мутвица…» – Домініка веде своїм краєм.
Костюм, у якому вона виступала в кожному із цих сіл і в різних куточках України, вже спакувала у вузлик на смерть. Там серед усього неодмінного, що точно згодиться по той бік, – щось трепетне.
Сорочка – ткана, з вставками вишивки. Спідниця – бордова. Фартух – тканий, полотняний, з кольоровими смужками знизу. Усе шила Доміня Саган, коли Даня була дівкою. У тому всьому Даня мала ходити до церкви у Старих Конях чи вбирати ще на яку врочисту нагоду. А більшість віку вдягала, щоби співати людям. Коли востаннє – забула. Якби хто брав у музей – «біріте».
«У кімнаті дві дівчинки. На них хустки білі-білі отак зав’язані. Отак, як ви до мине, вони приїхали і сидять говорат. А я кажу їм: “Що ви, дівчатка, приїхали? Такі молоденькі. Шо це ви говорите стільки багато?” – “Ну, говорим, скільки хто буде жити на світи” – “Йоой, Боже, ви такі молоденькі да знаїте? Дин Бог знає” – “А ми знаїм. Ви будете жити 92, третього не доживете”. Бачте, який сон приснився? І отак декому я гетой сон розказую», – так спокійно розповідає про смерть, як можуть тільки вони.
Коли мала вже за 80, баба Даня отримала звання заслуженої працівниці культури. Його досі вважає найціннішим визнанням. Нагороджував Віктор Ющенко. Світлину, яку зробили з ним одразу по врученню, тримає у хаті на столі. На тому ж столі лежить листівка: «Дорога Домініка Никифорівна! Вітаю Вас із далекої Америки і з гір Західної Вірджинії. Я тут навчаю українських народних пісень…»
«Мій номер телефону є в безлічі людей, – зізнається донька Олена Бубчак, яка тепер живе з Домінікою. – Стою в церкві – дзвінок: “То вам з Офісу Президента, ми хотіли б…” А це мамі орден Княгині Ольги давали. Але їй уже не важливі ордени: співає зараз кожного дня. Лежить і сама собі виводить».
Баба Даня те чує і згадує: «Наши мати і батько казали: як дитина зародитса, да отпаде пуп, то за бальку тра високо заткнути, то буде спивати високо». Ми підводимо очі, шукаємо бальку.
«Її пуп, напевне, поклали на комин», – сміється Олена.
Ніхто в родині не успадкував дару Домініки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.