Конкуренція машинному принту: як волинянка створює автентичний одяг за допомогою штампів (фото)
Галина Вахрамєєва – майстриня народного мистецтва, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України та старша викладачка кафедри образотворчого мистецтва Волинського національного університету імені Лесі Українки. Понад тридцять років вона займається дослідженням, відродженням та популяризацією традиційних українських ремесел, зокрема писанкарства, народної іграшки та плетіння з рослинних матеріалів.
Одним із головних напрямів творчої діяльності майстрині є ручна вибійка, в якій вона відтворює автентичні волинські геометричні орнаменти на сучасному одязі та інтер'єрному текстилі. Мисткиня активно проводить майстер-класи для дітей та дорослих, а також бере участь у всеукраїнських і міжнародних виставках.
В інтерв'ю із журналістами ВСН пані Галина розповіла про свій професійний шлях та особливості відродження давнього ремесла.
Дитинство майстрині минуло в селищі Любешів на Волинському Поліссі, де закінчила школу і отримала перші творчі навички від мами та бабусі, які займалися вишивкою і ткацтвом. Після завершення навчання у Луцькому державному педагогічному інституті в 1994 році вона залишилася працювати на кафедрі, де зараз викладає декоративно-прикладне мистецтво.
Техніку ручної вибійки Галина опанувала самостійно близько 15 років тому, зацікавившись німецьким промислом «Блаудрук», а з 2017 року почала створювати власні штампи на основі волинських візерунків. У своїй роботі майстриня використовує переважно натуральні тканини, спеціальні італійські та українські акрилові фарби, а також практикує методи верхнього вибивання тканини.
Розкажіть трохи про себе: де Ви народилися, де навчалися та як стали художницею?
Скільки себе пам'ятаю, у мене завжди було дві пристрасті – малювання і література. У школі, хоча я й гарно навчалась, частенько бувала неуважною на уроках, бо або щось малювала, або крадькома читала чергову книжку. Безмежно вдячна своїм вчителям, які робили вигляд, що цього не помічають. Святі люди! Якщо говорити про професію, то я такий собі однолюб – надзвичайно люблю працювати зі студентами. Завжди, коли в моїй голові з’являються якісь нові, шалені ідеї чи бажання освоїти чергову техніку, знаю, що все вийде. Бо у мене є десять пар помічників – десять запальних і творчих голів.
Регулярно проводжу майстер-класи для дітей із вибійки, виготовлення народної текстильної ляльки, художньої обробки рослинних матеріалів та писанкарства. Є учасницею багатьох регіональних, національних та міжнародних художніх виставок, фестивалів, конкурсів та ярмарків. У 2017 році мене атестували на майстра народного мистецтва, а у 2021 році я отримала членський квиток Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Яку роль у становленні Вас як майстрині зіграла художня освіта і чи була можливість під час навчання спробувати рідкісні техніки?
Завжди з особливою теплотою згадую своїх викладачів, яким дуже вдячна за знання і вміння. Коли я навчалась, не було стільки можливостей, як зараз, щоб опановувати щось нове поза програмою. Але були книги і чудові наставники з фаху, які жодного разу не відмовили в пораді й щиро ділилися досвідом. Зараз з'явилися неймовірні платформи для саморозвитку завдяки інтернету. Я дуже радію через це і за своїх студентів, і за себе, бо саме через відеоуроки та різні навчальні ресурси сама освоїла багато нових технік, зокрема й вибійку.
Як у вашому житті з’явилася вибійка?
Вперше я побачила ручну вибійку десь років 15 тому. Це був подарунок друзів із Німеччини – досить велика серветка насиченого синього кольору з білим орнаментом. Це традиційний промисел, що дотепер зберігся на німецьких землях, – ручна вибійка, так званий Блаудрук (Blaudruck). Характерні для нього орнаменти, що включають сценки з селянського життя, залишаються незмінними декілька століть. Вибійкові дошки ретельно відтворюються майстрами, і це надає виробам особливого шарму. Я зацікавилася цієї технікою, почала вивчати традиції вибійки на наших, українських землях. У 2017 році розробила ескізи, за якими були вирізьблені мої перші вибійкові дощечки. Це була серія на основі автентичних орнаментів волинської вишивки та ткацтва. З того часу активно працюю в цій техніці та навчаю інших.
Що таке вибійка і чи була вона такою популярною в Україні багато років тому?
Вибійка (або як її ще називали у різних місцевостях України – набійка, пейстря, друкування, мальованка, димка, синильниця) – це оздоблення тканини шляхом нанесення відбитків різноманітних візерунків і орнаментів за допомогою спеціальних різьблених дощок. З такої вибійчатої тканини зазвичай виготовляли спідниці (димки), фартухи, хустки, чоловічі штани, рушники, наволочки, фіранки та скатертини. В Україні виготовлення вибійки було поширене вже з XII–XIII століть і активно побутувало до початку XX сторіччя. Потім цю техніку ручного декорування тканини поступово витіснив фабричний текстиль, і промисел практично зник.
Хто зазвичай носив такий одяг?
Ця техніка була популярна переважно серед сільського населення України, адже вона дозволяла зробити домашню тканину схожою на елітну фабричну. Майстри, які займалися цим ремеслом, подорожували по ярмарках та ходили з села в село, оздоблюючи полотно ручного виробництва для усіх охочих. Їх називали вибійниками, малярами, друкарями, димкарями або крашенниками. Основні матеріали для роботи – це тканини (лляні, бавовняні, вовняні), вибивні дошки і фарби. Окрім цього, потрібно було мати шкіряні або сукняні подушечки, якими безпосередньо наносили фарбу на штамп. Вибійчані дошки (матриці, штампи або «манери») виготовляли переважно із м'якої нетвердої деревини – груші, липи, рідше з бука чи берези.
Традиційно фарба замішувалася на основі олії (найчастіше лляної) та натуральних барвників, до прикладу чорний колір отримували із сажі хвойної деревини, коричневий « із суміші вохри та свинцю, червоний – з комах червцю, а синій (найбільш поширений) – із суміші настою індиго та свинцевого білила або з барвника на основі рослини вайди.
Найпопулярнішою в Україні була техніка верхнього вибивання. Полотно розстеляли й закріплювали на спеціальному столі з м'якою підкладкою. Перед початком роботи тканину ретельно підготовували: змочували водою та розтягували – полотно мало бути ідеальної якості, без потовщень чи перекосів. Потім підготовлену фарбу наносили на вирізьблену дошку, накладали її на полотно і зверху простукували дерев’яним молотком чи просто кулаком. Звідси й пішли назви «вибійка» та «набойка».
Існувала також техніка кубового (резервного) вибивання. Орнамент наносився на тканину не фарбою, а спеціальним розчином вапна або воску. Після цього всю тканину занурювали у великі ємності (куби) з фарбою. Нанесені візерунки залишалися світлими й нефарбованими. Наприкінці полотно вимочували («відквашували») у спеціальних розчинах, аби зняти віск чи вапно, висушували й випрасовували.
Вайда - рослина, якою фарбували у синій колірЯкі візерунки притаманні саме нашому регіону?
В українській вибійці використовувалися найрізноманітніші рослинні, тваринні та геометричні мотиви. З усього розмаїття геометричних мотивів у традиційній вибійці переважають «кружельця», «косі хрестики», «звізди», «сосонки», «грибочки», «дороги», а з рослинних – «галузки», «квітки», «ружі», «огірки», «маки».
Якщо на вибійчаних тканинах Чернігівщини та Полтавщини переважає гнучка, пластична лінія орнаменту, а також часто зустрічаються зображення птахів і риб, то на тканинах західних українських земель, зокрема й волинських, домінує чітка графічна подача мотивів та виражена геометризація форм.
Вибійка на конопляному полотні олійною фарбою. Бориспіль, 1956 рікЗ чого починається робота над виробом?
Зазвичай я користуюся дерев’яними вибійковими дощечками, які вирізьблені за моїми власними ескізами. Проте не нехтую і готовими купованими штампами з фанери, яких зараз у продажу є великий вибір.
Вибір візерунків та колориту завжди залежить від творчого задуму, призначення майбутнього виробу та його розміру. Спочатку я визначаю колірну гаму, підбираю штампи за стилем. Якщо це невеличка торбинка чи вбрання для текстильної ляльки, зазвичай фокусуюся на одному більшому елементі, поєднуючи його з дрібним орнаментом. Якщо ж виріб об'ємний, можу комбінувати декілька рівнозначних за розміром малюнків. Все залежить від ідеї або побажань замовника.
Земська вибійчана майстерня. Село Олефірівка, Полтавщина, 1912 рікНа яких тканинах працюєте? Чи важко підібрати фарби, які не змиються після першого ж прання?
Найкраще вибійка лягає на натуральні тканини – льон та бавовну. На них чудово фіксується як олійна, так і спеціальна фарба для текстилю.
У роботі з дітьми на майстер-класах більш практичним є застосування акрилових фарб, адже вони швидше сохнуть, не мають різкого запаху і з ними легше працювати. Головне – ретельно дотримуватися технології та обирати якісні барвники, тоді малюнок і після багатьох циклів прання залишиться незмінним. Мій особистісний фаворит – лінійка італійського виробника Maimeri Idea Stoffa, у них чудова якість та широка палітра. Також дуже гарно себе проявила в роботі текстильна серія нашого українського виробника Rosa.
Які емоції викликає процес створення відбитка?
Я неймовірно люблю сам процес. Мені подобається експериментувати, комбінувати вибійку з ручним розписом, робити відбитки різними фактурами на нестандартних тканинах. Вибійка для мене – це радше емоційне самовираження. Це своєрідний внутрішній діалог із власними роздумами, які на очах матеріалізуються у художній образ.
Чи мають візерунки якесь особливе значення (символіку), чи це просто красивий декор?
Орнаментальні композиції в моїх роботах – це не лише візуальне оздоблення, це мова певних сенсів. Традиційні орнаменти несуть у собі усталені знаки-символи, що відображають генетичний зв'язок людини з природою, своїм родом, духовними цінностями та культурною спадщиною. Водночас більш сучасний декор транслює ритм та естетику сьогодення. Тому, як і кожен авторський твір, моя вибійка – це форма візуальної комунікації з глядачем.
Чи почали люди знову цікавитися вибійкою?
Зараз ми спостерігаємо справжнє відродження цього давнього виду мистецтва, потужний спалах цікавості. З’явилися талановиті майстри, які активно поширюють це ремесло. Одними з перших вибійку почали популяризувати такі знані митці, як Володимир Маркар'ян з Полтави, Ольга Костюченко з Чернігова, Оксана Білоус з Києва.
Варто зазначити, що вибійка – дуже перспективна техніка. Вона приваблює своєю історичною та етнічною глибиною і здатна скласти серйозну конкуренцію машинному принту. Її можна і треба широко використовувати для дизайну одягу, інтер'єрного текстилю та в сучасній художній творчості.
Як поєднуєте старовинну техніку з сучасним життям? Наприклад, чи носите самі речі з вибійкою в будні?
Для мене вибійка – це насамперед оригінальний, стильний вид принту, який має унікальний авторський характер. Він чудово виглядає на сучасних речах: шоперах, повсякденному одязі, інтер'єрних подушках чи скатертинах. І так, я із задоволенням ношу такі речі у будні, і мої подруги також.
Якої головної мети прагнете досягти в цьому мистецтві?
Для мене принципово важливо зберегти це ремесло живим, передавати знання поколінням через лекції, практичні заняття, майстер-класи та творчий діалог. Разом з тим вибійка залишається моїм особистим простором для творчих пошуків та самовираження. Саме в цій єдності – між збереженням живої традиції та чистою творчістю – я і бачу справжню мету своєї роботи.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.