«Хмелик», «цимбали» і «звізди»: як вишивали на Волині (фото)
Волинська вишивка – це не лише елемент традиційного одягу, а справжній код регіону, у якому переплелися давні звичаї, майстерність і символіка. Геометричні орнаменти, насичені червоні барви, особливі техніки шитва та унікальні назви узорів зробили волинські вишиванки впізнаваними далеко за межами краю.
Про це розповідають у Центрі дослідження і відродження Волині.
З-поміж інших українських регіонів волинський стиль упізнаваний за кількома найвідомішими ознаками. Здавна волинська вишивка славилася своїми геометричними візерунками, чіткими й нескладними за композицією. Цей старовинний одяг вирізняється тим, що більшість вишиванок у цьому краї викроювалися ножем, а коміри в таких убраннях були викладними. Вони прищіплювалися запонками (по-тодішньому – шпонками, що відомі ще з козацької доби) з олова зі скельцем або ж «жичками» – вовняними смужками червоного або зеленого кольору.
Крій чоловічих і жіночих сорочок принципово не відрізнявся, однак за нанесенням орнаменту можна було ідентифікувати молодих хлопців – власників вишитого вбрання: їхні сорочки розшиті на комірі, пазусі та чохлах. Жіночі ж сорочки були довшими, ніж у чоловіків – по кісточки. Розшивалися вставки, рукави, іноді комір та пазуха. Для цього використовували переважно червоні нитки з вкрапленнями чорних барв.
А чого варті самі лишень назви, подекуди романтичні, подекуди екзотичні: «хмелик», «хрести гречкою», «безконечник», «кукурузка», «огірочки на дві половинки», «кошички», «баранячі роги», «сокирки», «копита», «сливочки», «дубове листя», «рутка», «очка», «ягідки», «цимбали», «звізди». І сьогодні волинські майстрині-рукодільниці полюбляють називати власні творіння, переосмислюючи давні назви або ж створюючи авторські.
У цій частині України жіночі сорочки щільно призбирують навколо шиї, оздоблюють аксесуарами. Чоловічий гардероб більш стриманий щодо прикрас.
У регіоні існує традиція прикрашати сорочки візерунковим ткацтвом. Під його впливом утворилася техніка шитва, що зветься занизуванням. Воно полягає в тому, що вишивальна нитка протягується через усю довжину орнаменту, як у шві «вперед голку. Згідно з орнаментом, вишивається горизонтальними паралельними стібками справа наліво до кінця ряду, а відтак у зворотному напрямку.
Популярну червону або насичену вишневу барву тут зазвичай відтіняють синім або чорним кольором. Геометричні або рослинні орнаменти часто прикрашають всю площу рукава – «так багатше», кажуть місцеві рукотворниці.
Краса волинської вишивки захоплювала видатну українку, вихідця цього краю – письменницю Лесю Українку. Мало хто знає, та ще в 6 років вона сама навчилася шити й вишивати, а відтак взялася мережити сорочку своєму татові. В дитинстві у селі Колодяжному вона залюбки носила народні строї, вишиванки.
Цю любов розділяла й мати поетки Олена Пчілка. Вона першою в Україні видала альбом орнаментів вишивки Полісся, що побачив світ у 1877 році.
Як бачимо, волинська вишивка має свою особливу душу, давні традиції й сучасне переосмислення.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.