Вагітна з двома чоловіками задушились, сидячи на лавці: що сталося у селі на Волині
Після Другої світової війни село на Волині сколихнула гірка звістка – на подвір'ї у сховку задушилась вагітна жінка. Її та ще двох чоловіків знайшли мертвими, сидячими на лаві. Подейкували, що всередину кинули шашку з отруйною речовиною.
Трагічну історію про жителів села Когильне Зимнівської громади розповіла у фейсбуці волинська медійниця Жанна Білоцька.
На околиці села, ще до лихоліття війни, жила самітна жінка – баба Мар’я. Односельці називали її солдаткою: чоловік колись пішов до лав радянської армії й зник безвісти, залишивши по собі лише спогад і гірку невідомість. Її хата під стріхою стояла посеред поля, притиснута до землі– низенька, з крихітними вікнами, через що більше нагадувала стару землянку, ніж людське житло. Здавалося, ще трохи – і зовсім зникне, зрівняється з полем і травою. Важким і непоказним було життя баби Мар’ї. Люди не раз бачили, як вона йшла до лісу, поверталася, зігнувшись під тягарем – несла на плечах оберемки хмизу. Крок за кроком долала дорогу до своєї низенької хатини, щоб мати чим обігріватися взимку.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мертві сиділи, як живі: за 140 км від Луцька – магічне урочище, де здійснюються бажання (відео)
Той хмиз вона складала під стріхою, дбайливо сушила, а коли приходили морози – топила ним свою оселю. Так і жила: у щоденній праці, у самотності, зігріваючи дім і себе тим, що могла здобути власними руками.
Сусіди співчували Мар’ї: доживала віку сама, хоч колись мала доньку – Ніну. Дівчина була напрочуд вродлива, тож не бракувало уваги з боку місцевих парубків. Та доля її склалася трагічно, і стара жінка на схилі літ лишилася сам-на-сам зі своїм болем.
«Володю, – не раз гукала мати, – а піди-но до баба Мар’ї, подивися, як вона, бо давно її не видно».
Фото ілюстративнеІ хлопець біг на край села, стукав у маленьке віконце, щоб пересвідчитися: жива, тримається. Інколи баба Маня й сама приходила до них – тоді мати пригощала її молоком та нехитрими домашніми смаколиками, ніби намагаючись бодай трохи зігріти чужу самотність.
Події ті припадають на 1945–1946 роки – час, коли Волинь жила між страхом і надією. У лісах, зокрема й Когиленському, діяли повстанські загони, а радянська влада вела з ними запеклу боротьбу. Для допомоги силовим структурам залучали місцевих добровольців – так званих «стрибків».
«У нашому селі тоді з’явилися двоє братів із Литовежа, – згадує місцевий мешканець Володимир Гендис. – Вони й стали тими «стрибками».
Один із них побачив Ніну – і закохався так, що не захотів повертатися додому без неї.
Їхнє кохання спалахнуло швидко й так само швидко переросло у шлюб. Ніна поїхала з чоловіком до Литовежа. Та спільне життя виявилося коротким: про діяльність братів довідалися повстанці й розпочали полювання. Одного дня прийшли по них. Тоді Ніна вже носила під серцем дитину.
За однією з версій, на подвір’ї був сховок із запасним виходом. Саме там заховалися брати разом із Ніною. Та хтось із сусідів виказав їхнє укриття. Повстанці оточили схрон і стали кликати жінку, обіцяючи зберегти їй життя. Вона не вийшла.
«Хто знає, чому так вчинила? – тихо додає Володимир Іванович. – Може, брати не пустили. А може, вирішила залишитися з чоловіком до кінця, сподіваючись, що їх не зачеплять…»
Коли повстанці відійшли, сусіди наважилися підійти до схрону. Там, у задушливій тиші, вони знайшли трьох – Ніну і братів – мертвими, сидячими на лаві. Подейкували, що всередину кинули шашку з отруйною речовиною.
Так обірвалося одразу три життя – і ще одне, ненароджене. А на краю Когильного ще довго стояла низенька хатина, де самотня баба Маня доживала віку, тримаючи в серці пам’ять про доньку, яку забрала не лише війна, а й жорстока доба, що не лишала місця для людського щастя.
«Цю історію підтвердила жителька села Литовеж, з якою я мав розмову під час відрядження ще у далеких 60-х роках, – розповідає Володимир Гендис. – Неподалік мешкала сестра тих братів, і вона, певно, могла б розповісти значно більше. Та я все відкладав свій візит до неї на потім… і так і не зустрівся. Тепер шкодую про це, бо разом із людьми відходять і їхні історії. Але, можливо, хтось прочитає ці рядки й зможе доповнити цю розповідь… розповісти більше про мою односельчанку Ніну».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.