«Війна змінила все, крім бажання захищати країну», – азовець з Волині про війну, травму і реабілітацію (відео)
Волинянин Олексій на позивний «Dark», боєць 12-ої бригади спеціального призначення «АЗОВ» Національної гвардії України, зараз реабілітовується після поранення.
Про строкову службу в армії, ухвалене рішення підписати контракт і залишитися у війську, перевід у зону бойових дій та захист держави на сході країни військовослужбовець розповів Суспільному.
– Як розпочався шлях військового, Олексію?
– У військо я попав в 2017 році по мобілізації: пішов на строкову службу. Через певний час підписав контракт, поїхав у Золочів навчатися на командира відділення для отримання сержантського звання. І далі служба закрутилася по цей час. На той момент мені було 20 років.
– В цивільному житті ким були?
– Працював на будівництві, але прийшла повістка і я ухвалив рішення звільнятися з роботи та йти в армію. На схід країни я попав під кінець 2021 року. До того часу проходив службу у патрульній роті із забезпечення громадського порядку.
– Це, фактично, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, так?
– В нас ротація відбулася 4 лютого 2022 року. Ми виїхали із зони ООС, а 24-го вже почалася повномасштабна.
– Хочу повернутися до армії. Строкова служба, так? Якою ви її уявляли? І якою вона була?
– Уявлялося все серйозно, і фізична підготовка. Очікування були одні, реальність – зовсім інша. Служба, внутрішні наряди – все як треба, все так, як є в чинній армії. Трошки відрізняється від того, що ти очікуєш і що ти бачиш.
– Чого навчила армія?
– Самоконтролю. Став більш агресивним: до самого себе, до суспільства, бо під час служби приходилося мати справу з різним контингентом. Це було контрольоване мною відчуття.
– Коли ухвалили рішення, що підписуєте контракт? Це швидке було рішення, чи обдумане?
– Це було під час проходження строкової служби. За пів року до закінчення строкової служби дозволялося підписання контракту. Це було обдумане рішення, яке ґрунтувалося на тому, щоб щось змінити, покращити.
– Кінець 2021 року. Чи розуміли тоді, що в світі відбувається і що в країні відбувається?
– Чутки були, але конкретної інформації – ні. Під час перебування в ООС при спілкуванні з певними особами були підозри що це відбудеться, але не очікувалось, що настільки рано. Можна сказати, що я вже був до цього готовий.
– Коли втрапили на схід країни – це було вперше? Що побачили? Що здивувало, можливо? Що не так, як на Волині?
– Це було вперше. Великі поля. Ну і ті терикони, само собою. Люди буквально ті ж самі.
– 2022 рік. Лютий де вас застав?
– В Луцьку, я проходив службу в місцевій частині Нацгвардії. Це було контрольне оповіщення від чергового у вночі про повну бойову готовність. На той момент вже речі були зібрані і просто чекали дзвінка, коли це все станеться.
– Вибір саме роду військ. Чи цей вибір був, коли ви підписували контракт, чи ви самі уже точно знали, куди йдете?
– Спочатку це була патрульна рота для забезпечення охорони громадського порядку. На момент 2022-го року це була та сама моя рота. Коли відбулась повномасштабна війна, я великий проміжок часу намагався перевестися в бойовий підрозділ для участі в бойових діях.
– Що було тоді в Луцьку в лютому 2022 року? Можете пригадати? От буквально рандомний якийсь день?
– Хаос, нерозуміння що відбувається.
– Що ви відчували?
– Переживав за своїх рідних, сім'ю…
– Коли обрали шлях військового, як зреагували найрідніші?
– Були трошки здивовані, тому що вони розраховували, що я продовжу роботу у будівельній справі, але я вибрав армію.
– Не переконували?
– Хотіли, але не вийшло.
– Коли ви втрапили в бойовий підрозділ?
– В 2023 році, тому що в 2022-му всі переводи закрили і перевестися було дуже тяжко. Попадаю я в штурмову роту. Ми проходили з ними злагодження. І через певний проміжок часу вже виїхали в зону бойових дій.
– Розкажіть про злагодження. Як це відбувається?
– Формується, наприклад, взвод і певний проміжок часу цей взвод займається, живе разом, пізнає один одного. Пізнає, хто є, хто ким є, хто як працює, які є недоліки, які є переваги, і як це все можна використовувати далі в бойових діях.
– Що найскладніше? Фізичні якісь навантаження чи навпаки – момент співіснування?
– Я би сказав, саме найтяжче – це морально-психологічний бар'єр подолати. Як би це не було дивно, але чим стійкіша в тебе психіка та моральний стан, тим тобі легше буде адаптуватися при бойових діях.
– Чи пам'ятаєте свій перший бойовий вихід?
– Звісно, пам'ятаю. Наш перший бойовий вихід був на Ягідне Бахмутського району. Тоді ми з першого разу ще ніяк не могли виїхати, бо техніка була зайнята. Ну і плюс в нас тоді був хороший маршкидок, тому що до позиції, куди нам треба було дійти, техніка не доїжджала на той момент. Прийшли на позиції, замінили хлопців. В нас задача була штурмувати передові позиції ворога.
– Що з того першого разу ви запам'ятали так, що просто закриєте очі й бачите?
– Контролювати свої емоції, швидко ухвалювати рішення. Бо від цього залежить твоє життя. Слідкувати за всім, що відбувається кругом тебе і не забувати про особистий захист. Під час нового штурму дуже близько прилетіла міна і в мене перестали працювати навушники від ударної хвилі. Під той момент, коли я їх зняв для того, щоб відчувати все, що навколо мене, прилітає ще одна. Тоді я отримав першу свою контузію. Звук пропадає, в вухах пищить, але це не привід для паніки, а просто треба зібратися і продовжувати задачу, бо від цього залежить твоє життя та твоїх побратимів.
– Що найцінніше винесли з того першого бою? Крім того, що треба згрупуватися, взяти себе в руки.
– Характер дуже сильно впливає – чи ти готовий йти до кінця чи ні. Бо якщо ти не готовий йти до кінця, ти, крім того, що підставляєш сам себе, так само підставляєш побратимів, з якими ти виконуєш дану задачу.
– Ваш позивний звідки взявся?
– Постійно любив працювати вночі. Для мене нічна робота була найпрекрасніша. Мені дали цей позивний – Dark.
– Перша задача, перша контузія. Як відходили від цього всього? Чи відпочинок і далі в бій, чи був якийсь час прийти в себе?
– Під час першого бою я отримав і перші поранення осколкові – в спину залетіло. Тому після першого ж бою відправився на лікування.
– Не пожаліли ні разу, що ви у війську, що ви в армії, що ви захищаєте країну?
– Не жалів ні разу. Пройшов лікування, повернувся в той же самий підрозділ. По рекомендаціях командира роти та командира взводу був рекомендований в роту розвідки, яка дуже сильно відрізняється від роботи піхоти та інших підрозділів. Задача – знати все і вміти все. Знати куди рухається ворог, як він рухається, яке озброєння використовується на твоїй ділянці, вміти визначати напрямок та час, звідки прилітає в твій сектор. Потрібно знати азимут, напрямок, пробувати враховувати час по дистанції від моменту виходу до моменту приходу снаряда.
– Навчання проходили відповідне?
– Так, навчання було. Це спеціальні курси, які проходять всі розвідники.
– Про ваші задачі: скільки може, наприклад, зайняти підготовка якогось завдання? Я про час, про ресурс.
– В залежності від складності задачі. Може тривати підготовка і декілька годин, якщо це нештатна ситуація. А може тривати підготовка до декількох днів.
– Поранення три було, наскільки я розумію. Де друге отримали?
– Друге поранення отримав вже в іншому підрозділі. Це було під час виходу на перезмінку з позиції. Рухалися дуже швидко по нетиповій ділянці, де було встелене каміння. Під час того, коли ми перебігали, відкрили територію, наступив на вибуховий пристрій, що саме – невідомо. Просто під час бігу відбувся вибух. Спочатку незрозуміло, що відбувається, згодом – біль в нозі. Коли добралися до безпечної ділянки, виявилось, що в мене підошва взуття розірвана і на стопі повиступала кров. Всі три поранення – все було в ліву ногу.
Перевід в інший підрозділ в тилову частину був у зв'язку із народженням сина. Він був погоджений – я перевівся в тил. Певний час був з дружиною, поки народився син. Побув із сином. І через трошки було прийняте знову спільне рішення про повернення на схід.
– Ви одружилися уже в час повномасштабної?
– Так, з дружиною зустрічалися ще до повномасштабного вторгнення. Рішення про одруження вже було прийняте під час повернення на схід, там, де я постійно був, тільки трішки інші напрямки.
– А третє поранення?
– Це було торік в листопаді. В нас була задача підірвати дрон, який в нас упав неподалік від стежки, де проходили наші хлопці. На задачу йшли двох з побратимом. Я перший, він — на відтяжці трошки зі мною. Коли знайшов даний дрон, точніше почув його, сказав побратиму, щоб так само тримався трошки на дистанції.
Під час підходу до дрону, так само ж все обдивлялися, дивився під ногами, але, на жаль, не все побачив. Ворог маскує свої "подарунки" дуже добре. Коли вже побачив сам дрон, я проглянув так само, куди мені ставати, і тільки робити крок – відбувається підрив. Падаю на спину. Через больовий шок трошки закричав, секундна паніка була, бо не зрозумів, що відбувається. Зразу себе взяв в руки. По відчуттях зрозумів, що в мене вже стопи немає. Надав собі першу медичну – це турнікет. Почав на четвереньках відповзати в більш-менш безпечну зону до побратима, де він потім так само доконтролював турнікет, дотягнув.
– Як швидко вам надали професійну медичну допомогу?
– Від моменту підриву та передачі інформації про подію і до моменту попадання на стабілізаційний пункт було менше 2 годин у зв'язку із тим, що була нельотна погода, був туман. Менша активність FPV-дронів – і це допомогло в короткий термін часу потрапити на стабтпункт. Це реально короткий термін часу. На фронті це мало. Стопу вберегти не вдалося – її повністю розірвало, але плюс в тому, що менший час приходилося терпіти цей біль. Біль був сильний.
– Що ще пам'ятаєте з того моменту? Про що думали, крім болю?
– Пошвидше вернутися в бліндаж та прилягти. Не дуже сильно хотілося шкутильгати. Після стабпункту потрапив в Краматорськ в поліклініку. Там подрімав, положили в швидку і поїхали.
– Як сказали рідним про своє поранення?
– Дружині сказав, що в мене для тебе є дві новини. Я їду зі сходу, але є нюанс – трішки не цілий. І вона така пише: «Нога?» Кажу: «Так». «Ліва?» «Так». «Ну, я ж тобі казала не ходити наліво». В мене постійно вона страждала. Мама, тато – вони так само переживали, хвилювалися. Сказав, що живий, при пам'яті, все добре і скоро побачимося.
– Сім'ю створили уже у час війни? Як це?
– Відносини – це дуже тяжко, особливо на відстані, тому що буквально весь час дружина вдома, а ти – на сході. У вас більшість спілкування – це переписка, відеодзвінок. А тих нещасних 30 днів у рік, коли ти можеш бути біля коханої людини – дуже мало. Але зберегти і втримати все одно ж реально. Реально, але багато в кого це не вдається, на жаль.
– У вас син народився. Які це відчуття в час війни?
– Неймовірні. Це ще один стимул для того, щоб жити далі.
– Ви досить міцний, зі стрижнем. Але людина ж не завжди залізна. Чи були моменти, коли не хотілося ні про що не думати, і про це в тому ж числі?
– Ні, такого не було, бо це зрада самому собі. Хоч і кінцівка втрачена, я себе інвалідом не вважаю. Все життя попереду, молода дружина та малий син. Мені є для кого жити! З Краматорська я був направлений відразу в SuperHumans. Дорога з сходу України на захід зайняла менше 12 годин швидкою допомогою. Одна із головних трас вже була неробоча, то їхали іншими дорогами, не сильно хорошими. В один із моментів машина попадає в яму нормально. В мене нога підлітає, вдаряється об ліжко і трошки відкриваються свіжі шви і починає кров виходити. А в Superhumans провів орієнтовно 20 днів.
– З вами крім медиків і лікарів працювали реабілітологи. Як це відбувається? Що вам показали, як вас націлили, як ви маєте далі жити. Що було цінним?
– Там була реампутація – додаткове хірургічне втручання, обрізання частини ноги. За цей час, поки свіжі шви, займалися фізичним відновленням, різними вправами для спини, для ніг. Був направлений на протезну реабілітацію в Моршин. Там нагляд хірурга – це перев'язки, бо із заживанням були проблеми, появився поверхневий некроз. Постійні фізичні вправи, робота з ерготерапевтами, з куксою. Після до протезної реабілітації в Моршині було повернення в SuperHumans для протезування. Це тривалий процес. Для початку тобі роблять тимчасовий протез, який можна по місцю підігнати, щоб тобі було комфортно, плюс – відновити ходьбу.
– Наскільки складно фізично вам було?
– Перший час було складнувато пересувався на милицях. Інколи хочеться стати на ногу, якої в тебе немає, на жаль. Але, в загальному, проблем не виникало.
– Ви її відчуваєте, ногу?
– Так. Фантомно. Хочеться почухати п'ятку, а її немає.
– Часто таке буває?
– Декілька разів на день точно є. В побуті.
– Чи є якісь нюанси, які поки що ви не опанували і розумієте, що вам буде складно? Але чи є щось таке, на що ви просто не звертаєте увагу і ходите собі на двох.
– Ну, в побуті буквально ні. Єдине, що на механіці вже не поїздиш, вже не та чутливість. А в загальному дискомфорту сильного не відчуваю. Воджу авто на автоматі.
– Перше відчуття, коли ви стали на протез. Як це?
– Дуже незвично. Тому що можна сказати, що в тебе немає опори, але ти опираєшся.
– Пішли одразу?
– Так! Фізіотерапевти «давали по шапці», тому що дуже швидко почав забирати милиці і рухатися без них. Мені хотілося швидше повернутися до нормальної ходьби.
– До речі, роль фізичного терапевта в цьому процесі. Якою має бути ця людина, щоб людина з ампутацією, з травмою почула, послухала, виконала все, що просять і що вимагають?
– Це не просто так, що от я фізіотерапевт, я тобі сказав такі-то вправи – роби собі. Ні, людина займається конкретно з тобою, співпрацює з тобою, слідкує, поправляє. Якщо є якісь зауваження, то вони обговорюються. Фактично, це партнер в цьому процесі.
– В якому ви зараз статусі?
– Зараз проходив ВЛК, можна сказати, що вже його закінчив. Чекаю рішення. Більше за все буде продовження реабілітації за рахунок того, що є ще деякі проблеми із ногою.
– Ви прокидаєтеся і одягаєте протез. Скільки це займає часу?
– Небагато часу: розмотати ногу від бинта, одягти лайнер, додаткову шкарпетку і насадити протез. Максимум хвилина-дві.
– Як розказуєте сину про свій протез?
– Він з ним грається. Капібару постійно краде в мене. За рахунок того, що ще малий не до кінця це все усвідомлює, то йому цікаво.
– Чого капібара?
– Мила звірюшка. Подарунок дружини.
– Чи є на вулиці, в громадських місцях такі нюанси, що вас реально розглядають. Як ви на це реагуєте?
– Буває, що проходжу, люди звертають, дивляться, що з протезом там, капібара вчіплена, але я до цього ставлюся нейтрально. Хочуть – дивляться, хочуть – ні. Це їхні рішення та вибір.
– Хочу повернутися до теми війни. Ви займалися дронами.
– Це вже геть аж перед пораненням останнім. Бойові дії розвиваються дуже інтенсивно, змінюється підхід. Більшість розвідки відбувається за допомогою дронів і вдень, і вночі за рахунок тепловізійних камер. Два крайніх поранення були під час роботи з дронами.
– Що найцікавіше в роботі з дронами для вас особисто? От таке, що просто захоплює і забуваєте, що війна...
– Як би це не звучало дивно, відчути себе пілотом.
– Політати?
– Так, тому що ти в повітрі, розглядаєшся з висоти пташиного польоту.
– Дрони втрачали?
– На жаль, не без цього.
– Військо, військо, військо. Як дивитесь на цей світ цивільний? На Волині дуже навіть спокійний. Вас це злить, дратує?
– Інколи буває.
– В цивільному житті себе бачите?
– Ще поки в війську.
– Не планували нічого?
– Ще ні. Більше за все на бойові позиції мене вже не пустять, а враховуючи те, що в мене є ще освіта інструкторська, то може бути, що буду продовжувати службу в корпусі інструкторів.
– Як рідні реагують на це ваше рішення? Ви ж тільки-тільки з лікарень.
– По-різному.
– А ви як на це «по-різному» їхнє реагуєте?
– Теж є нюанси, коли тобі хочеться вже закінчити з цією справою і піти в цивільне життя, а з іншої сторони тобі хочеться вернутись для того, щоб ще щось зробити.
– Чого там, в зоні бойових дій, найбільше хотілося, так, що от закриєте очі і бачите...
– Щоб наступила тиша.
– А тут як ви реагуєте на тишу? В тилу?
– Тригерять постійні польоти пташок. Просто звуки. Є неприємний досвід з роботою з ними і трошки є старі тригери. Заходили ворожі «пташки» на удари прям над тобою буквально, що їх було дуже добре чути. Потім після них лягали КАБи і все інше. Ти чуєш звук, і в тебе в голові одразу з'являється флешбек – зараз може щось прилетіти.
– Війна – це втрати. Ви втрачали і побратимів, і друзів. Як цим впоратися?
– Приходиться внутрішньо притуплювати свої емоції.
– Як воно «виходить»?
– Починає накопичуватися агресія, що можна було щось змінити, а воно відбулося так, що можна було поступити так. Ти починаєш себе винити в цьому, як то кажуть, «синдром вцілілого» – одні загинули, а ти лишився живий.
– Де це вивільнити?
– Найкраще виїхати на полігон і дати волі емоціям. Для мене найкраще вивільнити емоції – взяти зброю та відстрілятися.
– Ви без форми. Чого так?
– Поза службою використовую цивільний одяг.
– Принципово?
– Може сказати так. Особисті переконання.
– Війна, біль, сльози, страх і побут – все-все на купу. Що веселого було? Я вірю, все ж таки, що є моменти, коли люди розслабляються, коли вони мають на це можливість.
– Коли ти успішно виїжджаєш з позиції, можеш нормально помитися, а по дорозі заїхати взяти смачний бургер.
– А коли от вже повернулися сюди в цивільне життя, що перше зробили? Що от таке, що просто там ви собі не могли дозволити?
– Частіше бачитись з сім'єю.
– Перемогу бачите?
– Надіємося. Надіємося, що так і буде.
– Яка вона в ваших очах? Що має статися коли ви скажете, що так, я воював, боровся недаремно і оце — перемога.
– Чесно, не знаю, як на це відповісти...
– Коли підросте ваш син і, ймовірно, вирішить піти у військо, як зреагуєте?
– Це буде його свідомий вибір. Забажає йти служити, я зупиняти не буду, буду підтримувати.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.