Ковель навколішки попрощався з Героями Миколою Сичем та Андрієм Вдовиченком, які два роки були зниклими безвісти
Дуже важкий день для Ковельської громади. В останню земну дорогу проводжали трьох Захисників: у Ковелі – Миколу Сича та Андрія Вдовиченка, у Ружині ще відбудеться чин похорону Ігоря Тимоніка.
Микола Сич і Андрій Вдовиченко — ковельчани, майже одного віку. У мирному житті обоє займалися будівельною справою. Їхні життєві дороги особливо тісно переплела війна. Вони були мобілізовані з різницею в один день, служили в одному підрозділі 33-ї окремої механізованої бригади, воювали пліч-о-пліч і загинули наприкінці жовтня 2023 року. Понад два роки вважалися зниклими безвісти, – повідомили у Ковельській міській раді.
Їх чекали вдома, і надія жила до останнього. Та вмить вона обірвалася страшними звістками, що надійшли до родин Героїв. Воїни повернулися до рідного міста, де знайдуть свій вічний спочинок.
Микола Семенович Сич народився 7 серпня 1980 року в селі Датинь на Ратнівщині. Він зростав у дружній багатодітній родині – мав шістьох братів і трьох сестер. Тож змалечку був привчений до праці.
Закінчив одинадцять класів у місцевій школі. Після строкової служби повернувся додому. У рідному селі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, яка приїжджала до бабусі. Згодом молода сім’я переїхала до Ковеля. Тут у них народилися доньки – Вікторія та Дарина.
Микола зі своїми братами займався будівництвом: зводили будинки, ремонтували оселі, працювали в Україні та за кордоном.
Він був турботливим і люблячим батьком. Разом із доньками часто подорожував Україною. Попри життя в Ковелі, дуже любив рідне село – приїздив до родини на свята, цінував тишу й риболовлю у знайомих з дитинства місцях, на своєму мальовничому хуторі.
З початком повномасштабної війни він разом із поліцейськими патрулював вулиці Ковеля. Поруч із ним несла службу й старша донька, яка на той час була курсанткою вишу.
А 25 січня 2023 року він був мобілізований до лав 33-ї окремої механізованої бригади, яка виконувала бойові завдання у найгарячіших точках фронту.
За сумлінну службу й успішне виконання бойових завдань йому надали коротку п’ятиденну відпустку.
Далі знову – фронт. Після виснажливих боїв група бійців вийшла, однак Миколу, як командира, знову направили на позиції – без можливості перепочинку. Дорогою він зателефонував дружині та донькам, встиг поговорити з ними. Подзвонив і брату Ігорю, домовившись почутися наступного дня… Та зв’язок обірвався – ворог розпочав наступальні дії, обстріли посилилися.
Командир бойової машини, командир 1-го механізованого відділення механізованого батальйону військової частини А4447, головний сержант Микола Семенович Сич загинув 28 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області.
Не здійснилася і його мрія – спільна світлина з донькою Вікторією у формі: він – у військовій, вона – у поліцейській.
Щирі співчуття дружині Ірині, донькам Вікторії та Дарині, матері Стафанії Устимівні, братам, сестрам, усім рідним і близьким Героя.
Вдовиченко Андрій Анатолійович народився 29 березня 1983 року в Ковелі. Навчався у ЗОШ №1, згодом здобув фах столяра у ПТУ №5. Його професійне життя було пов’язане з будівельною справою — ремонти осель у Ковелі та за кордоном, робота на підприємствах зі встановлення вікон і дверей по всій Україні, зокрема у Донецькій та Луганській областях.
Він був майстром на всі руки. Власноруч ремонтував батьківський дім, облаштував кімнату доньці, завжди приходив на допомогу рідним і друзям, навіть якщо для цього потрібно було їхати в інше місто.
У 2008 році Андрій одружився. У них Тетяною народилася донька Анна. Хоч дороги подружжя з часом розійшлися, вони зберегли теплі й гідні стосунки.
Найбільшою радістю і гордістю Андрія була його донька. Вони багато часу проводили разом, рибалили, готували, відвідували тир у парку. Ці миті поруч із Анною були для нього безцінними.
З початком повномасштабної війни Андрій без вагань став на захист України. Він вважав, що це буде і у пам’ять про своїх дідуся і бабусю – членів УПА, які постраждали від російсько-радянського режиму.
26 січня 2023 року його мобілізували до лав 33-ї окремої механізованої бригади. Він пройшов запеклі бої на Харківщині, Донеччині та Запорізькому напрямку. Двічі був поранений. Осколок, який лікарі дістали з його руки, Андрій передав доньці Анні як талісман.
Веселий, привітний і працьовитий у цивільному житті, таким він залишався й на війні. Його поважали побратими.
Перед бойовим завданням, яке стало для нього останнім, Андрій подзвонив мамі й доньці. Більше на зв’язок він не виходив… Групу бійців, яка лише за кілька днів до того вийшла з передової, знову направили на позиції. Вони потрапили під щільний артилерійський та мінометний обстріл ворога.
Попри повідомлення про відсутність шансів на порятунок, рідні до останнього вірили й шукали Андрія серед полонених. Та сподівання не справдилися – ДНК-експертиза підтвердила загибель.
Гранатометник 3-го механізованого відділення військової частини А4447 Андрій Вдовиченко загинув 31 жовтня 2023 року поблизу Роботиного Пологівського району Запорізької області.
Родина Героя переживає втрату вже вшосте: Андрій – шостий полеглий Герой у сім’ї. Ще троє чоловіків нині боронять Україну, наближаючи Перемогу.
Щирі співчуття мамі Анні Йосипівні, батькові Анатолію Євгеновичу, доньці Анні, сестрі Ірині, колишній дружині Тетяні та її родині, усім рідним і близьким, хто знав, любив і пам’ятатиме Андрія.
Останнім місцем спочинку Миколи Сича та Андрія Вдовиченка стала Алея Героїв міського кладовища.
Вічна і світла пам’ять Захисникам-Героям.
Редакція сайту новин Волині «Конкурент» висловлює співчуття рідним і близьким.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.