Емоції співрозмовника та журналістська емпатія: думка експертки Юлії Кисліциної

Журналіст рідко на своєму професійному шляху стикається з беземоційними бесідами. За будь-яким інтерв'ю стоять переживання, страхи, надії та особисті історії. Питання не в тому, чи варто журналісту бути емпатичним, а в тому, як зберегти професійну дистанцію та не перетворити співчуття на втрату об'єктивності. Про межі журналістської емпатії та відповідальності за емоційний контакт розповідає наша експертка – Юлія Кисліцина.

Робота журналіста завжди пов'язана із емоціями. Навіть найсухіші новини зачіпають людські долі. При цьому емпатія в журналістиці – це не прояв слабкості чи м'якості спеціаліста, а професійний інструмент, який потребує грамотного використання.

"Емпатія потрібна не для того, щоб пожаліти героя або поспівчувати йому, а для того, щоб почути його по-справжньому і чесно передати його меседж аудиторії. Без цього інтерв'ю залишиться нудним і порожнім", – каже Юлія Кисліцина.

На думку Юлії, ключове завдання журналіста полягає в тому, щоб розпізнати почуття співрозмовника, розділити їх, а потім коректно вбудувати у матеріал.

"Однак журналіст не повинен ставати учасником чужої драми. Його завдання – зрозуміти стан людини і сформулювати питання, які цікавлять так, щоб не завдати додаткової шкоди", – зазначає вона.

Особливо тонкою ця межа стає під час роботи з важкими та чутливими темами. Втрати, кризи, соціальні конфлікти вимагають від журналіста емоційної стійкості та чіткого розуміння мети матеріалу.

"Якщо емоції стають самоціллю – це вже не професійна журналістика. Емоції повинні допомагати розкривати тему, а не замінювати чи спотворювати її зміст", – наголошує Кисліцина.

Окремої уваги заслуговує вміння слухати. За словами Юлії, журналістська емпатія починається з уміння бути уважним, не перебивати співрозмовника, а навпаки направляти розмову своїми запитаннями у потрібне русло.

"Іноді людині важливо просто бути почутою. Спокійно, без тиску і поспіху. Такий підхід до діалогу створює атмосферу довіри та сприяє побудові змістовної розмови", – каже вона.

У цьому професійна дистанція залишається обов'язковою умовою. Юлія неодноразово підкреслює, що журналіст не повинен брати на себе роль психолога чи рятівника.

"Ми не лікуємо і не втішаємо. Ми фіксуємо реальність і допомагаємо нашій аудиторії її зрозуміти. Втрата дистанції призводить до спотворення матеріалу", – вважає вона.

Юлія також звертає увагу на внутрішні сигнали, які допомагають зрозуміти, що кордон порушено.

"Якщо після інтерв'ю ти продовжуєш проживати чужу історію як свою, це означає, що ти зайшов надто далеко", – зазначає фахівчиня.

Досвід роботи в журналістиці новин, за її словами, добре формує навичку емоційної зібраності. Прямий ефір не залишає можливості розчинення в емоціях. Ти маєш тримати фокус і статус, навіть якщо тема важка. Ця навичка залишається з тобою назавжди.

Окремою темою є відповідальність перед аудиторією. Емоції героя не повинні перетворюватися на інструмент маніпуляції.

"Емпатія не дорівнює емоційному тиску. Завдання журналіста – зберегти чесність і повагу до людини, не посилюючи драму штучно", – наголошує вона.

На завершення Юлія Кисліцина формулює головний принцип професійної емпатії: "Ти чітко розумієш, де ти, де герой і де аудиторія. Ти поважаєш почуття співрозмовника, але не втрачаєш себе і початковий задум вашої розмови. Саме тут проходить справжня межа журналістської емпатії."

Тетяна Савицька