Зі 130 гривнями в кишені: як колишній ФАП на Волині став прихистком для жінки з Луганщини
Уродженка Луганщини Ірина Плотнікова вже четвертий рік мешкає у приміщенні колишнього фельдшерсько-акушерського пункту в центрі села Троянівка на Маневиччині.
Тут вона давно стала своєю – настільки, що місцеві жителі з усмішкою називають її троянівською, пише газета «Нова доба».
З першого погляду важко повірити, що цій привітній і спокійній жінці довелося пройти крізь вибухи, втрату рідного дому та вимушену втечу у невідомість уже в поважному віці. Сьогодні Ірина Плотнікова зустрічає гостей теплою усмішкою, гладить кішку Фільку, яку лагідно кличе Кицюнею, і гріється біля дров’яної грубки – так, ніби все життя провела саме тут.
Насправді ж на Волинь жінка приїхала влітку 2022 року, рятуючись від постійних обстрілів у рідному Новодружеську Луганської області.
«І день, і ніч бахкало… Людей у будинках майже не лишилося. Води нема, світла нема, газу нема. Там уже неможливо було жити», – пригадує жінка.
Волонтери допомогли їй вибратися з прифронтової зони. Дорога пролягала через зруйнований Бахмут, поля й об’їзні стежки – там, де ще можна було проїхати. Пані Ірина не мала ані родичів, ані знайомих, здатних прихистити її. У кишені – 130 гривень. У руках – маленька сумка з документами.
«Куди везли – туди й поїхала, – говорить вона. – Так і опинилась у Троянівці…»
У Маневичах її зустріли прихожани церкви християн віри євангельської, які одразу дали їй найнеобхідніше: одяг, взуття, постіль, харчі. Потім її поселили в Троянівці – у невеликому будиночку колишнього ФАПу.
Село, каже жінка, стало для неї справжнім порятунком: «У мене нерви були… Будь-який різкий звук, літак – і я ховатися… Зараз вже спокійніша стала».
Поступово вона, з допомогою односельців, облаштувала житло. Люди накололи їй дров, допомогли з ремонтами, підтримали добрим словом. Завдяки тим, хто не пройшов повз її біду, тепер у пані Ірини хоч і стареньке, та тепле й затишне помешкання.
Дорогою до нового життя Ірина Плотнікова знайшла подругу – літню жінку, яка їхала тим же евакуаційним вагоном. Коли розговорилися, з’ясувалося, що вони навіть далекі-далекі родички. Разом й поселилися в Троянівці.
Та війна й онкохвороба не помилували нову знайому – Надію Миколаївну, яку всі називали Татою, бо так її кликали родичі з дитинства. Живучи тут, у Троянівці, та жінка поховала свого сина. Ірина Плотнікова підтримувала її до останнього дня, а після смерті – на зібрані Татою кошти – встановила подвійний пам’ятник на могилах матері й сина. Про це вона говорить тихо, з гірким зітханням…
Разом із пані Іриною сьогодні живе її невеличка, крутлива радість – кішка Філька, яку вона прихистила вже в Троянівці. «Прибігла сюди кошенятком. Сподобалась нам – так і залишилася. Правда, спочатку думали, що це котик, і назвали її Фількою», – усміхається жінка.
У вільний час переселенка займається рукоділлям: перешиває одяг, творить дрібниці для хатнього затишку.
«Працюють руки – заспокоюється душа», – каже вона.
Живе Ірина Плотнікова скромно: на невеличку пенсію та державну допомогу.
«Я тут прижилася. Уже нікуди їхати не хочу. Люди тут хороші – свої, рідненькі. І не помітила, як три роки минули…» – говорить вона із неймовірним теплом.
Так у маленькому поліському селі жінка, що втратила все, знову знайшла найважливіше – відчуття дому. І сьогодні Троянівка має ще одну мешканку, яка щиро називає це місце своїм.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.