Батько зник на війні, а матір позбавлена прав: 65-річна волинянка стала опікункою для п'яти онуків

Вівторок, 02 грудня 2025, 20:10

Валентина Олеш із Нових Підцаревич, що на Маневиччині, у 65 років стала опікункою своїх п’ятьох онуків, що залишилися без батьківського піклування.

Про це пише газета «Нова доба».

«Найбільше мене підтримує надія на те, що Саша повернеться з полону!» – кажеВалентина Дмитрівна, під опікою котрої діти українського захисника Олександра Будька, який безвісти зник на війні вже майже два роки тому, а їхня мати, її дочка Ірина, позбавлена батьківських прав.

Валентина Олеш була єдиною донькою у своєї матері Ольги з Вовчицька, котра самотужки виростила її. Ще дівчиною працювала на текстильному підприємстві в Херсоні, на автомобільному – у Луцьку, навіть була секретарем Костюхнівської сільської ради. А після одруження переселилася до чоловіка Петра Павловича в Нові Підцаревичі, де стала багатодітною мамою й берегинею великої родини.

У Валентини Олеш народилося семеро доньок і синів. Життя текло в турботах, у роботі на полі, біля господарства, у щирій молитві, на яку в недільні й святкові дні поспішала на богослужіння в місцеву церкву християн віри євангельської п’ятидесятників. Та сімнадцять років тому в її сім’ю прийшла трагедія – чоловік загинув через нещасний випадок на будівництві.

«Тоді, овдовівши у п’ятдесят, я відчула неймовірну гіркоту, але мусила жити далі… бути дітям і за матір, й за батька», – згадує жінка.

Минали роки. З нею жили онуки Сергій та Інна. Але кілька років тому Валентині Дмитрівні довелося зробити справжній подвиг серця – взяти під опіку ще п’ятьох онуків. Дочка перед тим розлучилася з чоловіком Олександром Будьком, батьком дев’яти її дітей, і «подалася у світи». Сам же Олександр, відслуживши майже рік у Збройних Силах України, зник безвісти на війні.

«2 січня вже буде два роки, як Саша пропав біля села Синьківка Куп’янського району Харківщини, – розповідає Валентина Олеш. – Коли він пішов служити, часто дзвонив і до мене, й до дітей. Казав: «Не плачте, я повернуся». Але коли приїхав у відпустку востаннє, просив: «Тещо, якщо зі мною щось станеться, не залишайте моїх дітей, бо нема більше на кого їх покинути…».

Так вона й зробила.

«Страшно було, бо я сама, і в роках уже, − говорить жінка. − Але з Божою допомогою справляюся. Вони ж росли в неблагополучній сім’ї, всякого надивилися… Мені цих діток ще більш шкода, ніж своїх дочок і синів.

П’ятеро її дітей живуть за кордоном: Андрій – у Польщі, Сергій – у білорусі, Вова, Оксана та Оля – у Сполучених Штатах Америки, а син Павло – у Полтаві.

Сьогодні під опікою жінки: Юлія – 11-класниця Цмінівського ліцею; Аня – дев’ятикласниця; Рома – восьмикласник; Артем – учень 7 класу Великоведмезької гімназії; Лєна – третьокласниця Новопідцаревицької школи.

Старші їхні сестри Марійка, Інна й Віка мають цивільних чоловіків і живуть окремо, а найменший братик Данік, котрий від іншого тата, Олексія, який зараз на війні, мешкає з батьковими рідними у м. Вараш.

У Валентини Дмитрівни загалом 28 онуків і вже є правнучка Олександра – донька онука Сергія Будька.

Жінка вдячна небайдужим людям, соціальним службам, учителям, церкві, доброчинним організаціям, які допомагають в опіці онуків: «Нещодавно один фонд привіз дітям дві шафки для одягу, ще передали грошову допомогу від мецената з Канади завдяки сприянню фахівчині із супроводу ветеранів Інни Левчик. Телефонували з Луцька – поцікавилися, що потрібно. Я сказала: не зайвими були б комп’ютери для навчання та ще один письмовий стіл…».

На труднощі вона не нарікає: «Дякувати Богу, внуки слухаються мене. На поле ходимо усі гуртом!».

Навчання непросте: діти часто вчаться дистанційно через нестачу укриттів. «Їм доводиться навчатися в телефонах, а я мушу бути наглядачкою, щоб не відволікалися» – усміхається їхня бабуся.

«Я то в дорозі, то в путі! – жартує вона, кажучи, що їй ніколи старіти, й розповідає, як добирається з дітьми до Маневич рейсовим автобусом, що ходить лише двічі на тиждень.

Попри немолоді роки й хворі ноги, Валентина Дмитрівна не здається. Її сила – у вірі: «Прошу Господа, аби урозумив мою Іру. Але на все Божа воля… А я з Його допомогою поки з усім справляюся».

А ще вона весь час у чеканні. Говорить: «Я живу вірою, що Саша повернеться…».

Коли старша онука Марійка публікувала оголошення про розшук тата, приходили повідомлення, що він нібито живий, поранений у ліве плече і перебуває в колонії у росії.

«Потім були повідомлення, що він в іншій колонії, але коли я листом звернулася до Кирила Буданова, начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України, то прийшла відповідь, що ця інформація не підтверджена», − каже жінка, яка не втрачає надії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: