Таємна база у лісі, де забороняли збирати гриби: як на Волині зберігали ядерну зброю (фото)
У 1993 році у Володимирі розформували військову частину 52228, адмінбудівля якої колись розташовувалась на вулиці Устилузькій і котру місцеві досі називають «Мідянкою». У радянські часи це була одна із так званих секретних частин, яка займалась зберіганням ядерної зброї.
У княжому місті ніхто так багато не знає про таємні сховища володимирських ракетників, як останній командир цієї військової частини полковник Віктор Малофєєв, який прочинив завісу колись таємної історії та навіть провів екскурсію до ракетних бункерів для журналістів газети «Слово правди».
Народився Віктор Малофєєв у Калінінграді в родині військовослужбовця. Тож не дивно, що після того, як його дитинство минуло у військових містечках серед людей у формі, вирішив і собі піти по стопах батька. Вступив до військового училища в Казані, яке закінчив за спеціальністю «військовий інженер-електрик», після чого потрапив на Далекий Схід, а далі була служба в Німеччині, Ленінграді, Жмеринці й, зрештою, у Володимирі. Командував ракетною частиною на Волині з 1986 по 1993 роки.
Попри своє російське походження, колишній військовослужбовець вважає себе справжнім патріотом України, а з початком війни на Сході через розбіжності у поглядах навіть перестав спілкуватись з доньками, які мешкають в Казані.
Якщо адмінбудівлі колишньої частини на Устилузькій бачили усі володимирчани, то на основній ракетно-технічній базі, яка знаходилась у лісі поруч з селом Новосілки, бував далеко не кожен – давно уже не має дороги, викладеної бетонними плитами, давно нема колючого дроту та сигналізації, котра сповіщала черговим, якщо хтось із цивільних раптом унадився до забороненої території.
Упродовж тридцяти років, поки тут знаходилась військова база, у лісі, який місцеві називають «Довгою лозою», було заборонено полювати, збирати гриби чи ягоди, адже це був режимний об’єкт і скрізь стояли знаки, що сповіщали про заборону входу. Ба більше – навіть літакам було заборонено пролітати над цією зоною.
Час від часу Віктор Олександрович навідується сюди, аби провести комусь екскурсію, як правило, для журналістів. З того часу, як був тут востаннє, каже, ліс просто не впізнати – стежинки, якими раніше можна було їздити навіть на автомобілі, позаростали чагарниками. Тож, під’їхавши на авто, довелось залишити його у полі обабіч лісу на пішки пробиратись нетрями до колишніх ракетних ангарів – мовчазних свідків ядерного минулого Волині.
«Це була рухома ракето-технічна база, – розповідає пан Віктор, поки ми простуємо лісом, – тож після сигналу тривоги вже за годину нас тут могло не бути разом із ракетами. На базі була дуже серйозна охорона та два КПП, на останнє з яких не впускали навіть генералів. Першим з цивільних, хто потрапив на цю територію, став головний санітарний лікар Володимир-Волинського району, який приїхав, аби перевірити, що за жовтий дим клубочеться над лісом, адже місцеві хвилювались, чи, бува, у нас щось не вибухнуло. Насправді ж це був абсолютно нешкідливий для людини дим, який утворюється внаслідок нейтралізації азотної кислоти водою. Перевірив лікар і радіаційний фон, адже ходили чутки, що він тут дуже високий, утім на приладі показники були у нормі».
Під час служби у ракетній частині полковник Малофєєв щотижня навідувався на базу, аби проконтролювати несення караулу, чисельність якого налічувала не менше 25 людей. Утім, окрім охорони території і несення служби, була у тамтешніх військовослужбовців і невелика віддушина – ставок, який вони самі вирили неподалік першого КПП і постійно підживлювали глибинними помпами. У щедро зарибненій водоймі аж кишіло від коропів і карасів, а нині вона перетворилась на болітце, де мешкають лише жаби та бобри. Утримували ракетники в лісі й невелике господарство, де вирощували свиней.
Поблукавши з добру годину лісовими манівцями, нарешті потрапляємо на те, заради чого і забрели до «Довгої лози» – перший напівкруглий ангар з півтораметровими бетонними стінами заглибленими в землю. У цьому величезному приміщенні зберігались ракети типу «земля-земля», які мають ядерний заряд і долітають на відстань до 300 кілометрів, вагою майже шість тонн кожна, а також тактичні твердопаливні ракети, котрі вражають ціль на відстані до 100 кілометрів.
Як влітку, так і взимку тут підтримувалась постійна температура +14, яку вдавалось встановлювати завдяки спеціальним пристроям. Якщо температурний датчик відхилявся бодай на один покажчик, спрацьовувала тривога. За кілька метрів знаходиться аналогічний ангар, а ще трохи далі – наймоторошніші підземні приміщення із лабіринтами коридорів, де зберігали головне ракетне «начиння» – ядерні боєголовки. Про те, що цю базу давно обмилували любителі гострих відчуттів, свідчать розмальовані стіни, купи сміття і місця від розпалених багать.
Автор фото - Артур Біберін
Автор фото - Артур Біберін
Автор фото - Артур Біберін
Автор фото - Артур БіберінСвого часу у ракетній частині служили близько двох сотень офіцерів і майже пів тисячі солдатів. З проголошенням незалежності України більшість офіцерів, з яких майже усі були росіянами, повернулись на батьківщину, а полковник Віктор Малофєєв присягнув на вірність землі, яка стала для нього по-справжньому рідною.
Каже, що шкода було прощатись з частиною, коли її розформовували у 1992-му.Три ешелони з ракетами, які десятиліттям зберігались на Волині, було тоді відправлено на Росію. Ядерну зброю вантажили та перевозили на пункт прийому, який знаходився в Овадному, лише вночі, адже це була надзвичайно секретна операція. Колишній ракетник вважає, що відмова від ядерного статусу – велика помилка керівництва країни, адже тоді, можливо, і війни в Україні не було б.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.