Ветеран з Підгайців, який втратив на війні дружину, вирощує троянди у пам'ять про неї (фото)
У Підгайцях на Волині живе ветеран і вдівець Олексій, який два роки тому втратив на війні дружину Наталю, військову кухарку 14-ї бригади, хоча, як вважає згорьований чоловік, загинути мав радше він.
Минуло майже два роки з дня Наталчиної загибелі, а він ще не навчився говорити про неї спокійно. І все ще носить обручку, яку колись наділа йому Наталя. Права рука в нього була ампутована, дружина одягла кільце на безіменний палець лівої. Може, не варто було, адже в Україні так було заведено, що на лівій руці обручки носили вдівці, розповідає Громадське.
Олексій парубкував до 38 років. Наталя стала першою жінкою, з якою захотів узяти шлюб і мати дітей. За два роки стосунків вони були разом хіба шість місяців – та й то на полігоні чи у військовій частині. Навіть шлюб реєстрували через інтернет, бо командування її не відпустило в РАЦС. А потім Наталка загинула.
За його чоловічою логікою, загинути скоріше мав він, а не вона. Але у війни своя логіка. Тепер він удівець. Член родини загиблої військовослужбовиці. Держава виплатила йому належні кошти – немов вони можуть компенсувати втрату кохання.
«Було життя, були мрії, а потім раз – і все щезло», – очі Олексія наповнюються слізьми, і він відводить їх убік.
… Понад усе Наталя любила ніжно-червоні виткі троянди. Раніше Олексій дарував їй букети. Тепер у Підгайцях, що на Волині, він висаджує в памʼять про дружину трояндові кущі. І коли душу розриває туга, з кавою і цигаркою приходить у садок: серед Наталчиних улюблених квітів спогади не такі безнадійно болючі.
Життя до неї
Доля двічі подавала йому знаки. Уперше – коли після школи вивчився на кухаря. Доля знала, що через багато років він зустріне Наталку, котра саме як кухар підпише контракт із ЗСУ.
А вдруге доля постаралася, коли відвела його від вівтаря з випадковою жінкою. Він тоді відслужив строкову, тестостерон визначав учинки й подав за нього заяву до РАЦСу. Але Олексій передумав одружуватися. Родичі нареченої ще не кололи кабанця, весільну сукню вона купити не встигла – тож обійшлося без битого писка. Дівчат потім мав багато, але нутром відчував, що кохання життя ще попереду.
Йому не хотілося шлюбу – хотілося в армію. Після строкової прагнув служити далі, але саме відбувалося скорочення ЗСУ, його частину розформували. І вчорашній кухар пішов різноробом на цегельню в рідних Підгайцях.
У 2014 році разом із батьком, колишнім армійським снайпером, вони вирішили йти до війська. Батька не взяли, а Олексій у травні 2014-го став кухарем у батальйоні «Волинь» і варив солдатську кашу під Дебальцевим.
«Я зі своєю кухнею так само, як і хлопці з батальйону, був на нулі. І «градами» мене так само крили. А як наступ – то хапаєш автомат і біжиш, як звичайний стрілець», – розповідає Олексій.
У 2015 році його демобілізували. Кілька місяців мучився – никався, не знаходив удома собі місця. Після адреналіну армійського братства тилова Волинь була прісна до нестями. І бентежило, що тут, удома, події АТО здавалися людям занадто далекими й не завжди зрозумілими.
І у 2016 році він підписав контракт із ЗСУ – батько за нього порадів, сестра побідкалася, мами на той час уже не було на світі. За новим контрактом став розвідником.
«Це тільки по телевізору після Мінських домовленостей не було війни. А у нас там, у лісах під Станицею Луганською, у Золотому, була війна», – говорить про ті роки чоловік.
Потім був ще один контракт – у 2019-му. Олексій отримав посаду в роті матеріального забезпечення. І хоч на позиції вже не ходив, чітко відчував, що кінця російській агресії не буде.
«Але ми з хлопцями не сподівалися, що почнеться повномасштабна війна. Думали, що росіяни просто будуть більш активними на лінії зіткнення», – ділиться Олексій.
А ось і вона
У 2021-му зведений батальйон від 14 бригади, у якій тоді служив, на одному з наших полігонів брав участь у спільних навчаннях з військовими НАТО. Наталка з іншими жінками-кухарями там варила-смажила. Саме підписала контракт із ЗСУ на три роки.
«Вона худенька, така маленька на зріст, до грудей мені ледь діставала. Але метка, жвава, беручка до роботи та з характером. Я її зразу й виділив серед інших жінок. Вона відганяла мене, казала, що в неї вдома під Чернівцями кавалер є, тікала від мене, але куди з полігону втечеш? Кавалер у Чернівцях, а я – поруч. Зразу їй сказав, що буде моя, бо я впертий», – блискає сльозами в очах Олексій.
Якщо не міг відлучитися з полігону по цукерки та квіти, просив хлопців, щоб привезли. Допитувався, чого їй найдужче хочеться – і перевертав землю, щоб знайти. Наталка пхикала на його троянди з метровими стеблами – мовляв, садові кращі, а він сміявся і казав, щоб вона просто ті стебла повідрізала. Казала, що не любить зрізаних квітів, а він жартував, що наступного разу купить їй штучні. Залицявся десь з пів року – і таки Наталя дала відставку своєму чернівецькому кавалеру.
Олексій дивується жінкам: ті чомусь думають, що чоловіки звертають увагу на їхню зовнішність, манікюри, зачіски, парфуми, сукні чи високі підбори.
«Жінки помиляються», – каже Олексій.
Своє довге кучеряве волосся його Наталка скручувала, щоб не заважало працювати. Вона пахла потом і кухнею, через роботу не могла перейматися красою нігтів. Жодного разу не вдягнула сукню. А ще мала двох синів-підлітків від першого шлюбу. Для Олексія це не мало жодного значення – запала в серце і все.
Він у частині – вона на полігоні. Він на полігоні – вона в частині. Коли разом на полігоні, мусять ночувати в різних наметах. Іноді вдавалося відпроситися в командирів і поїхати кудись, де можна зняти готель, купити її улюблених суші й побути нарешті вдвох. Іноді – пожити разом на якійсь орендованій квартирі. Це траплялося рідко. І це було щастям.
Але тилових місяців після знайомства їм випало до стогону мало…
Він – удома, вона – на війні
Повномасштабка заскочила Олексія на рівненському полігоні. Звідти підрозділ перекинули на Житомирщину, до білоруського кордону. На той час Олексій був уже командиром відділення радіозвʼязку. Поруч – надійні хлопці, яких знав ще з АТО. Якби росіяни посунули на них єдиною серед тамтешнього болота асфальтівкою, точно б не пропустили. Але росіяни пішли на Київщину й Чернігівщину. Коли їх звідти відігнали, Олексія перевели на Харківщину – під Ізюм, згодом воював під Барвінковим.
«У Наталки двоє дітей, вона могла б відмазатися, залишитися на базі бригади в тилу, але вона не захотіла відмазуватися. Поїхала на схід, її батальйон мав позиції за кілька кілометрів від моїх. Я ж звʼязківець, завжди міг до неї подзвонити, почути голос, заспокоїти», – розповідає Олексій про їхнє фронтове спілкування.
На початку повномасштабки про «старлінки» на фронті майже не чули. Хочеш мати звʼязок – тягни дріт у росіян під носом. І Олексій тягнув, і уламки з кулями його оминали. А у травні 2022 року по-цивільному так, розслаблено, вирішив закурити – і тут російський наліт, поранення у праву руку. Китайські турнікети не трималися, Олексію зупиняли кров штанним ременем і шматком дроту.
Чоловік не пам'ятає імені лікаря, що в Первомайську ампутував йому руку. І дуже жалкує, бо варто було б пам'ятати: після ампутації не мав він жодних ускладнень, і в інших шпиталях медики завжди хвалили свого первомайського колегу.
«Я сказав Наталці, мовляв, нащо тобі тепер каліка. А вона розсердилася, каже, що от приїду, то дам тобі каліку. Вона під Купʼянськом була, у харківську лікарню змогла до мене приїхати. А вже в Полтаву – ні, далеко від фронту», – згадує Олексій.
Дивні збіги бувають у житті: його останній контракт із ЗСУ мав закінчитися восени 2022 року. І саме в цей час його комісували, зняли з військового обліку, і повернувся він додому з інвалідністю II групи.
Він повернувся. А вона залишилася під Купʼянськом.
Весільний рушник між Куп'янськом і Луцьком
«Це так тяжко, коли ти вдома, а вона на війні, і ти знаєш точно, що їй загрожує, і не можеш її собою прикрити», – глухо, щоб утамувати сльози в горлі, говорить Олексій
Війна прискорила рішення одружитися. Через «Дію» подали заяву на реєстрацію шлюбу.
28 грудня 2022 року наречений Олексій поїхав у луцький РАЦС – один, без родичів і друзів. Урочистих костюмів з краватками завжди терпіти не міг – став на весільний рушник у зимовому спортивному костюмі.
Той рушник був уявним – наречена Наталя перебувала під Купʼянськом. У берцях і військовій формі вийшла на звʼязок із РАЦСом через вотсап.
«Мене запитали, чи хочу я одружитися з цією жінкою, її запитали про мене – як завжди на церемонії в РАЦСі. Ми обоє сказали «так». Ще Наталка сказала, що хоче взяти моє прізвище. Працівниця РАЦСу відправила їй фото свідоцтва про шлюб, вона його в штабі роздрукувала й завірила: у неї була копія, у мене – оригінал. Так і одружилися», – уперше за всю розмову усміхнувся Олексій
Обручками вони обмінялися 4 січня 2023 року – Наталю нарешті відпустили на 10 днів з війни. За святковий стіл вона зняла форму, але сукні так і не одягла: чомусь вважала, що сукні їй не личать. У Луцьку купила собі цивільні штани, кофтину – у них і цілувалася з чоловіком, коли його сестра зі швагром кричали за столом «гірко».
Зняли номер у готелі Луцька, влаштували собі кілька медових днів – медовий місяць залишили на після війни. Зараз того готелю в місті нема: приміщення переобладнали чи то під аптеку, чи ще під щось. Так, немов він і відкривався спеціально для того, щоб Олексій і Наталка натішилися в ньому своїм коханням.
Родинне гніздо вирішили вити у Володимирі. Наталка доручила чоловікові знайти там гарну хату – щоб простора кухня, садок, у якому вони мають висадити троянди й де буде привільно її синам і їхній спільній дитині, яку вони планували обовʼязково народити.
Не підозрювали навіть, що бачилися востаннє.
Уночі 5 серпня російський артобстріл обвалив на неї стіну будинку.
«Я мало сплю – 3-4 години. А ту ніч мене взагалі нерви били. О 5:30 ранку хлопці подзвонили, що її тіло вже дістали з-під завалів. Сказали, що смерть була миттєвою: снаряд упав під хатою, і хата просто лягла, приваливши Наталку. Я кілька днів був у ступорі – без води і їжі», – Олексій знову відводить погляд, щоб я не бачила сліз у його очах.
Туга – коло за колом
Наталю повезли ховати на Чернівеччину – там сини, мама, родичі. На похороні теща вперше побачила зятя. І сини Наталчині вперше говорили з ним не телефоном.
Поховав – а як же далі?
Є речі, про які Олексій міг сказати тільки їй. Але її не стало. Кому скажеш? Він писав їй смс. Наталчині телефони лежали в тумбочці – і він чув, як його повідомлення приходять на її номер. А відповіді нема й нема. Катувало усвідомлення, що відповіді вже не буде. Ніколи. І тоді в душі оселялася порожнеча – на якийсь час. А потім знову навалювалися спогади.
«І так по колу. Випити, щоб забутися? А толку… Присниться – і дасть люлєй. Вона строга була щодо випивки. Людина гине, а ти все одно її любиш. І не можеш забути. День-два не думаєш про неї, а потім знову скрізь – вона, один спогад за іншим. Стерти ж їх нічим. А іноді хочеться стерти, бо ж несила терпіти. Але вони десь сидять, ті спогади, у темних кутках і все одно виходять на яв. Не втечеш від них», – говорить Олексій.
Це для дружин загиблих психологи, волонтери, держава організовують групи підтримки, ретрити, екскурсії, гуртки малювання чи вишивки, а про такі заходи для чоловіків загиблих Олексій і не чув. Але якби й чув – то що, хрестиком вишивати йому чи плакатися у групі за дружиною? Це не для нього. І психологам він не вірить. І не потрібні вони йому – уважає, що краще за побратимів його ніхто не зрозуміє. А побратими, слава богу, поруч, деякі ще з часів АТО.
Вони їздять один до одного в гості, збираються на каву, погомоніти й помовчати. Багато з них знали Наталку – від цього Олексієві на душі легше. А як уже туга стає зовсім нестерпною – чомусь це часто серед ночі, – він виходить на вулицю і йде селом. Просто так, подалі від спогадів, від самого себе…
«Я сам собі психологічна допомога», — говорить Олексій.
Минулого року йому, як ветерану війни, людині розважливій і непитущій, Управління поліції охорони у Волинській області запропонувало стати охоронцем у школі в Підгайцях. Погодився. Робота відволікає від туги.
«Я після протезування хотів повернутися в армію – хлопці ж з інвалідністю служать. А мене не взяли, хоч я в тому ТЦК усі пороги пооббивав. Ясно, що бойова посада мені не світить, але хай би яка – то ніякої, кажуть, нема. Я розумію: мені небойову посаду дати, то це в когось здорового її відібрати. Де ви таке бачили», – скрушно говорить Олексій.
Увесь минулий навчальний рік він щоранку йшов до школи – на цілий день. Приймав дітей, не пускав в приміщення сторонніх, знімав на камеру в школі кожен закуток – щоб, бува, не зачаїлася ніяка загроза дітям і педагогам. Тепер його зброя – кийок і наручники. Ще має бронежилет і каску – щоправда, надягати бронік однією рукою неможливо, то він і без нього справляється.
Свої механічні протези Олексій так добре освоїв, що може і олівʼє накришити, і покупки принести, і троянду приголубити. Таких протезів у нього два: один – «на вихід», з пальцями, котрі лівою рукою він може зігнути під потрібним кутом, має вигляд справжньої руки, навіть прожилки просвічують.
«Хіба що не засмагає», – жартує Олексій.
Як одягає щось із довгим рукавом, то не кожен і зрозуміє, що то протез. Навіть хлопці з ТЦК ловляться. Другий протез – із різними гачками-насадками для роботи.
«Я лівою рукою багато що навчився робити. Моя колишня вчителька каже, що я зараз лівою пишу краще, ніж у першому класі правою», – сміється чоловік.
Лівою рукою він ніжно торкається пелюсток троянд у садку. Перші два кущі посадив, ще коли Наталка була жива – відзвітував їй фотографіями. Зараз ці кущі, з біло-кремовими трояндами, уже чималенькі, майже обплели арки, які він встановив у садку, проросли крізь сітку паркана, випнулися квітами у провулок – нехай молодь зриває собі на втіху, Олексій цьому тільки радіє.
«Я в трояндах нічого як не розумів, так і не розумію. Для мене вони розрізняються, які пахучі, а які ні, ну і за кольором. Саджанці на базарі купую або через інтернет замовляю. Оце посадив, полив, обприскав – і все. Інші люди мудрують з ними, і в них вони сохнуть, а я не вмію мудрувати, то вони в мене й ростуть», – говорить Олексій.
Зараз у садку палахкотять зорею червоні троянди, цвітуть жовті, персикові і лілові, наливаються пуп'янки в чорних і рожевих. Чудасія: ці пупʼянки за кольором абсолютно однакові, але дай ще кілька днів – і запишаються на стеблах зовсім різні троянди.
Олексій постійно висаджує нові й нові кущі, деякі такі маленькі, що він кладе поруч із ними шину, аби хто часом не наступив. І в горщиках на підвіконні в нього набирають силу трояндові кущики – теж планує їх висадити. Квіточки в них будуть дрібненькі, кажуть, що пахучі.
Садок Олексія – поруч із двоповерховим багатоквартирним будинком, де чоловік живе в помешканні батьків разом із сім'єю сестри. Він чекає від громади на власне житло: у загальній черзі Олексій – 48-й, у пільговій, як ветеран з інвалідністю, – 12-й. А в громаді аж 29 сіл, у самих Підгайцях понад 7 тисяч жителів – черга на роки. Ще колись після АТО отримав ділянку землі, може, збудує дачу, насадить там квітів, що вже не будуть тулитися між сусідськими грушами й вишнями.
Він забрав назад завдаток, який заплатив за омріяну з Наталею хату. Більше хати для них не буде. Йому лише 41 рік, він не виключає знайомства з іншими жінками. Останні місяці навіть почав помічати їх на вулиці.
«Але другої Наталки вже не буде», – сумно констатує Олексій.
У його кімнаті в низенькій баночці стоять коротко зрізані барвисті троянди – як любила Наталка. І поруч із ними на столі він поклав, знявши, протез. Поклав випадково – і створив пекучу у своїй щемкості інсталяцію. Сюди проситься фото – але його нема, вони з Наталею так і не встигли сфотографуватися разом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
На сайті використовуються файли cookie. Для згоди, будь ласка, натисніть «Прийняти». Докладну інформацію можна знайти на сторінці Політика конфіденційності.