На волинському прикордонні на город ходять із дозволом та моляться, щоб не було грози, бо здетонують... міни

Середа, 25 червня 2025, 20:40

З Галиною Зелик, старостою Гірківського старостинського округу, що на Любешівщині, поспілкувалися журналісти газети «Волинь» про те, як змінилося її життя за роки повномасштабної війни, яких турбот додалося до службових обов’язків.

Це ж – прикордоння, й тут готувалися до найгіршого – коли у випадку наступу ворога з боку білорусі мешканців сіл треба буде евакуювати. Це – одна сторона. А є й друга: Галина Зелик – дружина прикордонника Віктора Зелика, який воював на Сході України й був важко поранений, тож їй довелося пройти й через таке, особисте випробування.

«Ми тут чули рух техніки на кордоні з білоруссю – страшно було…»

Сьогодні непоодинокими є випадки, коли чоловіки призовного віку намагаються незаконно перетнути кордон з білоруссю, зокрема й на Любешівщині. Як представник влади, староста Гірківського старостинського округу Галина Зелик добре обізнана із ситуацією. За її словами, і з Півдня України були правопорушники, і з місцевих мешканців, які хочуть таким чином утекти від війни, незважаючи на те, що територія в прикордонні замінована, тож можна підірватися. Ухилянтів затримують – якщо не тут, то на білоруській стороні, й передають нашим прикордонникам. А Галина Олексіївна пригадує, яким був настрій у лютому 2022 року:

– Наші хлопці бусами масово їхали у військкомат. Багато хто вертався з-за кордону, де мав хорошу роботу, і йшов захищати свою родину, боронити Україну. Серед них були й ті, хто вже, на жаль, загинув. Я думаю, якщо брати за кількістю населення, то наш старостинський округ – один із тих, звідки найбільше чоловіків пішли воювати, за числом добровольців – так само – в лідерах. У перші дні війни дуже страшно було. Ми тут чули весь рух техніки на кордоні з білоруссю. Готувалися до найгіршого. Велику роботу проводили щодо виїзду населення в безпечніші місця. Все підраховували – яку техніку маємо, скільки чоловік можемо евакуювати. Робота проводилася без розголошення, щоб зберегти спокій. Але ж треба було декого залучити, розподілити обов’язки між тими, хто безпосередньо займатиметься евакуацією. І хоч-не хоч інформація просочувалася. Люди захвилювалися – доводилося заспокоювати, переконувати, що критичної ситуації нема – просто це підготовка на випадок найгіршого, яка ніколи не зайва.

На четвертому році повномасштабної війни мешканці громади почуваються спокійніше. Але от знову пішла мова, що на кордоні з білоруссю плануються якісь навчання. І – той самий мандраж, бо якщо, не дай Бог, ворог тут піде, то села будуть приречені. Нехай це ніколи не станеться, але до всього треба бути готовими, й за цю готовність відповідальна староста.

«Без дозвільного документа поле не просапаєш і ягід чи грибів не збереш»

До Гірківського старостинського округу належать Гірки, Мукошин і Люботин. Після децентралізації до нього віднесено й Дольськ. А це те село, від якого до кордону з білоруссю – приблизно три кілометри. Тобто це вже та зона, де під час війни його мешканцям потрібні спеціальні дозвільні документи. Тож староста нині – ще й посередник між громадою й прикордонниками.

– У когось саме на тій території, якої стосується обмеження, – городи. Щоб без проблем обробляти їх, потім – врожай збирати, й потрібний дозвіл. І люди (дорослі й діти) мають ці документи, можуть вільно пересуватися, не порушуючи закону. Це ж не той час, коли прикордонники були в основному місцеві. Зараз їх і більше, й вони міняються, тож не можуть знати всіх в обличчя. От уже літо настало. Ягоди почнуться (правда, в цьому році мало надії на добрий врожай чорниць, бо вони померзли). У нас уже виробилася система, що люди, збираючись до лісу, повідомляють, в якому конкретно урочищі будуть. А я, в ручному, як мовиться режимі, узгоджую це з прикордонниками. Звичайно, є місця, куди не можна навіть із дозвільним документом.

За словами Галини Зелик, люди – законослухняні, бо таке обмеження – заради їхньої ж безпеки, адже у прикордонні є заміновані місця. І як застереження, нагадування, що живемо в час війни й треба це належно оцінювати, – випадки, коли вибухові пристрої детонували.

– Вперше, пригадую, – каже Галина Олексіївна, – в 2023 році, на Вознесіння, це сталося в селі Дольську – біля хреста-оберега. Якраз гроза насувалася, почало гриміти – тоді й детонували міни. Вибухнуло за хрестом. Хлопці-прикордонники, які там були, дивом залишилися живі, в тому числі й мій чоловік, який на той час служив у прикордонному підрозділі. Тоді були нарікання, що, може, військові, які мінували територію, щось неправильно зробили. А потім був ще не один випадок – міни здетонували і в селі Люб’язь , і на шляху, що веде до Дольська, а потім і в наших Гірках – після спрацювання вибухового пристрою на дорозі залишилася величезна вирва. З пів року, поки її засипали, доводилося лісом це місце об’їжджати. Вже всі молилися, щоб дощу, а тим більше – грозового, із блискавкою, не було.

Коли я дізналася про те, що за такий короткий період війна забрала ще одне, третє, життя земляка, то вже сама втратила свідомість.

Староста з вдячністю відгукується про людей, які підтримували її, були опорою, коли, здавалося, втрачала впевненість:

– Стільки дзвінків приймала, стільки питань було (щось десь пищить – і вже підозра, що поряд якась небезпека)! Я людей заспокоювала, а вони – мене. Згуртованість виручала, спілкування, коли й незручності, те ж саме відключення світла, сприймалося з розумінням: «Переживемо!». Дуже печальним був початок 2023 року – лише впродовж трохи більше місяця загинули три хлопці з Гірок. 4 січня не стало Вадима Шеремети, 23-го – Юрія Бедарева, а 7-го лютого – Юрія Колтуновича. Коли я дізналася про те, що за такий короткий період війна забрала ще одне, третє, життя земляка, то вже сама втратила свідомість. Переймаюся кожною втратою. Це так непросто йти до людей і сказати, що їхнього сина, чоловіка – нема…

«Після важкого поранення Вітя не міг говорити, але написав: «Я встану»

Посада старости й ті обов’язки, з виконанням яких вона пов’язана, зокрема в роки війни, це – одна сторона життя Галини Зелик. А є й друга: Галина Олексіївна – дружина прикордонника, який воював на Сході України й був важко поранений, тож їй довелося пройти й через таке, особисте випробування.

Віктор Зелик свого часу закінчив пожежне училище у Харкові – працював інспектором, начальником караулу в пожежній частині селища Любешова. Доля так повернула, що знає і міліцейську роботу, й лісогосподарську. А потім долучився до охоронців довкілля, влився в колектив Національного природного парку «Прип’ять – Стохід».

 

– Саме звідси Вітя пішов в АТО, – розповідає Галина Олексіївна. – Два рази – в 2016 -му та 2019-му роках він служив: перш – у 95-ій бригаді в Житомирі, згодом – у 14-й. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік поїхав у військкомат (він же – учасник бойових дій, має досвід, тож однозначно, що осторонь не міг стояти). Але йому сказали: «Ми вас будемо викликати – чекайте». Тоді ж наплив добровольців був такий, що не встигали з усіма навіть поспілкуватися. І Вітя чекав до… 27 лютого, а тоді знову відправився у військкомат. Коли й цього разу одержав відмову, то поїхав у Луцький прикордонний загін і став на захист кордону.

 

З 27 лютого 2022 року Віктор Зелик був на кордоні з білоруссю – у Дольську, Ветлах, а коли навесні 2023-го дали команду їхати на Схід України, то зібрав необхідні речі («на збір мав лічені хвилини») й відправився на передову.

– Десь двадцять днів пробув там чоловік, – пригадує Галина Олексіївна. – Був прикомандирований до морської піхоти. 20 квітня стало для нас страшним днем. Мені зателефонувала медсестра, як вона представилася, і сказала: «Ваш чоловік знаходиться в лікарні Мечнікова в Дніпрі». Більше не треба було нічого говорити. Я зразу зрозуміла, чого Вітя там – останнім часом він не виходив на зв’язок…

Наступного дня Галина Олексіївна з двома синами – старшим і молодшим – та невісткою поїхали до нього. В кривавій сутичці з ворогом біля селища Новокалинове Покровського району на Донеччині Віктор Зелик отримав важке поранення – йому розбило щелепу.

– Вітю зразу впізнати не можна було. Ми навіть поспілкуватися не могли, бо він не говорив, – спогад про першу зустріч в лікарні і як ілюстрація до сказаного – записка з цього спілкування: «Я встану». – У Дніпрі чоловіка прооперували й через тиждень відправили в прикордонний госпіталь міста Києва. І там ми були біля нього, бо він не міг сам себе обслуговувати, його потрібно було годувати зі шприца дитячою сумішшю (сестри Віті допомагали – чергувалися зі мною, бо одному там, де стільки біди, важко було б бути весь час). У Києві чоловіка й поставили на ноги.

 

А потім було десять місяців лікування, реабілітації. Сім операцій переніс Віктор Зелик. Лікувався і за кордоном. За словами дружини, в Польщі робили досить важку операцію. Та найунікальніша була у Львові – вперше українські лікарі, котрі до цього вчилися, переймали досвід закордонних спеціалістів, самостійно пересадили з ноги кістку із судинами в щелепу. Операція тривала вісім годин, пройшла вдало, кістка прижилася. Здоров’я доброго чоловік вже не має, як каже дружина, бо ж то кістку з ноги забрано. Лікування, власне, не закінчилося. Але через десять місяців Віктор Зелик знову став у ряди прикордонників – він служить тепер у підрозділі 6-го Волинського прикордонного загону, у Ветлах.

І про відео, де закривавлений воїн кричить: «Не мучте мене, краще добийте»

Тепер Галина Олексіївна за тими світлинами, які в неї на телефоні, покроково може відтворити, яким був її чоловік, коли вперше побачила його після поранення, яким став після операції в Дніпрі, а потім – і наступних, якою то була радість, коли він зміг привітати дружину з її золотим ювілеєм, чи знову одягнув військову форму. Але жінка шукає, «найголовніше», що хоче мені показати, й каже:

– У мене є вражаюче відео, записане бойовим медиком Петром Коноплею на місці порятунку бійців на бодікамеру. Коли воно було оприлюднене на телеканалі ICTV, тоді й мої односельчани його побачили й мені надіслали, почувши, що один із поранених – мій Вітя…

Ми дивилися це відео із Галиною Олексіївною, а потім, вже вдома, ще й сама включала його. На ньому – біль і кров – те жорстоке обличчя війни, яке, зазвичай, залишається, за кадром. «Не мучте мене, краще добийте!», – кричить боєць, якому медик накладає турнікет на розтрощену ногу й кличе когось на допомогу, бо поранення таке, що одного турнікета – мало. А тому молодому хлопцеві, який у хвилину відчаю просить смерті, каже: «Мені не за те платять, щоб я добивав», і робить все для його порятунку.

А ось у кадрі – Віктор Зелик, що був поранений у цьому бою. В нього розбите лице. Петро Конопля питає, як він оцінює свій біль за шкалою від одного до десяти. «На три», – чує у відповідь. Медик радить йому лежати на боку, щоб не захлинутися кров’ю…

– Це відео Вітя побачив, коли був в госпіталі, – каже Галина Олексіївна. – Йому побратими скинули. А я – набагато пізніше. Чоловік не ділився ним зі мною – не хотів, щоб я дивилася на все це. Односельчани надіслали мені відео якраз тоді, як Вітя був вдома. Коли я його включила, то він, будучи в сусідній кімнаті, почув свій голос й дуже схвильовано-емоційно прореагував на те, що «секрет» розкрився.

Галина Зелик згадує, як багато біди бачила, коли була біля чоловіка в госпіталях. Вона знає, скільки то людей стоять під дверима операційної, за якими їх рідна людина, яку, на жаль, не вдалося врятувати, хоч лікарі робили для цього все можливе.

А починається порятунок ще там – на полі бою. Часто багато залежить від того, як була надана перша допомога, накладено той же турнікет. Як сказав журналістам телеканалу ICTV Петро Конопля, він «просто виконував свою роботу». Відео ж виклав, аби розшукати хлопців, бо не знав навіть їхніх імен. І знайшов. Молодий хлопець (Артем, як з’ясувалося), котрий просив, щоб медик добив його, вийшов на зв’язок зі своїм рятівником і сказав, що він «цілий». До речі, сам Петро Конопля – медик 35-ї бригади морської піхоти – був поранений у ногу в тому ж бою на Бахмутському напрямку. І настав день, коли вони всі зустрілися. Є фото, на якому – медик Петро Конопля, Віктор Зелик і Артем, котрий, правда, ще був у візочку, але – «цілий», і розтрощену ногу вдалося врятувати.

 

…У подружжя Галини й Віктора Зеликів – троє синів.

– Старший, Олександр – рятівник, зараз освоює професію сапера – таку небезпечну й таку потрібну в час війни. Середній, Вадим, як і батько, – прикордонник. Був майже пів року на Сході України – на Покровському напрямку. Він безпілотниками керує. Вам не передати, що я пережила, – каже Галина Олексіївна. – Слава Богу, перед Великоднем живий-здоровий повернувся. Зараз служить в 6-му Волинському прикордонному загоні, у Ветлах. А найменший, Андрій, якому ще тільки буде двадцять років, вчиться в Любешівському коледжі.

Про що мріє Галина Зелик? Звичайно ж, як і всі мами, про Перемогу, про те, щоб нарешті закінчилася ця кровопролитна війна, яка забрала так багато життів, принесла стільки горя…

Текст - Катерина ЗУБЧУК.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: